Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 26)

— Ой.

Вона відчувала цілковитий контроль над ситуацією, хоча, звісно, його не мала, і почувалася досить вільною, щоб диктувати умови першої взаємодії їхніх тіл. Тієї ночі вони почали на кухні, а закінчили в його ліжку. Друге коло почали у ванні, а закінчили на стільниці між двома раковинами. Тоді пішли на третє коло, знов у спальні, й упоралися навдивовижу добре, хоча наприкінці у Браяна вже не виходило нічого, крім дрожу.

Упродовж того літа вона напрочуд добре віддавала своє тіло. Однак віддавати все інше доводилося повільніше. Особливо як повернулися панічні атаки. Вони головно починалися тоді, коли Браяна не було в місті. На жаль, для стосунків із ним найперше треба було змиритися з його частими виїздами з міста. Здебільшого він був відсутній дві ночі та їхав до Канади, штату Вашингтон і Орегону, а двічі на рік бував у штаті Мен. Але інші мандрівки — до Росії, Німеччини, Бразилії, Нігерії та Індії — тривали набагато довше.

Часом, коли він тільки від’їздив, Рейчел бувало приємно повернутися до себе. Їй не треба було розглядати себе як половинку пари. Вона прокидалася вранці після його від’їзду й на дев’яносто відсотків почувалася Рейчел Чайлдс. Тоді визирала з вікна, жахалася світу і згадувала, що дев’яносто відсотків її — це все-таки щонайменше на сорок відсотків більше, ніж їй подобається.

На другий день по обіді думки про вихід із хати вже не обходилися без майже нестримної істерії, оповитої більш керованим повсякденним жахом.

Уявляючи собі зовнішній світ, Рейчел бачила те, що відчувала, наважуючись у нього вийти: бачила, як він насуває на неї грозовою хмарою. Оточує її. Надкушує потроху. Проникає в тіло, наче соломинка, і висмоктує всі соки. А взамін не дає нічого. Він зводить нанівець усі її намагання дати йому відсіч, дістати винагороду за намагання ввійти в нього. Світ усмоктував її у свій вихор, кружляв її, а тоді випльовував зі свого виру й переходив до наступної жертви.

Поки Браян був у Торонто, вона сиділа заклякла в «Данкін Донатс» на Бойлстон-стріт і дві години не могла відійти від маленького видовженого столика з виглядом на вулицю.

Якось уранці, коли Браян вертався з Гамбурга, Рейчел сіла в таксі на Бікон-стріт. Коли вони проїхали чотири квартали, до неї дійшло: вона ж повірила, що геть незнайома людина спокійно доправить її за гроші на той кінець міста. Рейчел змусила таксиста зупинитися, дала йому надміру щедрі чайові й вийшла з таксі. Стала на тротуарі — і все виявилося надто яскравим, надто різким. Слух у неї був надто гострий, неначе її слухові канали хтось просвердлив: вона чула, як троє людей із віддаленого боку Массачусетс-авеню розмовляють про своїх собак. Якась жінка на прирічній стежці на десять футів нижче шпетила свою дитину арабською. У Лоґані[12] сів літак. Інший літак злетів. І вона це чула. Чула, як автівки сигналять на Массачусетс-авеню, стоять з увімкненими моторами на Бікон-стріт і заводяться на Сторров-драйв.

На щастя, неподалік стояла бочка для сміття. Рейчел ступила чотири кроки й виблювала в неї.

Коли йшла назад, до квартири, у якій жила з Браяном, люди, яких минала, відверто глипали на неї з презирством, відразою і тим, що вона могла назвати лише апетитом. Вона йде повз них, а вони думають, чи не куснути її.

У наступному кварталі до Рейчел причепився саєнтолог, сунув їй у руку брошурку й запитав, чи не хоче вона пройти тест на визначення особистих якостей: їй же, судячи з вигляду, явно потрібні гарні новини, вона може дізнатися про себе таке, що…

Вона ніколи не була в цьому певна, та підозрювала, що її могло на нього знудити. Повернувшись до квартири, побачила на своєму взутті бризки блювотиння, та була певна, що, блюючи у велику бочку, нітрохи не промазала.

Рейчел зняла із себе одяг і простояла двадцять хвилин у душі. Коли Браян того вечора приїхав додому, вона ще була в халаті й майже допила пляшку піно ґриджіо. Він налив випити й собі — односолодового віскі з одним кубиком льоду, — сів до неї на підвіконня, звідки відкривався краєвид річки Чарльз, і дав їй виговоритися. Коли вона закінчила, його лице не виражало відрази, яку вона очікувала там побачити, — відрази, яка точно була б на обличчі Себастьяна. Натомість вона побачила лиш… А що ж то було?

Боже милостивий.

Співпереживання.

«Оце таке воно на вигляд?» — подумала вона.

Він кінчиками пальців прибрав з її обличчя мокру чуприну й поцілував у лоба. Налив їй іще вина.

Хихотнув.

— Ти справді обблювала саєнтолога?

— Це не смішно.

— Та ні, мала, смішно. Направду смішно.

Він дзенькнув келихом об її келих і випив.

Рейчел засміялась, але тоді її сміх затих і вона згадала, якою була раніше — у соціальному житлі, у патрульних машинах під час спільних поїздок із поліціянтами, у владних коридорах, на вулицях Порт-о-Пренса й тієї нескінченної ночі у сквотерському таборі в Леоґані — і не змогла пов’язати ту Рейчел із нинішньою.

— Мені дуже соромно.

Вона поглянула на чоловіка, який був кращий за всіх, яких вона коли-небудь знала, однозначно добріший, однозначно терплячіший, і полилися сльози, які лише посилили її сором.

— За що соромно? — спитав він. — Ти не слабка. Чуєш?

— Бляха, та я ж навіть за двері вийти не можу, — прошепотіла вона. — Навіть у таксі, бляха, сісти не можу.

— Ти сходиш до когось, — запевнив він. — Розберешся із цим. Зцілишся. А куди б ти хотіла податися зараз? — Він обвів рукою квартиру. — Де краще, ніж тут? У нас є книжки, повний холодильник, Xbox.

Вона опустила голову йому на груди.

— Я тебе кохаю.

— Я теж тебе кохаю. Ми можемо навіть зіграти тут весілля.

Рейчел підвела голову і зазирнула йому в очі. Він кивнув.

Вони побралися в церкві. Та стояла за кілька кварталів звідти. Присутні були тільки їхні найближчі друзі: з її боку — Мелісса, Юджині та Денні Маротта, її оператор на Гаїті; з його боку — його діловий партнер Калеб, Калебова дружина Хая, приголомшлива іммігрантка з Японії, що досі силкувалася вивчити англійську, та Том, бармен із бару, в якому вони зустрілися. Цього разу її не провів до вівтаря Джеремі Джеймс: вона не мала від нього звісток уже два роки. Що ж до Браяна, то, коли спитала, чи хоче він побачити там своїх родичів, він заперечно хитнув головою і його плащем накрила якась похмурість.

— Я займаюся з ними справами, — сказав він. — Я їх не люблю. І не ділюся з ними прекрасним у своєму житті.

Говорячи про свою родину, Браян не опускав жодного слова. Говорив повільно й точно.

Вона сказала:

— Але ж це твоя родина.

Він хитнув головою.

— Моя родина — це ти.

Після весілля вони зібралися випити у «Брістоль-лаунжі». Згодом Рейчел і Браян пішли додому через Бостон-Коммон і Громадський сад, і вона при цьому почувалась як ніколи добре.

Однак, поки вони чекали на світлофорі, перш ніж перейти Бікон-стріт, Рейчел побачила посеред шляхопроводу, що вів до Еспланади, двох мертвих дівчат. Дівчинка в полинялій червоній футболці та джинсових шортах була Естер. Дівчинка у блідо-жовтій сукні була Відді. Дівчата піднялися на відбійник шляхопроводу. Під ними пливли автівки, що стікали зі Сторров-драйв, а дівчата зіскочили головами вниз із відбійника і зникли, перш ніж врізатись у тротуар.

Рейчел не сказала про це Браянові. Вона повернулася до квартири без жодних інших пригод, і вони випили шампанського. Покохалися, випили ще шампанського, полежали в ліжку й подивились, як над містом піднявся повний місяць — останній перед осіннім рівноденням.

Вона побачила, як двоє дівчат упали зі шляхопроводу і зникли. Перебрала в голові всіх людей, які зникли з її життя, не лише важливих, а й незначних, повсякденних, і раптом усвідомила те, чого найбільше в світі боялася: що колись із її життя зникнуть вони всі. Рейчел заверне за ріг, а широкі авеню спорожніють, автівки буде покинуто. Всі нишком утечуть через якийсь галактичний чорний хід, поки вона кліпне, і вона стане єдиною людиною серед живих.

Думка була абсурдна — такою впивалася б дитина з комплексом мученика. Та все ж це здавалося дуже важливим для розуміння суті її страхів. Вона поглянула на свого новоспеченого чоловіка. Його рухливі повіки обважніли від сексу, шампанського та серйозності дня, що минув. Тієї миті збагнула, що вийшла за нього зовсім з інших причин, ніж за Себастьяна. За Себастьяна вона вийшла, бо підсвідомо знала: якщо він коли-небудь від неї піде, їй буде майже начхати. Та за Браяна вона вийшла, бо він, хоч і кидав її у дрібницях (достатньо, щоб вона могла повірити в недосконалість цієї моделі), нізащо не кине в серйозних речах.

— Про що ти думаєш? — запитав Браян. — Ти якась сумна.

— Я не сумна, — збрехала Рейчел. — Я щаслива, — сказала вона, бо це також було правдою.

Наступного разу вона вийде з квартири вісімнадцять місяців по тому.

12

Кольє

У вихідні перед від’їздом Браяна до Лондона, стрімко наближаючись до другої річниці свого весілля, Браян і Рейчел спустилися ліфтом із п’ятнадцятого поверху і вийшли зі свого будинку. Ішов дощ — того тижня дощ ішов постійно, — але він був не сильний, а радше схожий на туман, якого Рейчел практично не помічала, доки волога не дісталася її кісток. Схожа погода була того вечора, коли вони зустрілися. Браян узяв її за руку й відвів до Массачусетс-авеню. Куди вони йдуть, не казав — казав тільки, що вона до цього готова. Вона може із цим упоратися.