Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 28)
«І я боюся менше, ніж могла б подумати».
Вони проїхали до Лічміра, кінцевої станції. Вийшли в тумані в Іст-Кембріджі й пообідали в мережевому ресторані на першому поверсі ТРЦ «Ґаллерія-Молл». Рейчел не бувала в ТРЦ так само давно, як і в метро, і, поки вони чекали на чек, усвідомила: у цьому торговельному центрі вони невипадково.
— Ти хочеш, щоб я прогулялася цим ТРЦ? — спитала Рейчел.
Браян удав безневинний подив.
— О, та я про таке й не думав.
— Ага. Чому саме цей ТРЦ? У ньому точно повно підлітків і гамору.
— Еге ж.
Він передав офіціантові свою кредитку на маленькій чорній таці.
— О Господи, — сказала Рейчел.
Браян підняв брови.
— А якби я сказала, що після метро з мене на сьогодні досить екстриму? — спитала вона.
— Тоді я взяв би це до уваги.
І вона знала, що він візьме це до уваги. Візьме. Якби її спитали, що подобається їй у чоловікові найбільше, вона б, можливо, була змушена сказати: терплячість. Вона здавалася безмежною — принаймні якщо йшлося про недугу Рейчел. Перші кілька місяців, відколи в неї сталась остання панічна атака — та, що була в ліфті, — Рейчел підіймалася до їхньої квартири на п’ятнадцятому поверсі сходами. А Браян, коли перебував у місті, й чути не хотів про те, щоб вона підіймалася сама. Він пихкав і підіймався тими сходами разом із нею.
«З іншого боку, — якось зауважив він, коли вони зі спітнілими обличчями зупинилися перепочити між десятим і одинадцятим поверхами, — добре, що ми ледве втрималися й не купили тієї квартири на двадцять другому поверсі в тому комплексі на Гантінґтон-авеню». Він опустив голову і глибоко вдихнув. «Не знаю, чи призвело б це до розлучення, та медіація нам би точно знадобилася».
Рейчел досі чула відлуння їхнього сміху на сходах, який здіймався аж до даху, легкий і втомлений. Браян узяв її за руку й допоміг подолати останні п’ять просвітів. Вони разом прийняли душ, а тоді лягли голі на ліжко, дозволивши вентилятору на стелі висушити те, чого не витерли рушники. Вони не стали кохатись одразу, а просто лежали там, тримаючись за руки й хихочучи з абсурдності свого становища. І Браян сприймав його саме так — як становище, як стихійне лихо, що їх спіткало, таке непідвладне їхнім зусиллям, що спробувати його змінити було б усе одно що спробувати змінити погоду. Браян, на відміну від Себастьяна та декого з її друзів, ніколи не гадав, ніби Рейчел може контролювати ці панічні атаки. Вона потерпала від них не тому, що була слабка, потурала собі чи мала схильність до драматизму — вона переживала їх, бо вони діяли на неї так, як і всякий тілесний недуг: грип, застуда, менінгіт.
Кохатися вони почали аж тоді, коли останні залишки дня витекли в сутінки за вікном спальні. Річка стала пурпуровою, а тоді почорніла; кохаючись із Браяном, Рейчел почувалася так, ніби вони пропливають над кістяними порогами та прослизають крізь стіни з крові, ніби вони зростаються. Так часом бувало, коли між ними з’являвся найтісніший зв’язок.
Той день вийшов незвичайним, і Рейчел подумки додасть його до інших незвичайних днів, які запам’ятовуватиме один за одним вісім місяців поспіль, аж поки не зможе оцінити стан свого шлюбу й усвідомити, що гарних днів минуло незмірно більше, ніж поганих. Вона стала почуватися спокійніше, відчула досить упевненості в собі, щоб одного разу три місяці тому, не попередивши нікого — ні Браяна, ні своїх подруг Меліссу та Юджині, ні свою мозкоправку Джейн, — ізнову спуститися ліфтом.
А тепер вона опинилася в ТРЦ і спускалась ескалатором у вир тіл. Головно підлітків, як вона й передбачала, надворі, як не дивно, була субота, до того ж дощова — один із тих днів, про які керівники ТРЦ буквально моляться. Рейчел відчувала, що на них дивляться — чи було так насправді, чи то їй здавалося, вона гадки не мала — і тиснуть дорогою, і чула безліч розрізнених голосів, безліч уривків розмов…
— …Сказав, що ти тепер понтуєшся, Пут…
— …Ворушись,
— …А я, тіпа, маю просто взяти та все кинути? Бо так вийшло, що він…
— …Якщо тобі не подобається, то ні, звісно, ні…
— …В Олівії він є, а їй же ще навіть одинадцяти нема.
Її здивувало те, як спокійно вона слухає всі ці звуки, що мчать до неї, повз неї і розтікаються ярусами над нею та під нею, виражаючи нестримну потребу в товарах і послугах, сверблячому відчутті задоволення, що його несуть покупки заради покупок, зв’язку між людьми та водночас розриві цього зв’язку (перш ніж кинути рахувати, Рейчел помітила двадцять пар, у яких одна людина ігнорувала другу, розмовляючи по мобільному), потребу почути від когось, ну хоч від когось, чому вони це роблять, чому вони тут, що відрізняє їх від комах, які зараз ходять під землею в колоніях, навдивовижу подібних до триповерхового ТРЦ, у якому вони вештаються, блукають, тиняються цієї суботньої днини.
Зазвичай саме такі думки передували панічній атаці. Вона починалася з лоскотання посередині грудей. Лоскотання швидко оберталося на рух поршня. У роті неначе утворювалася Сахара. Поршень обертався на горобця, ув’язненого й нажаханого. Він махав крильцями —
Але не сьогодні. Сьогодні такого й близько не було.
Невдовзі вона навіть віддалася на милість насолодам ТРЦ, купила собі кілька блузок, свічку, якийсь надміру дорогий кондиціонер. Кольє у вітрині ювелірної крамниці впало в око не лише їй, а й Браянові. Першу хвилину вони навіть не говорили про нього, а тільки перезиралися. Взагалі-то то було два кольє — більше, а всередині нього менше: низки круглих намистинок із чорного оніксу на ланцюжках із білого золота. Воно було недороге, геть не дороге, такого вона, ймовірно, навіть не передасть у спадок доньці, якщо в них із Браяном колись буде донька, та все ж…
— Що в ньому привабливого? — спитала вона Браяна. — Що нам у ньому подобається?
Браян довго дивився на неї, намагаючись осмислити це сам.
— Може, річ у тому, що воно парне?
У крамниці Браян надягнув його Рейчел на шию. Трохи помучився із застібкою: вона була надто туга, — але продавець запевнив їх, що це нормально, вона послабшає від використання; але тут намистинки лягли їй на блузу просто під шиєю.
Вийшовши з ювелірної крамниці, Браян провів долонями по її долонях і сказав:
— Сухісінькі.
Вона кивнула, округливши очі.
— Уперед.
Браян повів її до фотокабінки під ескалаторами. Закинув монет на потрібну суму й затягнув її в кабінку, а тоді розсмішив, помацавши Рейчел за груди, поки вона запинала за ними завісу. Коли в будці блимав спалах, Рейчел тулилася щокою до його щоки, і вони корчили ідіотські гримаси, висовуючи язики чи посилаючи об’єктиву повітряні поцілунки.
Закінчивши, вони поглянули на смугу із чотирьох кадрів; фотографії вийшли такими дурнуватими, як вони й очікували. На перших двох їхні голови наполовину опинилися за кадром.
— Висидь ще одну смугу, — попросив Браян. — Сама.
— Що?
— Будь ласка, — промовив він, раптом спохмурнівши.
— Добре…
— Я хочу відзначити цей день. Хочу, щоб ти дивилася в той об’єктив із гордістю.
Стоячи в кабінці сама й чуючи, як він закидає монети, Рейчел почувалася дурнувато. Але при цьому також відчувала, що чогось досягла; тут він не помилився. Рік тому вона й уявити не могла, як виходить за двері будинку. А тепер стоїть у напханому під зав’язку торговельному центрі.
Рейчел витріщилася в об’єктив.
«Мені досі лячно. Але не страшно. І я не сама».
Коли вийшла з кабінки, він показав їй смугу з кадрами, і побачене їй сподобалося. Правду кажучи, вона мала дещо суворий вигляд — із такої жінки не позбиткуєшся.
— Щоразу, як бачитимеш ці знімки чи надягатимеш оте кольє, — мовив Браян, — згадуй, яка ти сильна.
Вона окинула поглядом торговельний центр.
— Це все ти, сонце.
Він узяв її за руку й поцілував кісточки пальців.
— Я тільки підштовхнув тебе.
Рейчел захотілося розридатися. Вона спершу не знала чому, та тоді до неї дійшло.
Браян її знає.
Він, цей чоловік, за якого вона вийшла заміж, цей чоловік, із яким заприсяглася пройти ціле життя, знає її. Він її знає.
І — диво з див — досі не втік.
13
Заломлення
Уранці в понеділок, за кілька годин після того, як Браян поїхав до аеропорту, Рейчел спробувала повернутися до роботи над книжкою. Вона писала її вже понад пів року, та досі навіть не знала достеменно, до якого жанру та належить. Книжка починалася зі звичайної журналістики, розповіді про пережите на Гаїті, та коли Рейчел усвідомила, що неможливо написати цю розповідь, не ввівши в сюжет себе, книжка перетворилася на щось подібне до спогадів. Рейчел ще не намагалася написати розділ, у якому детально розповідалося б про її зрив перед камерою, та знала: коли вона це зробить, їй доведеться записати й контекст. Для цього треба написати розділ про матір, а для нього — ще один розділ, про сімдесятьох трьох Джеймсів, а потім переробити всю першу частину книжки. Наразі Рейчел гадки не мала, що вийде з книжки, і гадки не мала, як дійде до цього та чи дійде взагалі, проте здебільшого писала з великою насолодою. Часом же книжка виснажувала її до другої філіжанки кави. Сьогоднішній день був саме такий.
Те, чому інколи вихопити з порожнечі потрібні слова було так само легко, як відкрутити кран, а інколи — важко, як розітнути вену, здавалося геть не зрозумілим, але Рейчел почала підозрювати, що як добре, так і погане в цьому процесі пов’язане з тим, що вона пише без мапи. Ба більше, без жоднісінького плану. Вона, здавалось, абсолютно спокійно обрала вільний підхід, якого нізащо не дозволила б собі в журналістиці, і віддалася на милість тому, що не зовсім розуміла, тому, що наразі видавалося радше ритмічним, аніж логічним.