Дэн Симмонс – Терор (страница 103)

Але корабельні пилки не могли б пропиляти отвір у кризі завтовшки десять футів, та ще й такий рівний.

— Ми можемо тут пообідати, — запропонував Томас Бланкі. — Так би мовити, влаштувати пікнік на березі моря.

Матроси заперечливо похитали головами. Крозьє погодився з ними — його не здивувало, що інші теж почуваються так само незатишно, як він, біля моторошно ідеальної круглої лунки, в глибині якої, далеко внизу, чорніла вода.

— Ми зупинимося на перепочинок приблизно через годину, — сказав він. — Лейтенанте Літтл, будь ласка, накажіть вашим саням рушати першими.

Десь за двадцять хвилин по тому, коли сонце вже сіло з майже тропічною раптовістю й зорі тремтіли й блимали у холодному небі, рядові Гопкрафт та Пілкінгтон, які прикривали загін з тилу, риплячи снігом під ногами, наздогнали Крозьє, що крокував поруч з останніми саньми.

— Капітане, — прошепотів Гопкрафт, — нас щось переслідує.

Крозьє витягнув свій мідний далекогляд з принайтованого до багажу на санях футляра й зупинився разом з двома моряками, тимчасом як сани поїхали собі далі в сутінках, що ставали все густішими.

— Там, сер, — сказав Пілкінгтон, вказуючи здоровою рукою. — Може, воно вилізло з тієї діри у кризі, капітане. Як ви вважаєте? Ми з Бобі думаємо, що так воно і є. Мабуть, воно ховалося там, внизу, у чорній воді під кригою, вичікуючи, поки ми пройдемо далі, а потім вилізло і посунуло за нами. Або сподіваючись, що ми там забаримося. Як на вашу гадку, сер?

Крозьє не відповідав. Він бачив ту істоту через оптику, ледь видиму у сутінках. Вона здавалася білою, але тільки тому, що її силует на мить проступив на тлі штормових хмар, що купчилися в чорному нічному небі на північному заході. Коли та істота проминала тороси й крижані валуни, повз які санна валка проходила двадцять хвилин тому, стало легше оцінити її величезні розміри. Навіть рухаючись на чотирьох, як зараз, вона була вища за Магнуса Менсона. Маючи такі масивні розміри, вона пересувалася дуже легко і плавно — її рухи були радше граційними, як у лисиці, ніж незграбними, як у ведмедя. Крозьє, насилу втримуючи оптичну трубу на все сильнішому вітрі, побачив, як істота звелася й пішла далі на двох ногах. Так вона рухалася повільніше, але все одно швидше, ніж матроси, які тягли сани вагою дві тисячі фунтів. Зараз вона здіймалася понад торосами, до верхівки яких Крозьє не зміг би дотягнутися піднятою рукою, навіть подовженою далекоглядом.

Потім стемніло, і він більше не міг розрізнити істоти на тлі стикових гребенів і торосів. Разом з морськими піхотинцями Крозьє наздогнав санну валку й поклав оптичну трубу у футляр. Матроси попереду налягали на запряг, важко дихали, кректали й хрипіли, і напружуючи всі свої сили.

— Залишайтеся ближче до саней, але постійно пильнуйте позаду й тримайте зброю напоготові, — сказав він тихо Пілкінгтону й Гопкрафту. — Жодних ліхтарів, вам доведеться покладатися тільки на свій зір, хай би яким він був.

Важкі постаті морських піхотинців кивнули й відійшли трохи і назад. Крозьє помітив, що сторожа попереду перших саней запалила ліхтарі. Він більше не бачив людей — тільки гало з кристаликів льоду у кругах світла.

Капітан покликав Томаса Бланкі. Костур та дерев’яна нога звільняли його від необхідності тягти сани, хоча підошва черевика, прикріпленого до протеза, буда передбачливо втикана гвіздками й підбита планками проти ковзання. З ампутованою по коліно ногою Бланкі просто не міг достатньо міцно впиратися в лід і достатньо сильно налягати на запряг. Але матроси знали, що льодовий лоцман може сам дати собі раду; а його знання про стан криги будуть вирішальними, якщо вони стикнуться з розводдями й повинні будуть спустити на воду шлюпки у наступні тижні чи місяці.

Зараз Крозьє використовував Бланкі як посильного.

— Містере Бланкі, будь ласка, пройдіть уперед і передайте матросам, які зараз не тягнуть сани, що ми не зупинятимемося на вечерю. Нехай вони дістануть холодну яловичину й галети з відповідних ящиків на санях і роздадуть їх усім морським піхотинцям та матросам у запрягах разом з наказом їсти на ходу й запивати водою з фляг, які вони тримають під верхнім одягом. А також попросіть наших охоронців переконатися, що їхня зброя напоготові. Можливо, їм захочеться зняти верхні рукавиці.

— Єсть, капітане, — сказав Бланкі й зник у мороці попереду. Крозьє почув скрип його дерев’яного черевика з утиканою гвіздками підошвою.

Крозьє знав, що впродовж десяти хвилин кожен матрос у валці зрозуміє, що тварюка з криги їх переслідує й скорочує відрив.

35 ІРВІНГ

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 40′ 58″ зах. довг.

24 квітня 1848 року

Якщо не зважати на те, що Джон Ірвінг був хворий і ледь живий від голоду, його ясна кровоточили, і він боявся, що ось-ось втратить два кутні зуби, які хиталися, до того ж почувався таким виснаженим, що в будь-який момент міг завалитися на ходу, це був один із найщасливіших днів у його житті.

Увесь цей день, як і попередній, вони з Джорджем Генрі Годжсоном, давнім другом, з яким він потоваришував ще на навчальному лінійному кораблі «Екселент» задовго до цієї експедиції, були на чолі загонів, яким доручили вийти на полювання й ретельно розвідати довколишню місцевість. Уперше за останні три роки безвилазного сидіння й замерзання у цій Богом проклятій експедиції третій лейтенант Джон Ірвінг відчував себе справжнім дослідником.

І Іравду кажучи, цей острів, східну частину якого він досліджував, та сама Земля Короля Вільяма, до якої він уже ходив з лейтенантом Грехемом Гором трохи менше одинадцяти місяців тому, не вартувала краплі сечі китайця — з усією своєю зледенілою рінню, низькими пагорбами, що здіймалися не більше ніж на двадцять футів над рівнем моря, сніговими улоговинами, населена лише завиваючими вітрами, — але Ірвінг усе це досліджував. Цього ранку він уже встиг побачити речі, яких не бачила жодна біла людина — а може, й взагалі жодна людина на планеті. Звісно, це були лише низькі кам’янисті пагорби, улоговини, засипані снігом, крижані рівнини, на яких гуляв вітер, — навіть не сліди песців чи муміфікований труп нерпи, але це були його відкриття. Два десятиліття тому сер Джеймс Росс пройшов на санях північним берегом острова, щоб досягти мису Вікторії, але саме Джон Ірвінг — уродженець Брістоля, а згодом мешканець лондонського середмістя — був тим, хто вперше досліджував глибинні райони Землі Короля Вільяма.

Ірвінг вагався, чи не назвати ці райони Землею Ірвінга. Власне кажучи, чому б і ні? Мис неподалік від табору Терору був названий на честь дружини сера Джона, леді Джейн Франклін, а що вона взагалі зробила, щоб мати таку честь, окрім як вийшла заміж за старого, огрядного, лисого чоловіка?

Деякі санні команди починали усвідомлювати себе цілісними відокремленими спільнотами. Тому вчора Ірвінг узяв на полювання свою групу з шести матросів, тимчасом як Джордж Годжсон повів своїх людей на розвідку острова відповідно до розпоряджень капітана Крозьє. Мисливці Ірвінга не знайшли жодного сліду звірини на снігу.

Лейтенант мав визнати, що вчора, коли його матроси були озброєні рушницями і мушкетами (сам Ірвінг мав із собою тільки пістоля, якого ніс у кишені шинелі, як і сьогодні), були моменти, коли він відчував певну тривогу через те, що помічник купора, Гіккі, крокує позаду нього з рушницею в руках. Але зараз, коли Магнус Менсон був на кораблі за більш ніж двадцять п’ять миль звідси, Гіккі був не тільки ввічливим, але й поштивим до Ірвінга, Годжсона й інших офіцерів.

Це нагадало Джону Ірвінгу, як у їхньому бристольському домі домашній учитель зазвичай розділяв його з братами, коли хлопці починали бешкетувати під час довгих нудних уроків. Учитель просто розводив хлопців по різних кімнатах старовинного маєтку й годинами проводив заняття з кожним окремо, переходячи з одного приміщення на другому поверсі старого флігеля в інше й лунко стукаючи високими каблуками черевиків з пряжками по дубовій підлозі. Джон та його брати, Девід і Вільям, такі збитошні у присутності містера Кендрійо, коли збиралися всі втрьох, ледь не пісяли в штани, залишаючись наодинці з блідим цибатим кощієм у білій перуці. І хоча спочатку Ірвінг вагався — підходити чи ні до капітана Крозьє з проханням залишити Магнуса Менсона на кораблі, зараз лейтенант був щасливий, що наважився заговорити про це. А ще більше його втішило те, що капітан не став вивідувати у нього причини такого прохання, адже Ірвінг так і не розповів капітанові про те, як він бачив, що відбувалося між помічником купора й велетенським матросом тієї ночі на палубі трюму, й не збирався розповідати.

Але сьогодні він не відчував тривоги ні через Гіккі, ні через будь-що інше. Єдиним озброєним учасником розвідувальної партії, окрім самого Ірвінга з його пістолем, був Едвін Лоуренс, який мав мушкета. Вправи зі стрільби біля вервечки саней з човнами в таборі Терору показали, що Лоуренс був єдиним моряком у цій групі, який міг стріляти з мушкета так-сяк вправно, тож сьогодні він був їхнім охоронцем і захисником. Решта несла тільки закинуті за плечі кіси — нашвидкуруч пошиті парусинові лантухи на одному ремені.

Рувим Мейл, баковий старшина й винахідливий чолов’яга, добряче попрацював разом зі старим Мюррейем, вітрильним майстром, щоб зробити такі наплічники для всіх моряків, тож зрозуміло, що матроси стали називати їх лантухами Мейла. У цих лантухах вони носили свої олив’яні фляги для води, галети й в’ялену свинину, бляшанку консервів Ґолднера як недоторканний запас, кілька запасних вдяганок, дротяні окуляри, які Крозьє наказав усім зробити, щоб захистити очі від сонячної сліпоти, запаси пороху й куль для полювання й вовняні спальні мішки на випадок, якщо щось завадить їм повернутися до табору й вони змушені будуть стати на ніч бівуаком.