Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 27)

Рейчел за останні шість місяців покидала житловий комплекс із десяток разів, але робила це тоді, коли довкілля було найбільш керованим: рано-вранці та ввечері в будні, часто — за найбільших холодів. Вона їздила до супермаркету, але, як і раніше, лише рано-вранці в будні, а вихідними завжди лишалася в хаті.

Та ось вона розгулює в Бек-Беї пізнього суботнього ранку. Попри погоду, на Массачусетс-авеню було велелюдно. Те саме було на вулицях, що його перетинали, зокрема на Ньюбері-стріт. Довкола було безліч неприємних місцевих фанатів «Ред сокс нейшн»: ця команда силкувалася провести бодай один домашній матч за тиждень, поки всі інші було скасовано через дощ. Тож Массачусетс-авеню кишіла червоними та блакитними футболками й бейсболками, а також людьми, що їх носили: мажористими молодими красунчиками у джинсах і сандалях, що вже ходили барами; чоловіками й жінками середнього віку, що могли позмагатись у розмірі пивних животів; дітлахами, що гасали вздовж тротуарів, то поринаючи в натовп, то виринаючи з нього. Четверо дітлахів бились іграшковими битками. Автівки простоювали на дорозі так довго, що водії вимикали двигуни. Бібікали й ревли клаксони, а поміж усього цього сновигали необережні пішоходи. Один із них, ляскаючи по багажниках, кричав: «Місто чемпіонів, місто чемпіонів!» Окрім спортивних фанатів — неприємних і не тільки, — були япі[13], білі та чорношкірі, а також міські хіпстери, які зовсім недавно закінчили музичний коледж Берклі чи Бостонський університет зі страхітливою відсутністю перспектив. Далі вздовж Ньюбері-стріт ходили трофейні дружини з качиними губами й собачками в сумочках, зітхаючи після кожного огріху в обслуговуванні клієнтів і вимагаючи зустрічі з чиїмось менеджером. Рейчел так давно не ризикувала ввійти в натовп, що якимось робом забула, як він може приголомшувати.

— Дихай, — сказав Браян. — Просто дихай.

— Вихлопними газами? — відказала Рейчел, коли вони перейшли Массачусетс-авеню.

— Звісно. Це зміцнює характер.

Лише тоді, коли вони дісталися віддаленого тротуару, до неї дійшло, що задумав Браян. Він звернув разом із нею до станції метро «Конференц-центр Гайнса».

— Йой.

Рейчел учепилася вільною рукою в його зап’ясток.

На цей порух він повернувся і зазирнув їй в обличчя. Усміхнувся.

— Ти можеш.

— Ні, не можу.

— Можеш, — тихо сказав він. — Поглянь на мене, сонечку. Поглянь на мене.

Вона зазирнула йому в очі. Браян мав певну рису, що могла як надихати, так і дратувати, — майже релігійне завзяття. Він віддавав перевагу музиці, фільмам і книжкам, які так чи інакше утверджували статус-кво чи принаймні думку про те, що хорошим людям дістається хороше. Проте наївною людиною він не був. Уміння співпереживати й мудрості в його блакитних очах стало б на людину, вдвічі старшу за нього. Браян бачив погане на світі — просто волів уважати, що може ухилитися від нього силою волі.

«Відмова програти, — казав він уже стільки разів, що вона збилася з ліку, — це запорука перемоги».

На це Рейчел не раз відповідала: «Відмова програти — це також запорука поразки».

Але зараз їй був потрібен цей його бік, ця суміш Вінса Ломбарді[14] з гуру самодопомоги, цей ненастанно оптимістичний (а часом — просто ненастанний) настрій, який її цинічне «я» визначило б як надто вже передбачувано американський, якби її чоловік не був канадцем. Рейчел було потрібно, щоб Браян зараз перебраянив себе, і він це зробив.

Він підняв руку, не випускаючи її долоні.

— Я не відпущу.

— Блін.

Вона всміхалася, знала, що зробить це, та все одно чула у своєму голосі притлумлену істерику.

— Я, — повторив він, — не відпущу.

Мить — і вона опинилася на ескалаторі. То був не сучасний широкий ескалатор. Ескалатор у центрі Гайнса був вузький, чорний і крутий. Однозначно не відповідав поточним нормам. Рейчел боялася, що, якщо вона чомусь нахилиться вперед, то полетить додолу сама й повалить Браяна та всіх, хто стоїть перед ними. Поки вони спускалися, вона задерла підборіддя і голову та тримала спину прямо. Світло тьмяніло, доки цей спуск не почав здаватися частиною якогось примітивного ритуалу — чи то родючості, чи то, може, народження. Позаду неї стояли чужі люди. Попереду стояли чужі люди. Їхні обличчя і мотиви ховались у тьмяному світлі. Їхні серця цокали, як годинниковий механізм бомби.

— Як ти? — спитав Браян.

Вона стиснула його руку.

— Тримаюся.

Із її волосся біля скроні витекла одна краплинка поту й ковзнула за лівим вухом. Дісталась її карка та сповзла по ньому під блузу, а там розчинилася, торкнувшись хребта.

Востаннє Рейчел пережила панічну атаку в тому самому ліфті, яким вони з Браяном уранці спустилися, перш ніж вийти із житлового комплексу. То було сім місяців тому. Ні, вісім, не без гордості усвідомила вона. «Вісім», — подумала Рейчел і знову стиснула чоловікову руку.

Вони дісталися платформи. Натовп, зійшовши з вузького ескалатора, став не надто щільним. Вони з Браяном пройшли чверть платформи з того боку, де мав прибути потяг, і Рейчел із подивом виявила, що в неї сухі долоні. Десь від двадцяти до тридцяти з лишком років вона багато подорожувала. Тоді спуск у темний тунель із ордами незнайомців заради поїздки в метро навіть не видавався загрозою. Те саме стосувалося походів на концерти, спортивні змагання та в кіно. Навіть у наметових містечках і таборах біженців на Гаїті вона не мала проблем із панікою. Там і відразу після повернення в неї було вдосталь інших проблем — негайно згадувались алкоголь, оксиконтин і атіван, — але паніки серед них не було.

— Агов, — озвався Браян, — ти зі мною?

Вона хихотнула.

— Здається, це я маю питати в тебе.

— О, я з тобою, — сказав він. — Я поруч.

Вони знайшли вбудовану в стіну лаву з мапою маршрутів бостонського метро; зелена, червона, блакитна лінія, помаранчева та срібна перетинались, як вени, а тоді розгалужувалися.

Тепер Рейчел тримала його за руки обома долонями, а ще вони притулились одне до одного колінами. Ті, хто глипав на них, бачили привабливу пару, явно згуртовану.

— Ти завжди поруч, — сказала вона йому. — Крім тих випадків…

— Коли я не поруч, — договорив він за неї, і вони обоє захихотіли.

— Коли ти не поруч, — погодилася вона.

— Та все одно це лише поїздка, мала. Ти можеш поїхати зі мною коли схочеш.

На це вона закотила очі.

— Я не впевнена, що можу сісти на цей потяг. У літак я точно не сяду.

— Ти сядеш на цей потяг.

— Справді? Чого це ти так певен?

— Бо тепер ти сильніша. І в безпеці.

— У безпеці, так?

Вона поглянула на платформу, а тоді знову на його руки, на його коліна.

— Так. У безпеці.

Рейчел глипнула на нього, і тут на станцію ввірвався потяг — так стрімко, що повітря ще більше скуйовдило Браянове неслухняне волосся.

— Ти готова?

— Не знаю.

Вони встали.

— Ти готова.

— Ти весь час це повторюєш.

Вони зачекали, поки інші пасажири вийдуть, а тоді підійшли до порога, де вагон торкався платформи.

— Заходимо разом, — сказав Браян.

— Блін, блін, блін.

— Хочеш зачекати на наступний?

На платформі було порожньо. Всі зайшли.

— Ми можемо зачекати, — сказав він.

Двері почали шумно зачинятись, і вона заскочила всередину, потягнувши за собою Браяна. Коли вони пройшли між дверима, ті різко розчахнулись, але тоді вони опинились у вагоні і парочка літніх білих пані роздратовано на них зиркнула, а хлопчик-латиноамериканець, який тримав на колінах футляр зі скрипкою, поглянув на них із цікавістю.

Вагон хитнувся. Потяг поїхав у тунель.

— Ти це зробила, — сказав Браян.

— Я це зробила. — Рейчел поцілувала його. — Ого.

Вагон знову хитнувся — цього разу на повороті, завищавши й зацокавши колесами. Вони їхали за п’ятдесят футів під землею на швидкості двадцять п’ять миль на годину в металевій банці по рейках, яким уже давно минуло сто років.

«Я спустилася сюди, у глибоку пітьму», — подумала Рейчел.

Вона поглянула на чоловіка. Той дивився на одне з оголошень над дверима, підвівши погляд і задерши рішуче підборіддя.