Дэн Симмонс – Терор (страница 102)
На користь їхнього походу на південь говорили два чинники: мізерний шанс на те, що рятувальна експедиція, яка вирушила на їхні пошуки, вже прямує на північ з Великого Невільницького озера, і той простий факт, що якщо вони підуть на південь, ставатиме все тепліше. Вони, принаймні, рухатимуться в напрямку зони відлиги.
І все ж Крозьє волів залишатися в північніших широтах і рухатися на схід і північ, долаючи більшу відстань, до півострова Бутія і далі через нього. Він знав, що був тільки один порівняно безпечний спосіб досягти цієї мети: дістатися до Землі Короля Вільяма, перетнути її, потім здійснити відносно короткий перехід через відкриту кригу, захищену від лютого північно-західного вітру й штормів самим островом, до південно-західного узбережжя Бутії, а потім повільно рухатися на північ уздовж зрізу криги або просто по самій прибережній рівнині і нарешті перевалити через гори і попрямувати до затоки Фурії, на кожному кроці сподіваючись зустріти ескімосів.
Це був безпечний шлях. Але довгий. Тисяча двісті миль — майже вдвоє довший, ніж шлях на південь через Землю Короля Вільяма і далі до річки Бека.
Якщо ж, діставшись Бутії, вони невдовзі не зустрінуть дружніх ескімосів, то всі помруть упродовж кількох тижнів чи місяців, ще до завершення тисячадвохсотмильного походу.
А проте Френсіс Крозьє волів би ризикнути всім і рушити через замерзле море — на північний захід через жахливий паковий лід — у відчайдушній спробі повторити приголомшливий шестисотмильний санний похід свого друга Джеймса Кларка Росса, здійснений вісімнадцятьма роками раніше, коли «Фурію» затерло кригою на протилежному боці півострова Бутія. Той старий стюард — Брідженс — був абсолютно правий. Свого часу Джон Росс скористався своїм шансом на виживання, подолавши шлях на північ пішки з саньми, а потім у шлюпках, піднявшись до Ланкастер Зунду й дочекавшись китобоїв. А його небіж Джеймс Росс довів, що можливо — таки можливо — пройти із саньми від Землі Короля Вільяма до мису Фурії.
«Еребус» усе ще перебував у десятиденній агонії, коли Крозьє відібрав найкращих моряків із запрягів з кожного корабля — переможців змагань, які отримали найбільші призи й останні гроші, які залишалися у Френсіса Крозьє, — дав їм сани найкращої конструкції й наказав містеру Хелмпману та містеру Осмеру, скарбникові, спорядити цю відбірну команду усім, що морякам може знадобитися для шеститижневого переходу по кризі.
Це була команда з одинадцятьох чоловік, очолювана другим помічником з «Еребуса» Чарльзом Фредеріком ДеВо, де першим у запрягу йшов велетень Менсон. Решті дев’ятьом морякам запропонували взяти участь у поході, якщо вони цього самі забажають, й усі добровільно зголосилися піти. Жоден не відмовився.
Крозьє мав знати, чи можливо взагалі здійснити такий довгий похід через відкриту кригу з важкими саньми, на які був встановлений ущерть навантажений човен, назустріч рятувальникам. Одинадцять моряків відправилися 23 березня о шостій склянці, в темряві, при температурі повітря тридцять вісім градусів нижче нуля[109], під трикратне «ура», вигукнуте всіма членами екіпажів з обох кораблів.
ДеВо і його люди повернулися через три тижні. Жоден не помер, але всі були дуже виснаженими, а четверо моряків отримали серйозні обмороження. Магнус Менсон був єдиним з одинадцятьох членів команди, окрім, звісно, невтомного ДеВо, хто не здавався загнаним майже до смерті, до краю знесиленим і втомленим.
За три тижні вони спромоглися пройти менше двадцяти восьми миль по прямій від «Терору» та «Еребуса». Потім ДеВо прикинув, що насправді вони здолали більше ста п’ятдесяти миль, щоб пройти цих двадцять вісім, але не було жодної можливості рухатися на паковій кризі навпростець. Погода на північний захід від їхньої теперішньої позиції була ще жахливішою, ніж у дев’ятому колі пекла, в якому вони перебували вже два роки. Там здіймалася сила-силенна стикових гребенів. Деякі з них були заввишки понад вісімдесят футів. Навіть притримуватися потрібного курсу було майже неможливо, коли хмари закривали сонце на півдні, а зірки на захмареному небі не прозирали впродовж кількох вісімнадцятигодинних під кінець походу ночей. Компаси, звісно, були марними в такій близькості до північного магнітного полюса.
Про всяк випадок вони взяли із собою п’ять наметів, хоча планували спати тільки у двох. Ночі на відкритій кризі були такі холодні, що останні дев’ять ночей всі одинадцять моряків спали в одному наметі, коли взагалі могли заснути. Але під кінець у них, власне кажучи, вибору не залишалося, бо чотири з їхніх п’ятьох міцних наметів зірвало й віднесло вітром або пошматувало на клапті за дванадцять ночей на кризі.
Якимось чином ДеВо витримував напрямок їхнього руху на північний захід, але з кожним днем погода все погіршувалася, стикові гребені траплялися на шляху все частіше, вимушені відхилення від курсу ставали все довшими й небезпечнішими, ще й сани зазнали серйозних пошкоджень під час переходів через зазубрені крижані гребені, що вимагали від моряків справді титанічних зусиль. Два дні вони згаяли тільки на те, щоб відремонтувати сани під завивання хурделиці.
ДеВо вирішив повертатися назад на їхній чотирнадцятий ранок на кризі. Тепер, лише з одним уцілілим наметом, він оцінив їхні шанси на виживання як низькі. Вони спробували повернутися назад до кораблів по власному тринадцятиденному санному сліду, але крига була дуже активною — пересувалися льодяні плити, айсберги рухалися всередину пакових полів, їхній шлях перетинали нові смуги торосів, що виростали прямо перед ними, тож відшукати той слід було неможливо. ДеВо, найкращий після Крозьє навігатор в експедиції Франкліна, визначав напрямок руху за теодолітом та секстантом, коли небо — вночі чи вдень — ненадовго ставало чистим, але під кінець визначав курс переважно методом зчислення шляху[110]. Він сказав матросам, що точно знає, де вони перебувають. Пізніше він зізнався Фітцджеймсові та Крозьє, що був певен: вони відхилилися вбік від кораблів миль на двадцять.
У їхню останню ніч на кризі намет пошматувало вітром, і вони були вимушені повилазити зі своїх спальних мішків й рушити на південний захід наосліп, тільки щоб не замерзнути до смерті. Вони викинули зайвину їжі та одягу, продовжуючи тягнути сани тільки тому, що їм потрібні були вода, рушниці, набої й порох.
Усю мандрівку слідом за ними йшла якась велика істота. Вони не могли її розгледіти через мряку, туман і рясний град, але чули, як вона кружляє довкола них у темряві кожної нескінченно довгої ночі.
Загін ДеВо, який усе ще прямував на захід, повз «Терор», що був на три милі південніше, помітили у північній частині горизонту вранці на двадцять перший день їхнього перебування на кризі, їх побачив вартовий з «Еребуса», хоча сам корабель на той час уже був втрачений — розчавлений, розбитий і затонулий. На щастя для ДеВо та його людей, дозорець, льодовий лоцман Джеймс Рейд, удосвіта того дня видряпався на величезний айсберг, який колись був частиною декорацій Великого Венеційського карнавалу, й побачив моряків через свій далекогляд з першим променем світла.
Рейд, лейтенант Ле Вісконте, судновий лікар Гудсер і Гаррі Пеґлар стали на чолі загону, який вирушив навздогін за санною командою ДеВо і привів їх назад повз розтрощені шпангоути, завалені щогли й переплутаний такелаж — це було все, що залишилося від затонулого корабля. П’ятеро з чемпіонської команди ДеВо були вже не здатні подолати останню милю до «Терору», і їхні товариші везли їх на санях. Шестеро моряків з «Еребуса», які брали участь у санному поході, включаючи ДеВо, не змогли стримати сліз, побачивши свій зруйнований дім.
Отож… про короткий шлях на північний схід до Бутії мови більше не велося. Після рапорту ДеВо та бесід з іншими до краю виснаженими моряками Фітцджеймс і Крозьє дійшли спільної думки, що тільки декотрі зі ста п’яти вцілілих моряків зможуть дійти до Бутії, а переважна більшість безсумнівно загине на кризі за таких умов, навіть якщо дні стануть довшими, температура повітря підвищиться, а сонце світитиме яскравіше. Ймовірність натрапити на відкриті розводдя лише підвищить ризикованість такого переходу.
Тепер вони мали вибирати між двома варіантами: або залишатися на кораблях, або облаштувати табір на Землі Короля Вільяма, щоб невдовзі вирушити звідти на південь до річки Бека. Крозьє наступного ж дня почав планувати цю евакуацію.
Перед самим заходом сонця і перепочинком на обід вервечка саней наткнулася на діру в кризі. Вони зупинилися. П’ятеро саней та запряжені в них люди стали довкола отвору. Чорний круг далеко внизу під ними був першою відкритою водою, яку моряки побачили за останні двадцять місяців.
— Тиждень тому, коли ми тягнули пінаси до табору Терору, її тут не було, капітане, — сказав матрос Томас Тедмен. — Ви ж бачите, як близько до неї підходить колія від полоззя. Ми б її точно помітили. Тут нічого не було.
Крозьє кивнув. Це була не звичайна