Матроси ненавидять оцет. На відміну від цитринового соку, кислоту якого можна якось пригасити підсолодженою водою чи навіть ромом, оцет для людей, чиї піднебіння вже вражені цингою, що вгніздилася в їхніх організмах, смакує наче отрута.
Офіцери, які споживали більше консервованих продуктів Ґолднера, ніж матроси, — ті їли переважно своє улюблене (хоча й згіркле) солоне сало та яловичину, аж поки спорожніли діжки, — виявилися більш уразливими до цинги, ніж рядові моряки.
Це підтверджувало гіпотезу доктора МакДональда, що в консервованих м’ясі, овочах і супах — на відміну від зіпсованих, але колись свіжих продуктів — немає якогось життєво важливого елемента, або, навпаки, є якась отрута. Якби мені чудесним чином вдалося відкрити цей елемент — отруйний чи рятівний, — у мене б не тільки з’явився гарний шанс вилікувати цих моряків, можливо, навіть містера Гоера, але й бути посвяченим у лицарі, коли нас порятують чи ми самі доберемося до безпечної гавані.
Але, зважаючи на наші умови та цілковитий брак відповідного лабораторного обладнання, це над мої можливості. Усе, що я можу, це настійливо рекомендувати морякам їсти будь-яке свіже м’ясо, яке вполюють наші мисливці, — навіть ворвань та нутрощі тварин, я впевнений всупереч будь-яким резонам, можуть допомогти нашим організмам боротися з цингою.
Але наші мисливці не знайшли окіл жодних живих істот, яких можна вполювати. А крига занадто товста, щоб пробити в ній ополонку для риболовлі.
Минулого вечора капітан Фітцджеймс навідався до нас у лазарет, як він зазвичай робив це на початку й наприкінці кожного зі своїх довгих напружених днів, і коли він закінчив традиційний обхід сплячих хворих, розпитуючи мене про зміни в стані кожного з них, я набрався зухвалості, щоб запитати у нього про те, чому не знаходив пояснення вже багато тижнів.
— Капітане, — сказав я, — я розумію, що ви надто заклопотані, щоб відповідати на моє запитання, або ж воно, поставлене людиною необізнаною, такою як я, здасться вам не вартим уваги, але я ніяк не можу збагнути: чому ми притягли вісімнадцять човнів? Наскільки я знаю, ми забрали з «Еребуса» й «Терору» всі шлюпки до однієї, хоча нас залишилося всього сто п’ять чоловік.
Капітан Фітцджеймс відповів:
— Якщо ваша ласка, ходімте зі мною, докторе Гудсер.
Я велів Генрі Ллойду, своєму стомленому асистентові, наглядати за хворими й вийшов услід за капітаном Фітцджеймсом назовні. Ще у світлі лазаретного намету я помітив, що його борода, яку я завжди вважав ледь не рудою, насправді майже сива, тільки облямована засохлою кров’ю.
Капітан взяв у лазареті запасний ліхтар і пішов з ним попереду, освітлюючи шлях, до встеленого рінню берега.
Звісно, темно-лілові хвилі не лизали з шелестом цього берега. Натомість, уздовж берегової лінії, як і раніше, тягнувся ланцюг високих айсбергів, що стояв бар’єром між нами та паковою кригою.
Капітан Фітцджеймс підняв ліхтар і освітив довгий ряд шлюпок.
— Що ви бачите, докторе? — запитав він.
— Човни, — ризикнув я відповісти, кожною клітинкою відчуваючи себе тією необізнаною людиною, якою назвався раніше.
— Ви помічаєте різницю між ними, докторе Гудсер?
Я уважніше придивився до них, освітлених ліхтарем.
— Перші чотири не на санях, — відповів я.
Я встиг це помітити ще першої ночі свого перебування тут. У мене не було пояснень, чому так сталося, що містер Хані попіклувався про решту човнів і змайстрував для них спеціальні сани. Як на мене, це була просто службова недбалість.
— Так, цілком слушно, — сказав капітан Фітцджеймс. — Ці чотири — то наші вельботи з «Еребуса» й «Терору». Завдовжки тридцять футів. Легші за інших. Дуже міцні. Шестивеслові. З гострими носом та кормою, яку каное… тепер бачите?
Тепер я побачив. До цього я ніколи раніше не зауважував, що вельботи мають з обох кінців вузькі носи, як каное.
— Якби у нас було десять вельботів, — продовжував капітан, — усе б складалося набагато краще.
— Чому? — здивувався я.
— Вони міцні, докторе. Дуже міцні. Й легкі, як я вже казав. І ми могли б поскладати в них усе наше спорядження та поволочити їх по кризі без жодних саней, які зробили для інших човнів. Якщо ми знайдемо розводдя, то зможемо спустити їх на воду просто з криги.
Я кивнув. Навіть розуміючи, що капітан Фітцджеймс вважатиме мене за цілковитого телепня, варто мені поставити наступне запитання, я все одно запитав:
— Але чому можна волочити по кризі тільки вельботи, а не решту шлюпок, капітане?
Голос капітана Фітцджеймса не видавав жодного роздратування, коли він продовжив:
— Ви бачите у них стерно, докторе?
Я подивився з обох кінців, але нічого схожого на стерно не побачив. Про що й сказав капітанові.
— Саме так, — сказав він. — Вельботи мають плаский кіль, й у них немає навісного стерна. Човном керує веслувальник на кормі.
— Це добре? — запитав я.
— Якщо вам потрібен легкий, міцний човен з пласким кілем і без навісного стерна, яке неодмінно відлетить, коли ви волочитимете шлюпку, — тоді так, — сказав капітан Фітцджеймс. — Вельбот легко тягти по кризі, навіть попри те, що він завдовжки тридцять футів і може вмістити до дюжини моряків, ще й залишиться місце для спорядження.
Я кивнув, наче все зрозумів. Я й насправді майже все зрозумів — але був дуже втомлений.
— Ви бачите щоглу вельбота, докторе?
Я знову подивився. І знову не побачив того, що начебто мав побачити. В чому й зізнався.
— Це тому, що вельботи мають одну розбірну щоглу, — сказав капітан. — Вона лежить, складена під парусиною, яку матроси натягнули між планширами.
— Я помітив, що всі човни вкриті парусиною й дошками, — сказав я, щоб показати, що я не такий уже й неуважний. — Це щоб усередину не нападав сніг?
Фітцджеймс запалював свою люльку. В нього вже давно закінчився тютюн. Я не хочу навіть знати, чим він тепер й набиває.
— Шлюпкові чохли натягнула, щоб захистити екіпажі всіх вісімнадцяти човнів, навіть якщо зрештою ми візьмемо із собою всього десять, — сказав він тихо.
Більшість моряків у таборі спали. Змерзлі вартові, притупуючи ногами, ходили туди-сюди одразу за межею світла, що його відкидав ліхтар.
— Ми ховатимемося під цими чохлами, коли йтимемо по відкритій воді до гирла Великої Рибної річки? — запитав я.
Я ніколи не думав, що ми можемо плисти, пригнувшись під парусиною та дошками. Я завжди уявляв собі, як ми весело гребемо під яскравим сонячним промінням.
— Навряд чи ми попливемо цими човнами по річці, — сказав він, пихкаючи люлькою, над якою здіймалися хмарки від чогось, за запахом схожого на висушені людські екскременти. — Якщо крига вздовж узбережжя цього літа скресне, капітан Крозьє, швидше за все, вирішить іти морем.
— Аж до Аляски і Санкт-Петербурга? — вражено запитав я.
— Принаймні до Аляски, — відповів капітан. — Або, можливо, до Баффінової затоки, якщо прибережні розводдя відкриються в напрямку півночі. — Він зробив кілька кроків і спрямував світло ліхтаря на човни, що стояли на санях.
— А це що за човни, докторе?
— А вони що, відрізняються від попередніх, капітане? — Я із здивуванням збагнув, що смертельна втома спонукає людину до чесності, яка не викликає жодного збентеження.
— Так, — сказав Фітцджеймс. — Ось ці два, прив’язані до спеціальних саней містера Хані, — наші катери. Звісно, ви бачили їх, коли вони стояли на палубі або на кризі поруч з кораблями протягом останніх трьох зим.
— Так, звісно, — відповів я. — Але ви сказали, що ці човни відрізняються від попередніх, від вельботів?
— Значно відрізняються, — сказав капітан Фітцджеймс, відволікаючись, щоб знову підпалити люльку. — Ви бачите щогли на цих човнах, докторе?
Навіть у тьмяному світлі ліхтаря я побачив дві щогли, що здіймалися над кожним із цих суден. Парусинові чохли були вправно прорізані та акуратно обшиті довкола них. Своїми спостереженнями я поділився з капітаном.
— Дуже добре, — сказав він. І це пролунало геть не зверхньо.
— А чому не розібрали й не опустили ці щогли? — запитав я, більшою мірою щоб показати, що уважно слухав попередні роз’яснення, ніж з якоїсь поважнішої причини.
— Вони не розбірні, докторе Гудсер. Це щогли мають рейкове спорядження… ви могли чути про них як про гафельні. Вони стаціонарні. А навісне стерно ви бачите? І вищий кіль?
Так, я бачив.
— Стерна та кілі — це та причина, через яку їх не можна волочити по кризі, як вельботи? — насмілився я припустити.
— Саме так. Ви правильно діагностували проблему, докторе.
— А хіба не можна зняти стерно, капітане?
— Загалом, можна, докторе, але високі кілі… Їх втисне у днище або розтрощить під час перетягування через першу ж смугу торосів, чи не так?
Я знову кивнув і поклав руку в рукавиці на планшир.
— Мені здається, чи ці чотири човни трохи коротші за вельботи?
— У вас чудовий окомір, докторе. Двадцять вісім футів супроти тридцяти у вельботів. Але вони важчі. І в них прямокутна корма.
Я вперше звернув увагу на те, що ці два човни, на відміну від вельботів, мають чітко окреслені ніс та немов обрізану транцеву корму. Жодної схожості з каное.
— Скількох людей вміщають ці катери? — запитав я.
— Десятьох. І гребуть на них вісьмома веслами. Вони мають невеличку каюту для дрібки запасів, і там вистачить місця для всіх, щоб набитися туди на випадок шторму, навіть у відкритому морі. З двома щоглами катери несуть удвічі більше вітрил, ніж вельботи, але від них буде менше користі, ніж від вельботів, якщо нам доведеться зайти до Великої Рибної річки Бека.
