Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 24)

— Ти впевнений? Якось неоригінально.

— Та все ж так і є.

— А як щодо НХЛ?

— Хрін його знає.

— Але ж ти канадець.

— Так, — визнав він, — але не дуже на цьому розуміюся.

Вони засміялися — просто тому що досягли першого етапу за версією її матері: викресали іскру. Десь між прогулянкою по бруківці у кварталі, такому тихому, що там було чутно хіба що відлуння їхніх кроків, запахом мокрого коміра Браянового плаща під її підборіддям, двома хвилинами знетями, коли вони народились як тандем, переступивши поріг бару під тихе бурчання Тома Вейтса в дедалі тихішому приспіві, і цією миттю, коли вони теревенили за горілкою та шотландським віскі, вони переступили другий поріг — забули, ким були, перш ніж упевнились у взаємності свого потягу, і пішли далі, сприймаючи цей потяг як даність.

— Що не подобається мені в собі?

Вона кивнула.

Він підняв келих і тихенько поворушив кубиками льоду в ньому туди-сюди. Із його обличчя зникла грайливість, а на зміну їй прийшло щось сумне та спантеличене, проте не озлоблене. Рейчел одразу сподобалося, що він не ображається. Вона виросла в домі, де панувало озлоблення, а тоді, не сумніваючись, що воно більше ніколи її не торкнеться, вийшла за нього заміж. Із неї було досить.

Браян сказав:

— Знаєш, як воно буває, коли тебе в дитинстві не беруть у команду, ти не подобаєшся людині, яка подобається тобі чи батьки цураються тебе або ігнорують не через якісь твої дії, а через те, що вони намахані й токсичні?

— Так, так і ще раз так. Мені не терпиться дізнатися, до чого ти зараз хилиш.

Тепер він зробив один ковток.

— Я згадую ті моменти — а в дитинстві їх безліч, вони накопичуються — і усвідомлюю, що в глибині душі завжди вважав: вони мають рацію. Я не гідний команди, не можу подобатися тим, хто мені подобається, рідні мене відцуралися, бо я на це заслужив. — Він поставив келих на барну стійку. — Мені в собі не подобається те, що я часом насправді собі не подобаюсь.

— І хоч скільки доброго ти зробиш, — додала вона, — хай який чудовий ти друг, яка чудова друга половинка, який чудовий філантроп, ніщо, справді ніщо…

— Ніщо, — повторив він.

— …і ніколи не компенсує того, який ти гівнюк насправді.

Браян обдарував її широкою прекрасною усмішкою.

— Ти, як я бачу, побувала в мене в голові.

— Ха! — Вона похитала головою. — Тільки в себе.

Протягом хвилини вони не казали нічого. Допили свої келихи, замовили ще два.

— І все ж, — мовила вона, — ти неймовірно добре випромінюєш упевненість у собі. Із тим падлом у барі ти розібрався так, наче був його гіпнотизером.

— Він був ідіотом. Ідіотів легко дурити. Тому вони й ідіоти.

— Звідки мені знати, чи не були ви тоді заодно?

— Заодно в чому?

— Ну, знаєш, — промовила вона, — він мене лякає, а ти приходиш і мене рятуєш.

— Але ж я витягнув тебе звідти, а сам залишився.

— Якби він був із тобою заодно, ти міг би вийти з тих дверей за п’ять секунд після мене й піти за мною.

Браян роззявив рота, а тоді стулив його й кивнув.

— Добра заувага. До тебе часто так вигадливо підкочують?

— Начебто ні.

— Для цього мені страшенно багато довелося б попрацювати. Хіба з тим хлопакою на якомусь етапі не було дівчини? Вони сварилися?

Вона кивнула.

— Отже, я мав би — дай-но назву все по порядку — знати, що ти сьогодні прийдеш до бару, найняти приятеля, щоб він удав, ніби прийшов туди з дівчиною, розпочав із нею сварку, змусив її піти, а тоді підкотив до тебе й повівся войовничо — і все це заради того, щоб я втрутився й виграв для тебе час на втечу, а потім…

— Гаразд, гаразд.

— …пробіг баром, щойно ти з нього підеш, вислизнув із дверей позаду тебе та пройшов за тобою через усе місто порожніми тихими вулицями у взутті на жорстких підборах.

— Я сказала «гаразд». Гаразд. — Вона показала на його костюм, білу сорочку, гарний плащ. — Ти просто дуже зібраний, тож я намагаюсь осмислити, як ти можеш дуже себе не любити. Бо ти, мій друже, випромінюєш упевненість у собі.

— Якусь ідіотську?

— Взагалі-то ні.

Вона хитнула головою.

— Як правило, я впевнений у собі, — сказав він. — Дорослий, раціональний я? У нього все доведено до ладу. Просто є на світі малесенький кавалок мене, до якого може достукатись опівночі в темному барі жінка, яка питає, чого я в собі не люблю. — Він знову повністю розвернувся до неї і зачекав. — До речі…

Рейчел кашлянула, бо на мить їй стало лячно, що вона пустить сльозу. Вона відчувала, як ця сльоза готова витекти, і це було ніяково. Вона висвітлювала землетрус силою сім балів на острові, вже й так ураженому немислимою для більшості людей бідністю. Провела місяць у соціальному житлі, повзаючи на колінах, аби відтворити уявлення дитини в таких самих обставинах. Одного разу видерлась у крону дерева за двісті футів над землею в бразильському дощовому лісі й проспала там усю ніч. А сьогодні ледве змогла проїхати тридцять миль із передмість до міста, не зірвавшись.

— Я сьогодні розлучилася, — сказала вона. — Шість місяців тому втратила роботу, — ні, не так, кар’єру, — і ти чудово це знаєш, бо в мене сталася панічна атака в ефірі. Мене почали жахати люди — не конкретні люди, а в цілому, а це ще гірше. Останні кілька місяців я провела в майже повній ізоляції. І, чесно кажучи, мені не терпиться до неї повернутися. Браяне, мені в собі не подобається ніщо.

Протягом хвилини він не казав нічого, а просто дивився на неї. Його погляд не був напруженим, не видавався провокацією чи викликом. Цей погляд був відкритий, милосердний, позбавлений осуду. Вона не могла його схарактеризувати, доки не усвідомила: це ж погляд друга.

Тоді Рейчел зауважила пісню. Вона лунала вже, мабуть, із пів хвилини. Ленні Велч, один із найперших і водночас найдовговічніших зірок одного хіта, співав Since I Fell for You[11].

Браян схилив голову набік, а його погляд став відсутнім.

— Якось ця пісня звучала по радіо, як я малим був на тому озері, до якого ми їздили. Того дня всі дорослі були веселі, з ними було кльово. Лише за багато років по тому до мене дійшло, що вони всі були під кайфом. Я не міг зрозуміти, чому вони весь час курили одну й ту саму цигарку. Хай там як, вони танцювали під цю пісню край озера — компашка вгашених канадців у нейлонових купальниках.

Звідки взялася її наступна репліка? Чи можна було знайти джерело цього поривання? А може, то була звичайна хімія? Завзята робота нейронів, перемога біології над інтелектом.

— Хочеш потанцювати?

— Дуже.

Він узяв її за руку, і просто за барною стійкою в темній залі, де світився хіба що музичний автомат, вони знайшли невеличкий танцювальний майданчик.

Далі — їхній перший танець. Перший раз, коли вони торкнулись одне одного долонями та грудьми. Перший раз, коли вона опинилася досить близько, щоб відчути запах, який завжди вважатиме головним запахом Браяна: трішечки диму в поєднанні з пахощами його шампуню без ароматизатора та мускусний запах його плоті, трохи схожий на пахощі лісу.

— Я послав тобі той напій, бо не хотів, щоб ти пішла з бару.

— Знаю, тобі треба було до вбиральні.

— Ні, я пішов до вбиральні, бо, пославши тобі напій, одразу впав у істерику. Просто не знаю, йой, просто не хотів побачити, як ти дивишся на мене, наче на якогось сраного сталкера. Тож і пішов до вбиральні, щоб — не знаю — помучитися соромом? Просто зайшов туди, став спиною до стіни й разів із десять обізвав себе тупим.

— Не було такого.

— Було. Присягаюся. Коли я дивився на тебе в новинах, ти була чесна. Ти не говорила тенденційно, не підморгувала в камеру й не демонструвала упереджень. Я довіряв твоїм словам. Ти сумлінно виконувала свою роботу. І це було помітно.

— Навіть із котом, який гавкав?

Його лице посерйознішало, хоча голос залишався невимушеним.

— Не применшуй того, що я про тебе кажу. Мені цілий день, а часом і тиждень, усі брешуть, мене всі намагаються обвести круг пальця. Від продавця автівок до постачальників, від лікаря, який намагається впарити мені ліків на більшу суму, бо старається намахати фармацевтичного представника, до авіаліній, готелів і жінок у готельних барах. Я вертався з поїздки, вмикав Шостий канал, і ти — ти — мені не брехала. Це щось та й означало. Інколи, особливо після того, як мій шлюб розпався і я весь час був сам, це означало дуже багато.

Вона не знала, що сказати. Останнім часом їй незвично було чути компліменти, а довіра була їй незнайома.

— Дякую, — видушила із себе Рейчел і поглянула на долівку.

— Дуже сумна пісня, — сказав за мить Браян.

— Так.