Дэн Симмонс – Терор (страница 97)
Але було ще важливіше число, і саме на ньому Френсіс Роудон Мойра Крозьє намагався зосередитися: сто п’ять живих душ, що залишалися під його опікою.
Одна сотня та ще п’ять живих на цей день моряків, включаючи його самого, яким він був змушений наказати покинути корабель Її Величності «Терор» і вирушити в дорогу через замерзле море.
Крозьє похилив голову і ще сильніше наліг на ремені запрягу. Здійнявся вітер і закрутив сніг довкола них — у віхолі зникли сани попереду, не стало видно і морських піхотинців, що крокували поряд.
Чи правильно він порахував? Двадцятеро загиблих, не рахуючи трьох морських піхотинців та одного юнги? Так, помилки не було: цього ранку вони з лейтенантом Літтлом провели перекличку й переконалися в наявності ста п’яти моряків, розподілених між санними загонами, табором і «Терором»… але чи впевнений він? Чи не забув він когось? Чи не припустився він помилки в додаванні та відніманні? Крозьє був дуже, дуже стомлений.
Звісно, зараз Френсіс Крозьє міг збитися з ліку — він не спав уже дві, ні, три ночі, — але він не забув жодного імені, жодного обличчя. І ніколи не забуде.
— Капітане!
Крозьє отямився від задуми, в яку поринув, тягнучи сани. У цей момент він не зміг би сказати напевно, скільки часу йшов у запрягу — годину чи шість. Він знову повернувся у світ, в якому почав сприймати сліпучий блиск холодного сонця на південно-східному краю неба, сяяння крижаних кристалів, гнаних вітром, власне хрипке дихання, біль у всьому тілі, вагу вантажу за плечима, опір морської криги та свіжого снігу, а найголовніше — дивовижно блакитне небо з віхтями білих хмар, що клубочилися довкола, і здавалося, наче всі вони опинилися всередині якоїсь біло-блакитної кулі.
— Капітане! — крикнув лейтенант Літтл.
Крозьє усвідомив, що всі чоловіки, які йшли з ним у запрягу, зупинилися. Як і решта саней.
Попереду них на південному сході, на віддалі приблизно милі за наступним ланцюгом торосів, з півночі на південь рухався трищогловий корабель. Його вітрила були згорнуті, зачохлені й 384 підв’язані до рей, як на якірній стоянці, але корабель якимось чином рухався, наче його несла сильна течія, і він ковзав повільно й велично — очевидно, за найближчим високим крижаним гребенем була широка смуга відкритої води.
Рівний блакитний вогник надії у хворих грудях Крозьє на кілька секунд спалахнув яскравіше.
Льодовий лоцман Томас Бланкі, на дерев’яній нозі, взутій у щось на кшталт дерев’яного черевика, придуманого й зробленого теслею Хані, підійшов до Крозьє і сказав:
— Міраж.
— Звісно, — погодився капітан.
Навіть попри мерехтіння тремтливого повітря, він майже одразу впізнав характерні щогли й такелаж бомбардирського корабля британського військово-морського флоту «Терор», і на кілька секунд його охопило замішання, що межувало із запамороченням, — Крозьє подумав, що якимось чином вони збилися з дороги, розвернулися й насправді прямували назад на північний захід до корабля, який покинули кілька годин тому.
Але ж ні. Вони йшли по слідах санного полоззя, місцями заметених, але глибоко вкарбованих в кригу за більш ніж місяць постійних походів до табору і назад, що тяглися якраз до високого стикового гребеня з вузьким проходом, прорубаним кайлами та лопатами. І сонце все так само було попереду і трохи праворуч від них, ген там, на півдні. Три щогли за стиковим гребенем замерехтіли, на мить розтанули у повітрі, а потім знову стали зримими, набувши чітких обрисів, але цього разу вони стояли догори дриґом, а над ними завис вкритий кригою корпус «Терору», що зливався з білими перистими хмарами.
Крозьє, Бланкі та багато інших неодноразово стикалися з таким явищем — фальшивими зображеннями об’єктів у небесах. Якось погідного зимового ранку, перебуваючи на кораблі, затертому серед криги, біля узбережжя землі, яку вони назвали Антарктидою, Крозьє побачив димний вулкан — той, що його назвали на честь його корабля, — який постав із замерзлого моря на півночі. Іншого разу, вже в цій експедиції, навесні 1847 року, Крозьє піднявся на палубу і побачив чорні кулі, що пропливали в південній частині неба. Спочатку ці сфери перетворилися на вісімки, потім продовжували ділитися, утворивши щось схоже на симетричну вервечку чорних повітряних кульок, а за чверть години безслідно зникли.
Два матроси, що тягли у запрягу треті сани, впали навколішки у поораний коліями сніг. Один із них ридма ридав, а другий сипав найвигадливішими моряцьких прокльонами, які Крозьє будь-коли чув, — а капітан достатньо наслухався їх упродовж кількох десятиліть.
— Хай вам біс! — гарикнув Крозьє. — Ви що, ніколи не бачили арктичних міражів? Годі цих шмарклів і лайки — або тягтимете ці чортові сани удвох, а я всядуся на них, ще й підганятиму вас копняками по дупах! Підніміться на ноги, заради всього святого! Ви ж чоловіки, а не легкодухі баби! Тож, трясця вашій матері, й поводьтеся як чоловіки!
Обоє матросів підвелися й незграбно струсили з колін сніг і крижані кристали. Крозьє не впізнав їх, убраних в шинелі та «вельські перуки», та й, власне кажучи, не намагався.
Валка саней знову рушила — з натугою, але без прокльонів.
Кожен знав, що високий стиковий гребінь попереду, хоча крізь нього й був прокладений шлях санними загонами, які незчисленну кількість разів проходили тут упродовж останніх тижнів, усе ще залишався чортовою брилою. Їм треба буде з важкими саньми дертися вгору крутосхилом завдовжки щонайменше п’ятнадцять футів, обабіч якого нависають шістдесятифутові крижані бескиди. Небезпека обвалу крижаних валунів була там більш ніж реальною.
— Таке враження, що тут живе якесь зле божество, що хоче замордувати нас, — майже весело сказав Томас Бланкі.
Льодовий лоцман, який через каліцтво був звільнений від обв’язку волочити сани, шкандибав, поруч із Крозьє.
Капітан нічого на це не відповів, і за хвилину Бланкі відстав від нього і закрокував поруч з морським піхотинцем, якого вони саме обганяли.
Крозьє гукнув до одного з вільних у цей час матросів, щоб той зайняв його місце у запрягу — вони натренувалися робити це на ходу, не зупиняючи саней, — і коли чоловік замінив його, відступив убік від колії й роззирнувся. Вони вже йшли близько п’яти годин. Озирнувшись назад, Крозьє побачив, що справжній «Терор» уже давно зник з виду — між ними лежало п’ять миль і кілька гребенів торосів. Міраж був останнім привітом від якогось злого арктичного божка, який, здавалося, заповзявся замучити їх усіх.
Усе ще начальник цієї безталанної експедиції, Френсіс Роудон Мойра Крозьє вперше усвідомив, що він більше не капітан корабля Служби географічних досліджень Королівського військово-морського флоту. Ця частина його життя — а служба на флоті спочатку простим матросом, а потім офіцером була всім його життям з часу дитинства — назавжди закінчилася. Відповідаючи за втрату стількох матросів та обох кораблів, він розумів, що Адміралтейство більше ніколи не призначить його командувати іншим судном. Крозьє знав, що, послуговуючись термінами його довгої флотської кар’єри, зараз він ходячий мрець.
Вони все ще були за два дні важкого шляху від табору.
Крозьє зупинив погляд на високому стиковому гребені попереду й втомлено посунув далі.
33 ГУДСЕР
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера: