Дэн Симмонс – Терор (страница 101)

Також у тому напрямку були ескімоські поселення. Крозьє сам переконався в цьому — він бачив їх під час свого першого рейсу в Арктику з Вільямом Едвардом Паррі 1819-го, куди він вирушив, коли йому виповнилося двадцять два роки. Через два роки він з Паррі знову повернувся туди в пошуках Північно-Західного проходу, а потім, ще через два роки, щоб продовжити ці пошуки — пошуки, які вб’ють сера Джона Франкліна двадцять шість років по тому.

«І можуть вбити всіх нас», — подумав Крозьє й похитав головою, проганяючи геть занепадницькі думки.

Сонце було вже над самими обрієм на півдні. Перш ніж воно зайде, вони зупиняться й з’їдять свій холодний обід. А потім знову впряжуться і йтимуть ще шість чи вісім годин — усе пообіддя, вечір й ніч у темряві, поки досягнуть першого морського табору, пройшовши трохи більше третини шляху до Землі Короля Вільяма й табору Терору.

Скрізь панувала тиша — не було чути нічого, крім важкого дихання матросів, скрипіння шкіряних ременів й скреготу полоззя. Вітер стих, але повітря стало холоднішим у тьмяних пообідніх сутінках. Хмарини крижаних кристалів від дихання зависли над вервечкою людей та саней, як золоті кулі, що повільно танули.

Тепер, коли вони досягли високого гребеня торосів, Крозьє крокував біля переднього запрягу, готовий допомогти тягнути і штовхати сани, стиха лаючись. Він дивився на західне сонце й згадував, скількох зусиль йому коштувало знайти шлях до Бутії й китобоїв з Баффінової затоки.

У віці тридцяти одного року Крозьє вчетверте і востаннє вирушив з капітаном Паррі в ті арктичні води — цього разу в намаганні досягти Північного полюса. Вони просунулися далеко на північ, поставивши рекорд, який не побили й до сьогодні, але врешті-решт вперлися в твердий паковий лід, який тягнувся до північних меж світу.

Френсіс Крозьє більше не вірив у існування Відкритого Полярного моря: якщо хтось нарешті досягне полюса, він, поза всяким сумнівом, зробить це на санях.

Можливо, на санях, запряжених собаками, з якими воліють мандрувати ескімоси. У Ґренландії та на східному узбережжі острова Сомерсет Крозьє бачив тубільців та їхні легкі нарти — не справжні сани, зроблені за стандартами Королівського військово-морського флоту, а благенькі санчата, які тягнуть ті їхні дивні собаки.

Вони пересувалися значно швидше, ніж може рухатися санний загін Крозьє, докладаючи всіх зусиль.

Але він планував прямувати на схід, якщо це взагалі можливо, головним чином тому, що десь на сході, на острові Бутія чи за ним — жили ескімоси. І ці тубільці, подібно до леді Сайленс, яка вирушила в табір Терору слідом за санними загонами лейтенантів Годжсона та Ірвінга, знають, як полювати й ловити рибу в цьому покинутому Богом білому світі.

Після того, як на початку лютого Ірвінг доповів йому про свої складнощі в переслідуванні і порозумінні з леді Сайленс, що мали на меті дізнатися, де та як саме вона здобуває тюленяче м’ясо і рибу, які, божився Ірвінг, він бачив у неї, Крозьє обдумував, чи не пригрозити дівчині пістолем або шлюпковим ножем, щоб вона показала їм, як здобуває свіжину. Але він чудово знав, чим усе це закінчаться: без’язика ескімоска не подасть жодного знаку, її здоровенні темні очі незмигно втупляться у Крозьє та його людей, і тоді йому не залишиться нічого іншого, як тільки виконати своєї погрози. Таким чином він нічого не досягне.

Тож він дав їй можливість залишатися в маленькій сніговій хатинці, яку описав йому Ірвінг, і дозволив містерові Дігглу час від часу давати їй галети чи недоїдки. Капітан намагався викинути зі своєї голови будь-які думки про неї. Тому він і був таким роздратованим нагадуванням про неї, коли вахтовий матрос доповів йому, що вона йде за загонами Годжсона та Ірвінга до табору Терору, тримаючись на кілька сотень ярдів позаду. Крозьє зрозумів, що йому не вдалося досягти своєї мети не думати про дівчину. Вона все ще йому снилася.

Якби Крозьє не був так сильно, просто смертельно втомлений, він міг би пишатися конструкцією та міцністю різноманітних саней, які його матроси волочили по кризі на південний схід.

У середині березня, коли ще не стало очевидним, що «Еребус» розчавить зі зростанням тиску, він доручив містерові Хані, вцілілому експедиційному теслі, та його помічникам, Вілсону і Ватсону, працювати день і ніч, не згортаючи рук, щоб сконструювати та збудувати сани, які зможуть перевезти не тільки спорядження, але й суднові шлюпки.

Щойно був готовий перший зразок великих саней, зроблених із дуба та латуні, Крозьє вивів на лід матросів, щоб випробувати сани і потренуватися найкращим чином їх тягти. Він наказав такелажникам, інтендантам і навіть марсовим постійно працювати над удосконаленням конструкції запрягу, щоб забезпечити матросам найзручніший упор для тяги, який найменше збиватиме їх з кроку та дихання. Впродовж березня конструкція цих саней була вдосконалена, будувалися наступні, тоді ж дійшли спільної думки, що для великих саней, які везтимуть човни, найефективнішим буде запряг на одинадцять моряків, а для менших саней, що везтимуть різноманітне спорядження, найкращим буде запряг, розрахований на сімох чоловік.

Таким чином, вони підготувалися до перших походів, коли мали перевозити спорядження до табору Терору на Землі Короля Вільяма. Крозьє знав: якщо зволікати й далі з походом, коли одні моряки стануть занадто ослабленими хворобою, щоб тягнути сани, а інші, можливо, взагалі помруть, кожен з вісімнадцяти човнів, встановлених на сани і завантажених по планшир запасами продуктів та спорядженням, доведеться тягти команді менше ніж з одинадцяти чоловік. А це вимагатиме більшого напруження сил від хворих на цингу, виснажених людей.

До останнього тижня березня, коли «Еребус» уже бився в конвульсіях, обидва екіпажі виходили на кригу — і в темряві, і в короткі години сонячного світла, — вправляючись з різноманітними саньми, підбираючи людей у запряги саней, навчаючись різноманітним прийомам і формуючи найкращі команди з моряків усіх звань з обох кораблів. Вони влаштовували перегони з бігу із саньми, змагаючись за монети — срібні та золоті. Попри те, що сер Джон планував закупити багато сувенірів на Алясці, в Росії, на Сході та Сандвічевих островах і в особистій коморі покійника стояли скрині, набиті шилінгами та гінеями, ці монети були з кишені Френсіса Крозьє.

Крозьє дуже хотів попрямувати до Баффінової затоки одразу, щойно дні достатньо подовжаться для санних переходів на значні відстані. Почасти інтуїтивно, почасти з розповідей сера Джона та з книжки Джорджа Бека, який описав своє плавання вгору по Великій Рибній річці більше ніж на шістсот п’ятдесят миль до Великого Невільницького озера чотирнадцять років тому — цей том раніше був у бібліотеці «Терору», а зараз лежав в особистому багажі Крозьє на одних із саней, — Крозьє знав, що шанси щасливо завершити цей похід або бодай вижити в ньому були мізерними.

Навіть перші сто шістдесят миль, які відділяють табір Терору, облаштований на Землі Короля Вільяма, від гирла Великої Рибної річки, могли виявитися непрохідними, хоча вони були всього лише прелюдією до важкої мандрівки вгору по течії річки. На шляху, який лежав перед ними, окрім складності подолання смути берегової криги, існувала загроза наштовхнутися на відкриту воду, і тоді вони постануть перед необхідністю покинути сани, а навіть якщо ополонок не буде, перетягнути сани і човни через замерзлу рінь власне острова, під поривами несамовитих вітрів, — річ майже неможлива.

А на річці, якщо вони колись досягнуть річки, на них чекає те, що Бек описав як «нестримний звивистий потік завдовжки п’ятсот тридцять географічних миль, що мчить скелястою місцевістю, без жодного деревця на берегах», який до того ж «рясніє водоспадами, яких там налічується вісімдесят три, порогами та перекатами». Крозьє мав сумнів у тому, що його люди, виснажені санним переходом у запрягах упродовж місяця чи й більше, будуть здатні протистояти вісімдесятьом трьом водоспадам, порогам та перекатам навіть у найміцніших човнах. Одне перетягання волоком здатне їх убити.

Тиждень тому, перед тим, як вирушити із санним загоном із шлюпками до табору Терору, лікар Гудсер сказав Крозьє, що запаси антицинготного цитринового соку, зараз їхнього єдиного захисту від скорбуту — навіть такого слабкого, яким він став, бо геть видихався, — закінчаться через три тижні або й швидше, залежно від того, скільки моряків до того часу помре.

Крозьє знав, наскільки швидко всі вони ослабнуть, коли цинга розгуляється на повну силу. Зараз перед ними лежали двадцять п’ять миль шляху до Землі Короля Вільяма, і йдучи з легкими санями й повністю укомплектованими запряжними командами, отримуючи щодня половину норми денного раціону, рухаючись по коліях, прокладених за понад місяць, вони долали трохи більше восьми миль за день. На нерівній місцевості або прибережній смузі Землі Короля Вільяма і далі на південь ця відстань скоротиться вдвоє чи й більше. Як тільки за них серйозно візьметься цинга, вони долатимуть приблизно милю за день, а якщо не буде вітру, навряд чи вони зможуть вигребти на веслах на важких шлюпках вгору супроти течії річки Бека або відштовхуватись жердинами від дна. Переправа волоком на будь-яку відстань через кілька тижнів або й місяців для них стане неможливою.