Тож берег був освітлений полум’ям численних багать, а також вогнем смолоскипів та ліхтарів.
Після кількох днів, проведених у таборі Терору, я вирішив, що це місце більше нагадує піратську стоянку, ніж табір Ахіллеса, Одіссея, Агамемнона та інших Гомерових героїв. Одяг матросів обірваний, потертий і багато разів заштопаний. Більшість із них хворі чи накульгують — або і те й інше. Бліді обличчя позаростали бородами. Очі глибоко запали. Вони походжають — або, правильніше сказати, тиняються — табором зі своїми шлюпковими ножами, що теліпаються на сиром’ятних ременях, затягнутих на верхніх вдяганках, у брязкітливих піхвах, зроблених з обрізаних чохлів для багнетів. Цс була ідея капітана Крозьє — зробити з дротяної сітки темні окуляри, щоб матроси носили їх сонячними днями, аби вберегтися від снігової сліпоти. Загалом мешканці табору стали схожими на набрід розбійників та хуліганів.
І у більшості з них спостерігаються симптоми цинги.
У мене було дуже багато роботи в госпітальному наметі.
Санні команди, доклавши значних додаткових зусиль, через кригу й жахливі тороси перевезли сюди десяток койок (плюс ще дві койки для капітанських наметів), але зараз у мене в лазареті лікуються двадцять матросів, тож восьмеро з них лежать на вовняних ковдрах, розстелених просто на холодній землі.
Три олійні лампи забезпечують освітлення намету впродовж довгих ночей.
Більшість матросів, що лежать у лазареті, занедужали на цингу, але не всі. Сержант Хетер знову опинився на моєму піклуванні — у комплекті із золотим совереном, який доктор Педді вставив на місце кістки в його черепі, яку разом з частиною мозку знесло геть ударом тварюки з криги. Морські піхотинці місяцями дбали про Хетера й збиралися продовжувати це робити в таборі Терору — сержанта привезли сюди на санчатах, сконструйованих спеціально для нього містером Хані, — але переохолодження під час триденного переходу спричинилося в нього до пневмонії. Цього разу я вже не сподіваюся, що сержант морської піхоти, який свого часу дивовижним чином порятувався, довго протягне.
Також тут перебуває Девід Лейс, якого товариші називають Дейві. Його кататонічний стан не змінювався місяцями, але після переходу через кригу минулого тижня — він прибув у табір разом з моєю групою — організм чоловіка більше не здатний сприймати навіть найменшої кількості ріденької каші або води.
Сьогодні субота. Навряд чи Лейс доживе до середи.
Через надмірні зусилля, яких довелося докласти людям, щоб перевезти на санях з корабля на острів важкі шлюпки та величезну кількість спорядження, долаючи тороси, на які мені було складно здиратися навіть упорожні, тепер я маю справу зі звичними в таких випадках синцями та переломами кісток. Але серед них був один складний перелом руки у матроса Білла Шенкса. Надавши першу допомогу та наклавши шину на зламану руку, я залишив його в лазареті, побоюючись сепсису. (Шкіра та м’язові тканини у двох місцях були проштрикнуті гострими уламками кістки.)
Але головним убивцею, який причаївся в цьому наметі, залишається цинга.
Містер Гоер, особистий стюард капітана Фітцджеймса, швидше за все, буде першим моряком, що помре тут від цієї недуги. Уже багато днів він не приходить до тями. Як і Лейса та Хетера, його довелося везти сюди на санях двадцять п’ять миль, що відділяють наш приречений корабель від табору Терору.
Едмунд Гоер — перший, але типовий приклад розвитку цієї хвороби.
Капітанів стюард — доволі молодий чоловік: йому має виповнитися двадцять сім через два з чимось тижні, 9 травня, звісно якщо він так довго протягне.
Як для стюарда, Гоер доволі великий чолов’яга — зростом шість футів, — і за всіма ознаками (після огляду в головного лікаря Стенлі та у мене), він був у доброму здоров’ї, коли експедиція виходила в море.
Він був тямущим і швидко, вправно й майстерно виконував свої обов’язки. Гоер мав атлетичну будову тіла, незвичну для стюарда, і відзначався чималою фізичною силою. Під час перегонів і перетягування канату, які так часто проводилися на кризі поблизу острова Бічі взимку 1845–1846 року, Гоер неодноразово виходив переможцем й обирався капітаном різних команд.
Початкові симптоми скорбуту з’явились у нього минулої осені — втома, апатія, все частіші запаморочення, — але хвороба стала очевиднішою після трагічних подій Венеційського карнавалу. Він продовжував обслуговувати капітана Фітцджеймса по шістнадцять годин на день і більше, але врешті-решт його здоров’я похитнулося.
Першим виразним симптомом, який проявився в містера Гоера, був так званий «терновий вінець». З-під волосся Едмунда Гоера почала сочитися кров. І не тільки з-під волосся на голові. Спочатку його шапки, а потім сорочки, а згодом і нижня білизна щодня просотувалися кров’ю кожного дня.
Я уважно його оглянув і з’ясував, кров сочилася із самих коренів волосся. Декотрі матроси намагалися уникнути цього раннього симптому, поголивши на голові геть усе волосся, але це, звісно, не допомагало. Оскільки «вельські перуки», кашкети, шарфи, а потім і подушки у більшості людей стали просотуватися кров’ю, матроси й офіцери почали носити під шапками косинки й замотувати ними голови, коли вночі лягали спати.
Однак це, певна річ, не полегшувало незручностей та страждань, коли кривавили всі ділянки тіла, вкриті волоссям.
Підшкірні крововиливи у стюарда Гоера почали з’являтися в січні.
І хоча про спортивні змагання на кризі на той час уже зовсім забули, а обов’язки містера Гоера нечасто вимагали від нього залишати корабель або докладати значних фізичних зусиль, найлегший удар або синець на його тілі проступав у вигляді величезної червоно-фіолетової плями. І вони не загоювалися.
Випадкова подряпина, отримана стюардом, коли він чистив картоплю або нарізав м’ясо, не затягалася й продовжувала кровоточити тижнями.
У кінці січня ноги містера Гоера розпухли вдвічі супроти свого нормального розміру. Він змушений був позичити брудні штани в дебелішого моряка, щоб залишатися просто вдягненим, коли прислуговував своєму капітанові. Він не міг спати через усе сильніший біль у суглобах. На початку березня будь-який рух взагалі викликав у Едмунда Гоера нестерпні страждання.
Увесь березень Гоер категорично відмовлявся лягати в лазарет «Еребуса» — мовляв, він повинен повернутися на свою койку й продовжувати прислуговувати та піклуватися про капітана Фітцджеймса.
Його біляве волосся було постійно злиплим від засохлої крові. Руки, ноги й обличчя стюарда виглядали одутлими, як опара. З кожним днем його шкіра втрачала еластичність, а за тиждень до того, як «Еребус» було зруйновано, якщо я сильно натискав на якусь ділянку тіла Едмунда Гоера, там назавжди залишалася заглибина, з’являвся новий синець, який розпливався й зростався з давніми крововиливами.
У середині квітня тіло Гоера перетворилося на розбухлу, безформну масу, вкриту суцільними синцями. Обличчя та руки пожовкли від розлиття жовчі. Білки очей стали яскраво-жовтими і ще більше жахали через кровотечу з-під брів.
Попри мої і мого асистента намагання перевертати пацієнта кілька разів на день, на час, коли його винесли з приреченого «Еребуса», Гоер був вкритий пролежнями, які перетворилися на коричнево-лілові виразки, що не переставали гноїтися. Його обличчя, особливо по обидва боки від носа й рота, також було вкрите виразками, які постійно сочилися гноєм та кров’ю.
Гній хворого на цингу має просто жахливий запах.
Того дня, коли ми перевезли містера Гоера в табір Терору, він втратив два останні зуби. І це чоловік, який ще на Різдво міг пишатися найкрасивішою усмішкою серед усіх учасників експедиції.
Гоерові ясна почорніли й розм’якли. Він був при тямі лише кілька годин на день, і весь цей час зазнавав неймовірних страждань. Коли ми відкривали йому рота, щоб погодувати, сморід стояв майже нестерпний. Оскільки у нас не було можливості прати простирадла, ми застелили його койку парусиною, яка зараз уже чорна від крові. Його промерзлий і брудний одяг також зашкаруб від засохлої крові та гною.
Його стан і страждання були жахливими, але ще жахливішим здавався той факт, що для Едмунда Гоера такий стан міг тривати — погіршуючись з кожним днем — ще кілька тижнів або й навіть місяців. Цинга — підступний убивця. Вона тривалий час завдає своїй жертві тортур, перш ніж подарує вічний спокій. На час смерті від цинги найближчі родичі померлого не завжди здатні впізнати страждальця, а він сам настільки втрачає тяму, що не може впізнати своїх близьких.
Але тут цієї проблеми немає. Бо за винятком братів, що служили разом у цій експедиції — Томас Гартнелл втратив свого старшого брата на острові Бічі, — нога жодного родича ніколи не ступить на цей жахливий острів у царстві криги, снігів, вітрів, блискавок та туману. Нікому буде пізнавати нас, коли ми помремо, а тим паче — поховати.
Дванадцятеро матросів конають від цинги у лазареті, і більше двох третин зі ста п’яти вцілілих, включаючи мене, мають один чи й більше симптомів цієї хвороби.
За кілька днів у нас закінчаться запаси цитринового соку — найдієвішого антицинготного засобу, хоча його ефективність за останній рік значно зменшилася.
Єдиним порятунком для нас тоді буде оцет. Тиждень тому в складському наметі, встановленому на кризі поряд з «Терором», я особисто проконтролював переливання залишків оцту з великих діжок у вісімнадцять менших барилець — по одному на кожну шлюпку, яку мали перетягнути до табору Терору.
