Дэн Симмонс – Терор (страница 104)
Цього ранку вони вже йшли більше п’яти годин, залишивши узбережжя далеко позаду.
Коли була така можливість, група намагалася триматися невисоких кам’янистих узвиш; хоча вітер там був дужчий і холодніший, але крокувати було легше, ніж по заметених снігом та завалених кригою низинах.
Поки що вони не побачили нічого такого, що могло б збільшити їхні шанси на виживання — навіть зелених лишайників чи оранжевого моху на скелях. Ірвінг знав з прочитаних у бібліотеці кают-компанії «Терору» книжок — включаючи дві, написані самим сером Джоном Франкліном, — що голодні люди можуть варити якусь подобу юшки із зішкрябаних моху та лишайників.
Коли його команда розвідників зупинилася пообідати холодними стравами, вгамувати спрагу та трохи перепочити, сховавшись від вітру в низині, Ірвінг тимчасово передав командування грот-марсовому старшині Томасу Фарру, а сам пішов далі один. Він переконував себе, що матроси втомлені виснажливими санними походами останніх кількох тижнів і потребують відпочинку, але насправді йому просто хотілося побути на самоті.
Ірвінг сказав Фарру, що повернеться за годину і, щоб не загубитися, якомога частіше спускатиметься на занесені снігом латки схилів, залишаючи там свої сліди не тільки для себе, щоб по них повернутися, але й для інших, щоб знайти його, якщо він не повернеться вчасно. Йдучи далі на схід, блаженно самотній, він жував черству галету, відчуваючи, як хитаються два зуби. Коли Ірвінг витягнув сухар з рота, він весь був у крові. Попри постійне відчуття голоду, цими днями він не мав апетиту.
Лейтенант ледь здолав занесену снігом низину, вийшов на кам’янистий схил і втомлено почав підніматися на вершину чергового гребеня, де гуляв пронизливий вітер, як раптом вражено зупинився.
Широкою засніженою долиною, що лежала попереду, рухалися чорні цятки. Ірвінг зубами стягнув рукавиці й намацав у наплічнику свій чудовий мідний далекогляд, подарований йому дядьком з нагоди вступу до військово-морського флоту. Мідний обідець окуляра примерз би до його щоки чи брови, якби він спробував доторкнутися до них, тож було непросто отримати стійке зображення, навіть тримаючи довгу оптичну трубу обома руками. Його руки тремтіли.
Те, що він вважав невеличкою зграєю волохатих тварин, виявилося групою людей.
Ні. Ці люди були вдягнуті у важкі хутряні парки на взірець вдяганки леді Сайленс. І там було десятеро фігур, що втомлено перетинали засніжену долину, йдучи поряд, а не вервечкою, тимчасом як Джордж покинув табір усього з шістьма матросами. Й Годжсон сьогодні повів свій мисливський загін на південь вздовж берега, не вглиб острова, на суходіл.
І в цих людей були маленькі сани. У загоні Годжсона саней не було. Таких маленьких саней в таборі Терору взагалі не було.
Ірвінг підкрутив фокус свого улюбленого далекогляда, наводячи різкість, і затримав дихання, щоб він не дрижав.
Це були або білі рятувальники в ескімоському одязі, або власне ескімоси.
Ірвінгу довелося відвести від очей далекогляд, а потім безсило впасти на одне коліно на холодне каміння і на кілька секунд опустити голову. В голові у нього запаморочилося. Фізична слабкість, яку він цілими тижнями стримував єдино силою волі, накотила на нього, як хвиля нудоти.
«Це все міняє», — подумав він.
Фігури внизу — схоже, вони все ще не бачили його, можливо тому, що він уже перетнув узвишшя й був не дуже помітний у своїй темній шинелі, що зливалася з темними скелями, — могли бути мисливцями з якогось невідомого ескімоського села, розташованого неподалік. Якщо це насправді так, то сто п’ять вцілілих з «Еребуса» й «Терору» були майже напевне врятовані. Тубільці зможуть або нагодувати їх, або показати їм, як самим прогодуватися в цих мертвих землях.
Звісно, не можна відкидати й можливості того, що це був військовий загін ескімосів і що примітивні списи, блиск яких Ірвінг помітив через оптику, призначалися для білих людей, про вторгнення яких на свої землі вони якимось чином дізналися.
Хай там як, а третій лейтенант Джон Ірвінг знав, що має спуститися вниз, перестріти їх і про все у них дізнатися.
Він склав далекогляд, обережно засунув його між запасними светрами у свій наплічник, і — високо піднявши одну руку, що, як він сподівався, буде сприйнято дикунами як миролюбний вітальний жест — почав спускатися довгим схилом пагорба назустріч десятьом людям, які зненацька зупинилися.
36 КРОЗЬЄ
Третій і останній день на кризі був найтяжчим з усіх. За останні шість тижнів Крозьє робив такі переходи від корабля до табору принаймні двічі з першими великими санними загонами, але навіть попри те, що дорога тоді була ще не роз’їжджена, йти було значно легше. Він був здоровіший. І він був у сто разів менш виснажений.
Френсіс Крозьє не усвідомлював цього насправді, але з часу його одужання від майже фатальної хвороби у січні тяжка меланхолія спричинилася до безсоння. Спочатку бувши матросом, а потім капітаном, Крозьє завжди пишався собою, як і більшість капітанів, що потребує для сну дуже мало часу і прокидається, хай би яким глибоким був той сон, варто чомусь змінитися у стані судна: найменше відхилення від корабельного курсу, посилення вітру у вітрилах, тупотіння занадто багатьох ніг по палубі над головою впродовж якоїсь вахти, будь-які зміни звуків води, що хлюпає об борт корабля… та будь-що.
Але останніми тижнями Крозьє спав усе менше й менше кожної ночі, аж поки набув звички подрімати годину-дві в середині ночі й часом ще покуняти хвилин тридцять упродовж дня. Він казав собі, це всього лише наслідок того, що йому треба було вникнути в надто багато подробиць і віддати надто багато наказів в останні дні й тижні перед переселенням на кригу, але насправді це меланхолія знову намагалася його доконати.
Свідомість Крозьє більшу частину дня перебувала в стані якогось заціпеніння. Його гострий від природи розум отупів — давалася взнаки постійна перевтома, що отруювала організм.
Протягом останніх двох ночей, проведених у першому та другому морських таборах, ніхто, незважаючи на страшенну втому, не міг заснути. Необхідності встановлювати намети не було, бо вісім голландських наметів стояли там постійно останні кілька тижнів, і кожний наступний загін усував пошкодження, завдані снігом чи вітром.
Спальні мішки зі шкур північних оленів, розраховані на трьох людей, були набагато теплішими за мішки зі зшитих вовняних ковдр компанії Гудзонової затоки, і місця в цих спальниках розподілялися за результатами жеребкування. Крозьє навіть не брав участі в такому жеребкуванні, але коли у свою першу ніч на кризі він зайшов у намет, в якому мав спати з двома іншими офіцерами, то побачив, що його стюард, Джопсон, розстелив спальний мішок з оленячих шкур, пошитий для нього одного. Ні хворий Джопсон, ні інші моряки не допускали й думки, що їхній капітан має ділити спальний мішок з двома іншими чоловіками, які хроплять, пердять і штовхаються — хай навіть офіцерами, — а Крозьє був занадто втомленим та вдячним, щоб сперечатися.
Він не сказав ні Джопсону, ні іншим, що спати в мішку одному було набагато холодніше, ніж якби у ньому спали троє. Тільки завдяки теплу тіл людей, які лежать поруч, можна було проспати всю ніч, не закоцюбнувши.
Але Крозьє навіть не намагався заснути в жодному з морських таборів.
Що дві години він підводився і обходив табір, аби переконатися, що вахту змінили вчасно. Вночі вітер посилювався, і матроси, які стояли на варті, шукали затишку за поспішно зведеними невисокими сніговими валами. Через різкий вітер і завірюху вони помітити 6 тварюку з криги вже тоді, коли вона напала б на когось із матросів.
Але тієї ночі вона так і не з’явилася.
А коли Крозьє все ж поринав у короткий неспокійний сон, до нього поверталися нічні привиддя з часів його січневої хвороби. Деякі з кошмарів повторювалися так часто, коли капітан прокидався у холодному поту, що він запам’ятав окремі фрагменти.
Дівчатка-підлітки проводять спіритичний сеанс. МакКлінток разом з якимось чоловіком витріщаються на два скелети у шлюпці — один із них сидить, повністю вдягнутий, у шинелі та плащі, а від другого залишилася лише купа розсипаних і погризених кісток.
Крозьє цілими днями під час переходу розмірковував над тим, чи не він був одним із тих скелетів. Але найгіршим сном, набагато гіршим, був сон про євхаристію, в якому він — то хлопчик, то немічний старий — стояв голий навколішки біля вівтарних поручнів у забороненій церкві Мемо Мойри, в той час як велетенський, позбавлений людських рис священик — у просоченому водою пошматованому білому вбранні, крізь яке прозирала червона плоть обпеченого до живого м’яса — нависав над ним і схилявся все ближче, дихаючи мертвечиною в підняте обличчя Крозьє.
Двадцять третього квітня всі повставали на початку шостої ранку. Було ще темно. Сонце мало зійти десь о десятій годині. Вітер все так само дув, плескаючи коричневим брезентом голландських наметів і обпікаючи очі моряків, що зібралися за сніданком.
Матроси сподівалися підігріти їжу в невеличких бляшанках з написом «Варильне приладдя», використовуючи невеличкі спиртівки, заправлені пінтою ефіру, принесеного в пляшечках. Але навіть без вітру, часто було вкрай складно або навіть неможливо розпалити спиртові пальники, а на такому вітрі, як цього ранку, про це не могло бути й мови, навіть якщо піти на ризик розпалити спиртівки всередині наметів. Тож — переконуючи себе, що консервовані м’ясо, овочі та супи Ґолднера вже готові до споживання, — матроси зачерпували ложками мерзлу або майже мерзлу драглисту масу прямо з консервних бляшанок. Таким харчем вони зовсім не наситилися, залишаючись голодними, а попереду у них був нескінченно довгий день у запрягу саней.