Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 25)

— Хочеш зупинитися?

— Ні. — Їй дуже подобалось, як його долоня тисне їй на поперек. Від цього вона почувалася так, ніби ніколи не впаде. Ніколи не зазнає болю. Ніколи не програє. Більше ніколи не буде покинута. — Ні, продовжуймо.

11

Апетити

Початок їхнього роману вселив у Рейчел фальшиве відчуття спокою. Вона майже запевнила себе, що панічні атаки вже в минулому, хоча останнього разу вони були найгостріші.

Своє перше офіційне побачення вони з Браяном провели за філіжанкою кави наступного ранку після зустрічі. Попереднього вечора Рейчел була надто п’яна, щоб сідати за кермо, тож розкошелилася на номер із виглядом на річку в готелі «Вестін» на Коплі-сквер. Відколи вона востаннє зупинялася в готелі, минуло більше року; у ліфті уявила, як замовляє перекуску в номер і дивиться фільм на замовлення, але заснула, скинувши з себе взуття і не встигнувши відкинути покривало на ліжку. Наступного ранку о десятій Рейчел зустрілася з Браяном у кафе «У Стефані» на Ньюбері-стріт. У її крові та злегка набряклому мозку ще дрижали останні сліди горілки. Браян же мав чудовий вигляд. Власне, у денному світлі він мав кращий вигляд, аніж в освітленні бару. Рейчел спитала, яка в нього робота, а Браян відповів, що вона оплачує його потреби й дозволяє потурати любові до подорожей.

— Там має бути щось більше.

— Правду кажучи, ні. — Він хихотнув. — Ось що я роблю день у день: обговорюю умови з постачальниками деревини залежно від того, скільки деревини в цьому місяці — багато чи мало. В Австралії сталася посуха чи на Філіппінах затягнувся дощовий сезон? Ці чинники змінюють ціну на деревину, а вона змінює ціну на… Із чого ж почати? На оту серветку, оцю скатертину, той пакетик із цукром. Я аж засинаю, як про це говорю. — Він надпив каву. — А як щодо тебе?

— Мене?

— Ага. Ти коли-небудь повернешся до журналістики?

— Сумніваюся, що мене хтось візьме.

— А якби взяли? Скажімо, людина, яка ніколи не бачила того відео?

— І де б я таку знайшла?

— Я чув, у Чаді жахливий інтернет.

— У Чаді?

— У Чаді.

Рейчел промовила:

— Ну, якщо я ще хоч раз зможу сісти в літак, то пошукаю щастя на новинних станціях у…

— Нджамені.

— Столиці Чаду, так.

— Це крутилося в тебе на язиці, не сумніваюся.

— Атож.

— Ні, я знаю.

— Я б її назвала.

— Я не сперечаюся.

— Вустами, може, й ні, — зауважила вона, — зате очима — так.

— А в тебе вони, до речі, надзвичайні.

— Очі.

— І вуста.

— Ти можеш потусити зі мною коли завгодно.

— Я так і хочу. — Його обличчя дещо спохмурніло. — Ти коли-небудь думала, що тобі, може, й не треба їхати аж у Чад?

— Що ти маєш на увазі?

— Мені цікаво, чи справді ти така впізнавана, як думаєш.

Вона вигнула брову, дивлячись на нього.

— Я майже три роки п’ять вечорів на тиждень світилася в новинах цього міста.

— Так, — відповів Браян. — Але скільки в тебе було глядачів? Десь із п’ять відсотків населення двохмільйонного міста? Тобто сто тисяч людей. Розкиданих по всій площі великої міської агломерації. Закладаюсь, якби ти опитала всіх у цьому ресторані, тебе впізнало б усього одна-дві людини, та й то, може, лише тому що ми їх спитали та змусили придивитися пильніше.

Вона сказала:

— Не можу зрозуміти, що ти намагаєшся зробити: покращити мені настрій чи погіршити.

— Покращити, — запевнив він. — Тільки покращити. Рейчел, я намагаюся дати тобі зрозуміти: так, дехто пам’ятає те відео, і невеликий відсоток тих людей пов’язує його з тобою, коли бачить тебе на людях, але цих людей із кожним днем стає менше. Ми живемо у світі одноразової пам’яті. Ніщо не довговічне, навіть сором.

Вона у відповідь наморщила носа.

— Гарно ти заливаєш.

— Ти й сама гарна.

— Мі-мі-мі.

Їхнє друге побачення було вечерею на Південному березі, неподалік від її житла. Третє знову відбулося в Бостоні, теж під час вечері, а опісля вони лизалися, мов старшокласники, поки вона тулилася спиною до ліхтарного стовпа. Пішов дощ — не м’яка нічна імла, на яку вони натрапили, а злива, що збіглася в часі з таким різким похолоданням, неначе зима відчайдушно кусала їх наостанок.

— Тебе треба відвести до автівки.

Браян сховав її під своїм плащем. Вона чула, як краплі дощу б’ють по одежині, наче маленькі камінці, та залишилася сухою — тільки щиколотки намокли.

Вони пішли повз невеличкий парк, у якому на лаві лежав безхатько. Він витріщався на вулицю, ніби намагаючись угледіти там щось утрачене. Безхатько накрився газетою, та його голова безупинно трусилася серед вологи. Губи в нього тремтіли.

— Жахлива весна, — сказав чолов’яга.

— А вже ж майже червень, — зауважив Браян.

— До опівночі це має скінчитися.

Рейчел стало ніяково й соромно: вона ж бо має ліжко, автівку, дах над головою.

На цю звістку чолов’яга з надією стиснув губи й заплющив очі.

У машині Рейчел увімкнула обігрів і потерла руки. Браян нахилився до відчиненого вікна для короткого поцілунку, який перейшов у довгий, а по даху її автівки барабанив дощ.

— Хочеш, я відвезу тебе додому? — запропонувала вона.

— Він за десять кварталів у інший бік. Плащ мене вбереже.

— Ти без капелюха.

— Хома ти невірний.

Він відступив від автівки й дістав із кишені плаща бейсболку «Блу-Джейс». Надягнувши її, клацнув пальцями, вигнув козирок і, криво всміхнувшись, віддав Рейчел честь.

— Їдь обережно. Як дістанешся додому, зателефонуй мені.

— Іще дещо.

Рейчел поманила його пальцем.

Браян іще раз нахилився до автівки, поцілував її, і вона відчула ледь помітний запах поту з-під його бейсболки, смак віскі в нього на язиці, а тоді смикнула за лацкани його плаща й посилила цілунок.

Браян пішов назад тією дорогою, якою вони прийшли. Рейчел увімкнула двірники й зібралася від’їхати від узбіччя, та в неї запітніли вікна. Вона ввімкнула обігрівач скла й посиділа на місці, дивлячись, як воно очищується, а тоді виїхала на вулицю. Зібравшись на найближчому розі звернути праворуч, Рейчел позирнула ліворуч і побачила Браяна. Він стояв у невеличкому парку. Зняв плаща й накрив ним безхатька.

Він вийшов із парку, піднявши комірець сорочки, щоб захиститися від дощу, й побіг вулицею додому.

Звичайно, про те, що тільки-но побачила Рейчел, у її матері був цілий розділ: «Дія, що спричиняє стрибок».

На їхньому четвертому побаченні Браян приготував вечерю у себе в квартирі. Поки він завантажував посуд у посудомийку, Рейчел зняла футболку й бюстгальтер і прийшла до нього на кухню тільки в потертих хлопчачих джинсах. Браян повернувся тієї самої миті, коли вона дійшла до нього, округлив очі й вимовив: