— Чому? — спитав я, відчуваючи, що мав би вже сам знати, бо капітан мені вже це пояснював.
— Глибша осадка, сер. Давайте глянемо на два наступні човни… яли.
Я не знайшов нічого ялового у жодному з тих двох човнів.
— Вони здаються довшими за катери, — зауважив я.
— Ваша правда, докторе, вони завдовжки тридцять футів… як і вельботи. Але вони важчі, докторе, навіть важчі за катери. Було великим випробуванням для нас тягнути яли на санях по кризі з їхніми дев’ятистами фунтами… запевняю вас. Капітан Крозьє може прийняти рішення залишити їх тут.
— У такому разі чому ми не могли просто залишити яли біля кораблів? — запитав я.
Він похитав головою.
— Ні. Нам потрібно вибрати такі судна, які дадуть найкращі шанси ста чоловікам протриматися кілька тижнів чи місяців у відкритому морі чи навіть на річці. А чи знаєте ви, докторе, що шлюпки… всі ці шлюпки., мають бути по-різному оснащені для плавання по морю й щоб іти під вітрилами вгору по річці?
Тепер настала моя черга похитати головою.
— Та менше з тим, — сказав капітан Фітцджеймс. — Ми поговоримо про деталі річкового оснащення порівняно з морським якось іншим разом, бажано теплої сонячної днини, коли перебуватимемо далеко на південь звідсіля. З цих останніх восьми шлюпок… перші дві — це пінаси, наступні чотири — корабельні гічки й останні дві — тузики.
— Тузики здаються значно коротшими, — сказав я.
Капітан Фітцджеймс пахнув смердючим димом зі своєї люльки й кивнув так, наче я сипав перлами мудрості зі Святого Письма.
— Так, — сказав він сумно. — Тузики всього дванадцяти футів завдовжки, тоді як пінаси мають довжину двадцять вісім футів, а корабельні гічки — двадцять два фути. Але жоден з цих човнів не можна оснастити щоглами й вітрилами, і всі вони маловеслові.
Боюся, що матроси в цих шлюпках сьорбнуть лиха, якщо ми вийдемо у відкрите море. Я не здивуюся, якщо капітан Крозье вирішить залишити їх тут.
Мені подумалося: «Відкрите море?» Думка про плавання на будь-якому з цих суденець по якійсь водній поверхні, ширшій за Велику Рибну річку Бека, яку я уявляв чимось на кшталт Темзи, ніколи не спадала мені в голову, навіть попри те, що я був присутнім на всіх військових радах, де обговорювалася така можливість. Коли я дивився на маленькі й доволі благенькі на вигляд тузики та гічки, прив’язані до саней, мені здавалося, що матроси, які вийдуть на них у море, могтимуть лише спостерігати, як пінаси з їхніми двома щоглами й вельботами з їхньою одною високою щоглою пливуть під вітрилами і зникають десь за горизонтом.
Люди на цих маленьких шлюпках будуть приречені. За яким принципом відбиратимуть моряків у команди? Чи два капітани вже потайки від усіх сформували склад команд? І до якого човна приписали мене — і на яку долю прирекли?
— Якщо ми вирішимо скористатися меншими шлюпками, то тягтимемо жереб, кому на який човен сідати, — сказав капітан. — А місця в пінасах, ялах та вельботах будуть розподілені між санними командами.
Мабуть, я перелякано подивився на нього.
Капітан Фітцджеймс розсміявся хриплим сміхом, який перейшов у надсадний кашель, і вибив попіл з люльки, постукавши нею об свій черевик. Здійнявся вітер, і стало дуже холодно. Я не уявляв, котра зараз година, але напевно вже звернуло з півночі. Споночіло годин сім тому.
— Не хвилюйтеся, докторе, — сказав він стиха. — Я не читаю ваших думок. Просто здогадався про них з виразу вашого обличчя. Як я сказав, ми тягтимемо жереб, кому сідати на менші шлюпки, але може статися так, що обійдемося без цих суденець. У будь-якому разі, ми нікого не покинемо. У відкритому морі ми візьмемо менші судна на буксир.
Я усміхнувся на ці слова, сподіваючись, що у тьмяному світлі ліхтаря капітан побачить мою усмішку, але не мої кровоточиві ясна.
— Я не знав, що судна під вітрилами можуть буксирувати інші судна без вітрил, — сказав я, знову виказуючи своє неуцтво.
— Зазвичай не можуть, — відповів на те капітан Фітцджеймс. Він легенько поплескав мене по спині — я ледь відчув його доторк через численні шари одягу. — Тепер, докторе, коли ви дізналися про таємниці, які стосуються мореплавних якостей усіх вісімнадцяти шлюпок, що становлять наш невеличкий флот, чи не час нам повернутися? Тут доволі холодно, і я хочу трохи поспати, перш ніж, коли виб’є четверту склянку, вирушу перевіряти вахту.
Я закусив губу, відчуваючи смак крові.
— У мене є ще одне запитання, капітане. Якщо ви не заперечуєте.
— У жодному разі.
— Коли капітан Крозьє вирішить, які саме човни ми візьмемо, і коли ми спустимо ті човни на воду? — запитав я. Мій голос був дуже хрипким.
Капітан трохи відійшов убік і тепер вимальовувався лише темним силуетом на тлі багаття, що палахкотіло біля намету, в якому була матроська їдальня. Його обличчя я не бачив.
— Я не знаю, докторе Гудсер, — сказав він нарешті. — І сумніваюся, що й сам капітан Крозьє зможе вам сказати. Якщо фортуна не відвернеться від нас, то крига може скреснути через кілька тижнів… у цьому разі я особисто доправлю вас до острова Баффіна. Або, можливо, частину цих суден ми спустимо на воду в гирлі Великої Рибної річки вже через три місяці… можливо, у нас буде достатньо часу, щоб дістатися до Великого Невільницького озера й тамтешнього аванпосту, перш ніж настане зима, навіть якщо ми добиратимемося до річки аж до липня.
Він поплескав по вигнутому борту найближчої до нього пінаси. Я відчув дивну, тиху гордість від того, що вже міг розпізнати, що це пінаса.
Чи це був один із двох ялів?
Я намагався не думати про стан Едмунда Гоера і про прогноз для всіх решти з нас, якщо ми не розпочнемо восьмисоттридцятимильної мандрівки до річки Бека… річки, яку також називають Великою Рибною річкою… в наступні три місяці. Навряд чи кому-небудь з нас вдасться вижити, якщо ми вирушимо до Великого Невільницького озера на кілька місяців пізніше.
— А якщо Фортуна зрадить нас, — сказав Фітцджеймс тихо, — ці борти й кілі можуть назавжди забути про воду.
Мені не було що відповісти на це. Слова капітана прозвучали смертним вироком для всіх нас. Я повернувся спиною до світла, збираючись піти до госпітального намету. Я шанував капітана Джеймса Фітцджеймса і не хотів, щоб він побачив моє обличчя в цей момент.
Капітан Фітцджеймс поклав руку мені на плече, зупиняючи мене.
— Якщо так станеться, — сказав він пристрасно, — нам просто доведеться йти додому пішки, чи не так?
34 КРОЗЬЄ
69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.
22 квітня 1848 року
Тягнучи сани назустріч арктичному сонцю, що котилося до заходу, капітан Крозьє подумки аналізував графік їхнього просування цим чистилищем. Отже, сьогодні, першого дня, вони мають пройти по кризі вісім миль до першого морського табору. Завтра, наступного дня, вони повинні здолати дев’ять миль і, якщо все піде як належить, опівночі дістатися другого морського табору. Третього, останнього дня перед ними лежатиме вісім миль найважчого відтинку шляху, де сани треба буде перетягувати через бар’єр айсбергів на межі, де зустрічаються пакова крига та берегова. А там уже палицею докинути до відносно безпечного притулку в таборі Терору.
Там екіпажі обох кораблів уперше зберуться разом. Якщо санний загін Крозьє цілим і неушкодженим подолає цей перехід — і уникне лап тварюки, що переслідує їх на кризі, — всі сто п’ять моряків зберуться разом на продутому вітрами північно-західному березі острова.
Перші санні експедиції до Землі Короля Вільяма в березні — більшість з них у темряві — рухалися так повільно, що часто люди із саньми ставали табором на першу ночівлю на кризі ще у межах видимості з корабля. Одного разу, коли з південного сходу дув зустрічний ураганний вітер, загін лейтенанта Ле Вісконте за дванадцять годин постійних зусиль пройшов менше милі.
Але зараз — при світлі дня, по вже прокладеному санному сліду, через пробиті у гребенях торосів проходи — йти стало набагато легше.
Крозьє не збирався залишатися на Землі Короля Вільяма. Його попередні відвідини мису Вікторії не переконали його в тому, що, попри величезні запаси продовольства та спорядження, складені гам, і розчищені місця для наметів, моряки зможуть протриматися на тій землі тривалий час. Негода зі скаженими вітрами, що майже завжди задували з північного заходу, взимку була убивчою, жахливою навесні й під час короткої осені й загрозливою для життя влітку. Шалені грози з блискавками, схожі на ту, яку довелося пережити покійному лейтенантові Гору під час перших відвідин цього суходолу влітку 1847 року, вибухали знову й знову впродовж усього літа й ранньої осені. Однією з перших речей, які Крозьє наказав доправити на острів минулого літа, були запасні корабельні громовідводи й мідні шворні, на яких висіли гардини в каюті сера Джона, що мали правити за імпровізовані громовідводи.
Аж до останніх днів березня, коли був зруйнований «Еребус», Крозьє сподівався, що вони зможуть вирушити до східного узбережжя півострова Бутія, де була вірогідність знайти запаси продуктів та спорядження, залишені «Фурією», й можливість зустріти китобоїв, що йдуть із Баффінової затоки. За прикладом старого Джона Росса, вони могли б пройти пішки чи на човнах вздовж східного берега Бутії на північ до острова Сомерсет або навіть до острова Девон, якщо доведеться. Рано чи пізно вони побачили б якийсь корабель у Ланкастер Зунді.
