Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 23)

Він клацнув пальцями.

— Пообіцяй мені, що його збережено в архівах.

Вони почули, як щось металево ляснуло, і вулиця почорніла. Усе світло — у будинках, у вуличних ліхтарях, у маленькій офісній будівлі в кінці вулиці — різко вимкнулося.

Олов’яний відблиск високих будівель, які обрамляли район, давав їм змогу бачити одне одного, хай і геть нечітко, та ця майже темрява була чужа й несла із собою прихід недоречної правди, яку всі міські жителі ховали куди подалі: ми непідготовлені до виживання в більшості його форм. Принаймні тих, які не передбачають зручностей.

Вони пішли вулицею далі не без зачудування. Волосинки в неї на шкірі за останні п’ять хвилин ожили. Слух загострився. Всі пори розчахнулися. Шкіра голови захолола, змокла, наситилась адреналіном.

Таким було Гаїті. Порт-о-Пренс, Леоґан, Жакмель. У деяких районах там і досі чекали на повернення світла.

З однієї будівлі на розі вийшла жінка. В одній руці вона тримала свічку, а в другій — ліхтарик; коли вона освітила ліхтариком їхні тулуби, Рейчел розгледіла вивіску в неї над головою і усвідомила, що вони дісталися бару «Залізниця».

— Ой, стійте! — Жінка помахала ліхтариком угору-вниз, і його світло омило їх, а тоді зупинилося на їхніх колінах. — Що ви тут робите?

— Шукаємо її автівку, — сказав Браян. — Тоді просто вирішили пошукати ваш бар, а тоді сталося це.

Він здійняв руки до темряви, пролунав ще один металевий стогін, і світло повернулося.

Вони закліпали на м’яке неонове проміння вивіски із зображенням пива у вікні й вивіски бару над дверима.

— Незлий фокус, — зауважила барменка. — На днях народження виступаєте?

Вона відчинила їм двері, і вони зайшли досередини. Там усе було так, як пам’ятала Рейчел, а може, і краще: світло трохи тьмяніше, на зміну запаху несвіжого пива, що всмокталося в чорну ґуму, прийшли ледь помітні пахощі гікорі. Коли вони зайшли у двері, з музичного автомата долинав Том Вейтс, який затих, коли вони замовили напої, а потому йому прийшли на зміну Radiohead часів Pablo Honey. Тома Вейтса Рейчел могла уявити в належному йому контексті, бо більша частина його найкращих творів була старша за неї. Однак її часто вражало, хоч і м’яко (та й це було цілком передбачувано), що в барах на законних підставах випивають люди, які ще були в підгузках, коли вона під Radiohead проживала свої студентські роки. «Ми старіємо на очах у решти світу, — подумала вона, — та чомусь усвідомлюємо це останніми».

У барі не було більше нікого, крім них і Ґейл, барменки.

Коли вони наполовину спорожнили перші келихи, Рейчел сказала Браянові:

— Розкажи мені про нашу останню зустріч.

Він спантеличено примружився.

— Ти тоді був із торгівцем антикваріатом.

Він клацнув пальцями.

— Джеком Агерном, так? То був Джек?

— Так.

— Ми йшли на обід і перестріли тебе в кінці Бікон-Гілл.

— Так, так, — погодилася вона, — усе так і було. Та мене цікавить настрій. Ви, добродію, того дня були не в гуморі, вам не терпілося мене позбутися.

Він закивав.

— Ага, вибач, що так вийшло.

— Ти це визнаєш?

— Так, чорт забирай. — Він крутнувся на стільці, добираючи слова. — Джек інвестував у маленьку дочірню компанію, яку я саме створював. Нічого серйозного — просто компанія, що виробляє дорогі дерев’яні паркети й віконниці. Джек також самопроголошений мораліст, справжня людина п’ятнадцятого століття в цих питаннях. Фундаменталіст — чи то лютеранський, чи то кальвіністський, не пам’ятаю який.

— Я їх теж плутаю.

Він криво їй усміхнувся.

— Хай там як, тоді я був одружений.

Вона добряче хильнула зі свого келиха.

— Одружений?

— Ага. Збирався розлучитись, але на той час був одружений. А я ж комерсант, я продавав отой шлюб своєму клієнтові-моралісту.

— Поки що я тебе розумію.

— Тоді я бачу, як ти переходиш вулицю, наближаючись до мене, і розумію: якщо я не відірвуся від цього, він це помітить, тому й надміру збудився, як завжди, коли дуже нервуюся, і все, бляха-муха, зіпсував.

— Ти сказав «якщо я не відірвуся від цього». Від чого — «від цього»?

Він поглянув на неї, схиливши голову набік, а тоді вигнув брову.

— Мені справді треба це казати?

— Це твоє пояснення, друже мій.

— «Це» — мій потяг до тебе, Рейчел. Моя колишня бурчала на мене через нього: «Ти що, знову дивишся на свою подружку в новинах?» Його помічали мої друзі. Чорт забирай, я певен, що Джек Агерн зауважив би його, якби я висолопив язика посеред Бікон-стріт. Ну, тобто, Господи, це ж іще від часів Чикопі. Годі тобі.

— Це тобі годі. Я про це не знала.

— Ой, ну так. А власне, звідки тобі було знати?

— Ти міг би про це сказати.

— В електронному листі? Який ти, певно, читатимеш із отим своїм бездоганним чоловіком?

— Він був аж ніяк не бездоганний.

— Тоді я цього не знав. І до того ж був одружений.

— Що з нею сталося?

— Вона пішла. Повернулася до Канади.

— Отже, ми обоє розлучені.

Він кивнув і підняв келих.

— За це.

Рейчел цокнула келихом об його келих, вихилила свій напій, і вони замовили ще два.

Вона попросила:

— Розкажи мені про щось таке, чого не любиш у собі.

— Не люблю? Я думав, на початку треба показувати себе з найкращого боку.

— На початку чого?

— Знайомства з людиною.

— Стосунків? Це в нас побачення?

— Я ще не думав про це в такому ключі.

— У тебе своя випивка, у мене своя, ми повернулись одне до одного й намагаємося збагнути, чи достатньо нам приємне товариство одне одного, щоб ми зробили це знову.

— Це дійсно схоже на побачення. — Він підняв один палець. — Якщо це не щось подібне до передсезонного футбольного матчу, тільки перед побаченням.

— Весняне тренування у великій бейсбольній лізі, тільки перед побаченням, — сказала вона. — Зачекай, а як передсезонні матчі називають в НБА?

— Передсезонні матчі.

— Знаю, та як їх там називають?

— Так і називають.