Дэн Симмонс – Терор (страница 105)

Гудсер — і три нині мертві лікарі до Гудсера — неодноразово казали Крозьє й Фітцджеймсу про необхідність як слід нагрівати консервовані продукти Ґолднера, особливо супи. Овочі та м’ясо, зазначав Гудсер, справді були готові до вжитку, але супи — здебільшого з дешевих пастернаку, моркви та інших коренеплодів — були «концентратами», які необхідно було розбавляти водою і варити до готовності.

Лікар не міг назвати отруйних речовин, які могли міститися в некип’ячений супах Ґолднера — а можливо, навіть у м’ясі та овочах, — але він знову й знову повторював, що консервовані продукти необхідно повністю розігрівати, доводячи їх до кипіння, навіть на кризі під час переходу. Ці застереження були однією з головних причин того, що Крозьє та Фітцджеймс наказали доставити важкі чавунні плитки з вельботів у табір Терору, тягнучи їх через кригу й тороси. Але тут — ні в першому морському, ні в другому морському таборах — ніяких плиток не було. Матроси їли консервовані продукти холодними просто з бляшанок, коли спиртівки запалити не вдавалося, і навіть коли ефір у маленьких спиртівках спалахував, пального вистачало якраз на те, щоб розтопити мерзлі супи, але аж ніяк не довести їх до кипіння.

Що ж, нічого не вдієш, думав Крозьє.

Як тільки капітан покінчив із сніданком, його живіт знову почав бурчати від голоду.

Спочатку вони планували згорнути всі вісім голландських наметів в обох морських таборах і відтягнути їх до табору Терору на санях, щоб вони залишалися у запасі на випадок, якщо якимось загонам невдовзі знову доведеться вийти на кригу. Але вітер був дуже сильний і матроси були занадто стомлені навіть після першого дня й ночі цього переходу. Крозьє порадився з лейтенантом Літтлом, і вони вирішили, що буде досить забрати із собою три намети з цього табору. Можливо, наступного ранку з другого табору вони заберуть більше.

Наступного дня на кризі, 23 квітня 1848 року, троє матросів із запрягу звалилися з ніг. Один почав блювати кров’ю. Двоє інших просто впали на кригу, не здатні далі тягнути сани. Одного з цих двох довелося везти на санях.

Не бажаючи зменшувати кількості озброєних охоронців, що йшли позаду, попереду й обабіч вервечки саней, Крозьє та Літтл самі впряглися у сани й тягнули їх більшу частину цього нескінченного дня.

Другого дня переходу стикові гребені не були аж такими високими, а попередні загони проклали широкий уторований шлях на цьому довгому відтинку замерзлого моря, але вітер та завірюха зводили нанівець ці переваги. Моряки, що тягнули сани, не бачили запрягу за п’ятнадцять футів попереду себе. Морські піхотинці чи озброєні матроси, які охороняли валку, не бачили нікого і нічого, коли віддалялися бодай на двадцять футів від саней, і змушені були йти на відстані ярда або двох від них, щоб не загубитися. Користі від них як дозорців не було жодної.

Кілька разів упродовж дня провідні сани — зазвичай Крозьє або лейтенанта Літтла — втрачали вторований санний слід, і тоді всі зупинялися ледь не на півгодини, поки кілька чоловіків, які не йшли у запрягах, обв’язувалися мотузкою, щоб не загубитися у сніговій віхолі, й вишукували ліворуч та праворуч від вервечки саней неглибокі борозни, які швидко замітало снігом. Заблукати на півдорозі коштувало б їм усім не тільки втрати часу, але й самих життів.

Деякі із санних команд, що цією весною тягнули важчі вантажі, проходили ці дев’ять миль відносно рівної криги за дванадцять годин, прибуваючи до другого морського табору через кілька годин після заходу сонця. Загін Крозьє дістався до табору далеко за північ, взагалі ледь не проскочивши повз нього. Якби Магнус Мейсон, чий гострий слух був так само надзвичайним, як і його розміри та недоумкуватість, не почув, як тріпотять на вітрі намети далеко по лівому борту, вони б проминули свій притулок і склад із запасами провізії.

Хай там як, але шалений вітер, який безупинно дув увесь день, завдав другому морському табору значних пошкоджень. П’ять з восьми наметів віднесло кудись у темряву — навіть попри те, що вони були прикріплені до криги металевими кілками з гвинтовою різьбою, — або просто пошматувало на дрантя. Виснажені та голодні моряки спромоглися поставити два з трьох наметів, які вони притягли з першого морського табору, і сорок шість чоловік, яким було б зручно, але доволі тісно у восьми наметах, втиснулися в п’ять.

Для тих, чия черга була заступати на вахту тієї ночі — для шістнадцятьох із сорока шести — вітер, сніг та холод стали справжнісіньким пеклом. Крозьє сам відстояв одну з вахт: з другої до четвертої ночі. Він волів рухатися, бо у своєму окремому спальнику не міг достатньо зігрітися, щоб заснути, навіть незважаючи на те, що моряки повкладалися довкола нього в наметі так тісно, як дрова у полінниці.

Останній день на кризі був найважчим.

Вітер стих незадовго до підйому моряків о п’ятій годині ранку, але радість від можливості нарешті побачити блакитне небо була затьмарена тим, що температура різко впала щонайменше на тридцять градусів. Лейтенант Літтл зробив заміри — того ранку температура о шостій годині становила мінус шістдесят чотири градуси[111].

«Лише вісім миль», — продовжував вмовляти себе Крозьє, тягнучи лямку запряга. Він знав, що інші моряки думають те саме. — «Сьогодні тільки вісім миль, на цілу милю менше, ніж учорашній жахливий перехід».

Коли ще більше людей звалилися з ніг від хвороби та виснаження, Крозьє наказав охороні, що їх супроводжувала, поскладати свої гвинтівки, мушкети та рушниці на сани і впрягтися в них, одразу як зійде сонце. Кожен, хто міг іти, мав тягнути лямку.

Залишившись без охорони, вони сподівалися, що день буде ясним. Щойно зазоріло, проступили брунатні обриси Землі Короля Вільяма, і значно чіткіше вимальовувалася стіна високих айсбергів і нагромадження прибережної криги вздовж її краю, виблискуючи в блідих, холодних сонячних променях, немов вал із битого скла, чий вигляд викликав у моряків відчай, — але ясне світло гарантувало також те, що вони не загублять прокладеної раніше колії й що істота з криги не зможе непомітною підкрастися до них.

Але тварюка не полишала їх. Вони бачили її — маленьку цятку на південному заході від них, що бігла підстрибом і рухалася значно швидше, ніж вони могли волочити свої сани. Або бігти, якщо до цього дійде.

Кілька разів упродовж дня Крозьє чи Літтл випрягалися із саней, діставали свої далекогляди й через милі криги дивилися на те створіння.

Воно було щонайменше за дві милі від них і рухалося на всіх чотирьох. З цієї відстані істота здавалася звичайним арктичним ведмедем, велику кількість яких вони вбили за останні три роки. Але тільки доти, доки тварюка на зводилася на задні лапи, не виростала понад довколишні крижані валуни й невеликі айсберги і не принюхувалася до повітря, витріщившись у їхній бік.

«Воно знає, що ми покинули кораблі, — думав Крозьє, дивлячись у свій мідний далекогляд, потертий і подряпаний за стільки років служби на обох полюсах. — Воно знає, куди ми йдемо. І хоче дістатися туди першим».

Вони йшли у запрягу весь день, зупинившись тільки на заході сонця, щоб поїсти замерзлих шматків їжі з холодних бляшанок. Солонина й сухарі у них закінчилися. Крижані стіни, що відділяли Землю Короля Вільяма від пакової криги, засвітилися, наче місто з десятьма тисячами запалених газових ліхтарів, перш ніж сховатися в темряві, яка розповзалася небом, як розлите чорнило.

Їм залишалося пройти чотири милі. Восьмеро моряків тепер лежали на санях, троє з них були непритомні.

Загін перетнув великий крижаний бар’єр, що відділяв пакову кригу від берега, десь після першої години ночі. Вітер залишався слабким, але температура повітря продовжувала падати. Коли вони зупинилися, щоб перекинути посторонки для підйому саней на тридцятифутову крижану стіну, прохід через яку не став легшим від того, що попередні загони прокладали його кілька тижнів поспіль, бо рух криги нагромадив тисячі нових крижаних брил на їхньому шляху, що зірвалися з навислих айсбергів обабіч нього, лейтенант Літтл знову заміряв температуру повітря. Вона була мінус вісімдесят два градуси[112].

Крозьє тягнув сани та віддавав накази, перебуваючи на самісінькому дні глибокої ями багатогодинного виснаження. На заході сонця, коли він востаннє подивився у далекогляд на віддалене створіння, що вистрибом бігло вже попереду них, піднімаючись на стіну айсбергів легкими стрибками, він припустився помилки, необачно знявши рукавиці та пальчатки, щоб зробити у своєму вахтовому журналі записи про місцезнаходження загону. Капітан забув одягти пальчатки, перш ніж знову взятися за підзорну трубу, і кінчики пальців однієї руки й долоня другої негайно примерзли до металу. Швидко віддираючи руки, він зірвав шар шкіри й трохи м’яса з чотирьох пальців правої руки, серед них з великого, й клапоть шкіри з долоні лівої.

Такі рани тут, в Арктиці, не загоювалися, особливо коли вже з’явилися перші симптоми цинги. Крозьє відвернувся від решти чоловіків і виблював від болю. Його пошкоджені пальці й долоня пеком пекли, й біль тільки посилювався впродовж довгої ночі, коли він волочив, тягнув, піднімав і штовхав сани. Його руки й м’язи плечей натерлися до синців і внутрішніх крововиливів під тиском лямки із запрягу.