Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 81)

На міжштатній магістралі Браян надіслав Хаї повідомлення. Йому вдруге за добу не сподобалось, як вона відповіла.

Він, як і було домовлено, написав:

Як справи?

Якщо все було в нормі, вона мала відписати:

Ідеально.

Якщо щось пішло не так, вона мала відповісти:

Усе чудово.

За п’ятнадцять хвилин вона надіслала повідомлення:

Усе гаразд.

У Вунсокеті він наказав їй піднятися на головний пагорб, а тоді проїхати кілька кварталів на південь. Вони звернули на подібну до запиленого шраму вулицю, що закінчувалася глухим кутом — горбком зі сміття, покришеного гіпсокартону та гнутої арматури. Звідти їм відкрився ідеальний вигляд на річку, завод і будинок нічного сторожа. Браян дістав із речового ящика бінокль і відрегулював його фокус, дивлячись на будинок.

— Жалюзі в коморі досі піднято, — зауважив він.

У грудях Рейчел двічі змахнув крильцями горобець.

Браян передав їй бінокль, і вона побачила це сама.

— Може, вона забула.

— Може, й так, — сказав він.

— Але ти віддав цілком чіткі вказівки.

— Але я віддав цілком чіткі вказівки, — погодився Браян.

Якийсь час вони сиділи й стежили за будинком, раз у раз передаючи одне одному бінокль і вишукуючи якогось руху. Одного разу Рейчел подумала, ніби побачила, як на крайньому вікні зліва на другому поверсі ворухнулося жалюзі, та заприсягтися в цьому вона не могла.

І все ж вони знали.

Знали.

У неї закрутило в животі, а земна атмосфера на мить здалася надто розрідженою.

Постеживши ще трохи, Браян сів за кермо, і вони поїхали назад через район; Браян заїхав дещо далі, ніж попередньої ночі, а за кілька кварталів далі на північ узяв курс на завод. Вони в’їхали на його територію старою трасою для вантажних перевезень, що тягнулася паралельно до залізничних колій; у денному світлі кістяк заводу мав іще жалюгідніший і водночас прекрасніший вигляд: він був схожий на побілілі від сонця кістки забитого короля-бога та його величного колись почту.

Вони знайшли пікап, припаркований за кілька ярдів від входу до оболонки корпусу, що стояв найближче до річки. Північної стіни там не зосталось, а більша частина другого поверху зникла. Пікап був страхітливою машиною — чорною великогабаритною «сьєррою», функціональною, із жорсткими обрисами, із засохлою багнюкою на колесах і боках.

Браян поклав руку на капот.

— Не розпечений, але дещо теплий. Вони були тут не надто довго.

— Скільки їх?

Він зазирнув у кабіну.

— Важко сказати. Місць п’ять. Але я сумніваюся, що вони привезли би п’ятьох.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Жива сила дорога.

— Втратити сімдесят мільйонів — це теж дорого, — зауважила Рейчел.

Він трохи оглянув завод. Рейчел знала Браяна достатньо добре, щоб зрозуміти: так він усе осмислює — Браянові очі фіксують його оточення, не бачачи його насправді.

— Хочеш піти проти них? — запитала вона.

— Не хочу. — Він округлив очі. — Але не бачу іншого виходу.

— Можна було б не повертатися до будинку, а просто втекти звідси.

Він кивнув.

— Ти готова покинути Хаю з дитиною?

— Можна було б викликати поліцію. Хая нічого не знає. Вона легко може заявити про своє невігластво.

— Якщо з’явиться поліція, що може завадити хлопцям усередині застрелити Хаю і дитину? Або копів? Або вступити в конфлікт із заручниками?

— Ніщо, — визнала вона.

— То ти ще хочеш накивати п’ятами? Покинути їх?

— А ти?

— Я перший спитав. — Він ледь помітно їй усміхнувся. — Як там казав тобі той покидьок на Гаїті?

— «Хочеш бути хорошою? Чи хочеш жити?»

Браян кивнув.

— Ти можеш витягнути нас звідси? — спитала вона.

— Я можу витягнути звідси тебе. Я не можу витягнути звідси себе так, як ти все влаштувала, але можу витягнути тебе, сонечку.

Вона зігнорувала шпильку на свою адресу.

— Цієї ж миті?

Він кивнув.

— Цієї ж миті.

— Які в нас шанси?

— У нас?

— У мене, — виправилася вона.

— Десь п’ятдесят на п’ятдесят. Щогодини вони знижуються на п’ять відсотків на користь «Коттер-Мак-Канн». Якщо додати нажахану жінку й немовля — якщо ми, звісно, зуміємо врятувати їх від хлопців, які значно краще, ніж ми, вміють користуватися вогнепальною зброєю, — то шанси на успіх падають іще більше.

— Отже, наразі шанси приблизно рівні. Та якщо ми наблизимося до того будинку, — вона показала на протилежний кінець заводу, — імовірніше, що ми загинемо.

Його очі ще трохи округлились, і він кілька разів кивнув.

— Так, набагато ймовірніше.

— А якщо я скажу, що хочу втекти, ти просто негайно забереш мені звідси?

— Я такого не казав. Я сказав, що це — один із варіантів.

Вона поглянула на блакитне небо крізь почорнілі крокви й розвалений дах.

— Варіантів немає.

Він зачекав.

— Або поїдемо всі разом. — Рейчел кілька разів швидко вдихнула й видихнула, і в неї від цього запаморочилося в голові. — Або не поїде ніхто.