Дэн Симмонс – Терор (страница 106)
На якусь хвилину, коли вони здиралися на останній крижаний бар’єр близько першої тридцяти ночі, а зорі тремтіли й мерехтіли в нескінченному ясному, але вбивчо холодному небі, Крозьє опанувала божевільна думка, чи не полишити їм тут усі сани й не зробити ривок до табору Терору, до якого залишалася ще ціла миля по мерзлому каменяччю й кучугурах снігу. Завтра вони повернуться сюди разом з іншими моряками, які допоможуть їм протягти неймовірно важкий вантаж цю останню милю до табору.
Але в Крозьє залишилося достатньо здорового глузду та почуття відповідальності, щоб одразу ж відкинути цю думку. Звісно, він міг би так вчинити — покинути сани, чого не робив жоден загін за всі попередні тижні, й порожнем доплентатися до безпечного місця у таборі Терору, рятуючи людські життя, — але тоді він назавжди втратив би авторитет в очах своїх ста чотирьох вцілілих матросів та офіцерів.
Навіть попри біль у поранених руках, який викликав у нього часті напади блювоти, коли вони тягнули і штовхали сани вгору по схилу крижаного пагорба, — підсвідомо у світлі ліхтаря він помічав, що блювота у нього рідка й червона, — він продовжував віддавати накази й допомагати, поки нарешті зусилля тридцяти восьми моряків, у яких ще залишалася дещиця сили, увінчалися успіхом: вони разом із саньми спустилися на лід, і полоззя заскреготало по ріні берегової смуги.
Якби він не був певен, що на такому холоді його губи примерзнуть, Крозьє впав би в темряві навколішки й поцілував би мерзлу землю, коли почув той скрегіт ріні під полоззям саней, що вийшли на останню милю шляху.
У таборі Терору палали смолоскипи. Коли вони наближалися до нього, Крозьє йшов першим у запрягу провідних саней. Кожен намагався випростатися — або принаймні, хитаючись, триматися прямо, — поки вони тягнули завантажені сани з непритомними матросами на них останню сотню ярдів до табору.
А там на них біля наметів чекали повністю одягнені у теплу одіж чоловіки. Спочатку Крозьє був розчулений таким виявом їхньої турботи, переконаний, що два з лишнім десятки моряків, яких він побачив у світлі смолоскипів, уже збиралися висилати рятувальний загін на пошуки їхнього капітана й товаришів, які запізнювалися.
Крозьє, страждаючи від нестерпного пекучого болю в руках, напружуючи в запрягу рештки сил, щоб здолати останні шістдесят футів, які залишалися до освітленого смолоскипами простору, заготував невеличкий жарт з приводу свого прибуття — щось на кшталт того, що знову оголошується Різдво й усі можуть спати весь наступний тиждень, — але потім капітан Фітцджеймс та кілька інших офіцерів підійшли ближче, щоб привітати його.
А потім Крозьє побачив їхні очі: очі Фітцджеймса, і Ле Вісконте, і ДеВо, і Коуча, і Годжсона, і Гудсера, і всіх решти. Й одразу зрозумів — підсвідомим відчуванням, яке дісталося йому від Мемо Мойри, або своїм безпомильним капітанським чуттям, чи просто гострим, не відфільтрованим думкою сприйняттям украй виснаженої людини, — він уже
37 ІРВІНГ
Там стояли десятеро ескімосів: шість чоловіків середнього віку, один беззубий дідуган, хлопець і дві жінки. Одна з них була старою, із запалим ротом і зморшкуватим обличчям, а друга зовсім юною.
«Мабуть, це матір з донькою», — подумав Ірвінг.
Усі чоловіки були коротунами: маківка голови найвищого з них ледве досягала до підборіддя високого третього лейтенанта. Двоє відкинули свої каптури, й Ірвінг побачив розкуйовджене чорне волосся й плескаті обличчя, але інші чоловіки витріщалися на нього з глибини своїх каптурів, деякі з яких були облямовані пишним білим хутром полярного лиса, як здалося Ірвінгу. Опушка інших каптурів була темнішою й жорсткішою, мабуть, з хутра росомахи.
Чоловіки, крім хлопця, були озброєні — або гарпуном, або коротким списом з кістяним чи кам’яним вістрям, але коли Ірвінг наблизився до них й показав свої порожні руки, націлені на нього списи опустилися. Ескімоси — мисливці, припустив Ірвінг — спокійно стояли, розставивши ноги, тримаючи в опущених руках зброю, а старий ескімос позаду них однією рукою притримував нарти, а другою обіймав за плечі хлопця. В нарти, які були значно коротшими й легшими, ніж навіть найменші складані сани на «Терорі», були впряжені шість собак, що гавкали й гарчали, демонструючи свою собачу злобливість, аж поки старий ескімос вгамував їх кількома ударами своєї різьбленої палиці.
Намагаючись зміркувати, як йому далі спілкуватися з цими дивними людьми, Ірвінг водночас здивовано роздивлявся їхній одяг. Парки чоловіків були коротшими й темнішими, ніж у леді Сайленс або її покійного супутника, але так само пухнастими. Ірвінг припустив, що вони були пошиті з оленячих або лисячих шкур, але білі штани по коліно були, поза сумнівом, з хутра білого ведмедя. Деякі з високих волохатих унтів, схоже, були зі шкур карибу, а інші виглядали гладкими й еластичними. Котикове хутро? Або та сама шкура карибу, вивернута навиворіт? Рукавиці, очевидно, були зі шкіри котика й здавалися теплішими і м’якшими, ніж його власні.
Лейтенант придивлявся до шістьох молодших чоловіків, силкуючись збагнути, хто з них головний, але так і не зрозумів цього. Окрім старого й хлопця серед ескімосів виділявся тільки один старший чоловік — простоволосий, на голові якого була вигадлива пов’язка зі шкіри карибу, він був підперезаний тонким ременем, до якого було приторочено багато дивних речей, а на шиї висіла якась торбинка. Проте вона не була простим амулетом на кшталт кам’яної фігурки білого ведмедя, який носила леді Сайленс.
«Сайленс, як би мені хотілося б, щоб ти була тут», — подумав Джон Ірвінг.
— Вітаю, — сказав він. І доторкнувся до своїх грудей рукою в рукавиці. — Третій лейтенант Джон Ірвінг з корабля Її Величності «Терор».
Ескімоси щось забурмотіли проміж себе. Він почув слова, які звучали як
Старший простоволосий чоловік з торбинкою та ременем вказав на Ірвінга й сказав:
Декотрі з молодших чоловіків заперечливо похитали головами. Якщо це було якесь принизливе слово, Ірвінг сподівався, що інші з ним не погоджуються.
— Джон Ірвінг, — повторив він, знову доторкаючись до своїх грудей.
Ірвінг зміг лише кивнути у відповідь. Він знову доторкнувся до своїх грудей: «Ірвінг», — а потім з питальним виразом обличчя вказав на груди іншого чоловіка.
Чоловік уважно дивився на Ірвінга з-під облямівки свого каптура.
У розпачі лейтенант вказав на собаку-вожака, який усе ще гавкав і гарчав, хоча його відтягував назад і немилосердно лупцював стариган, що стояв біля нарт.
— Собака, — сказав Ірвінг. — Собака.
Ескімос, що стояв найближче до Ірвінга, засміявся:
Ірвінг, попри те що тремтів від холоду, відчув, як у грудях піднімається тепла хвиля. Він чогось таки досяг. Ескімоське слово для позначення волохатого собаки, запряженого в нарти, було або
— Сани, — сказав він твердо.
Десять ескімосів витріщилися на нього. Молода дівчина закрила рукавицями своє обличчя. У старої жінки відвисла щелепа, й Ірвінг побачив, що у неї в роті всього один зуб.
— Сани, — повторив він.
Шестеро чоловіків, які стояли попереду, перезирнулися. Нарешті той, що досі говорив з Ірвінгом, сказав:
Ірвінг радісно кивнув, хоча й не знав, чи правильно вони розуміють один одного. Цілком можливо, що той чоловік насправді щойно запитав його, чи не хоче він бути загарпуненим. Та менше з тим, молодший лейтенант продовжував усміхатися. Більшість ескімосів — окрім хлопця, старигана, що продовжував бити собаку, та простоволосого чоловіка з торбинкою та ремінцем — усміхалися у відповідь.
— А ви часом не розмовляєте англійською? — запитав Ірвінг, розуміючи, що він трохи запізнився із цим запитанням.
Ескімоси витріщалися на нього, усміхалися й мовчали.
Ірвінг повторив запитання своєю школярською французькою та жахливою німецькою.
Ескімоси продовжували усміхатися й мовчки дивитися на нього.
Ірвінг присів навпочіпки, і шестеро найближчих до нього ескімосів теж присіли навпочіпки. Вони не сідали на обмерзлі камені, хоча неподалік лежало кілька валунів. Після стількох місяців, проведених у цих високих широтах посеред холоду, Ірвінг їх чудово розумів. Він усе ще хотів довідатись чиєсь ім’я.
— Ірвінг, — сказав він, доторкаючись до своїх грудей, а потім вказав на найближчого ескімоса.
— Радий знайомству з вами, містере Інук, — сказав Ірвінг. — Або містере Тікеркат. Дуже радий знайомству з вами.
Він вирішив, що простіше буде спілкуватися мовою жестів, й показав рукою в напрямку, звідки прийшов, — на північний захід.
— У мене багато друзів, — сказав він упевненим голосом, наче це повідомлення робило для нього безпечнішим спілкування з дикунами. — Два великих кораблі. Два… кораблі.