Дэн Симмонс – Терор (страница 93)
Знову гуркіт. І крики — тепер на верхній палубі. Мушкетний або пістолетний постріл. Ще один постріл. Несамовиті крики. Кричали кілька чоловік.
Гудсер, перебуваючи за межами стрибаючих кругів ліхтарного світла, вискочив з вузького коридору на відкритий темний простір і з розгону налетів на товстий дубовий пілерс. Він упав навзнак у напівзамерзлу брудну талу воду, яка восьмидюймовим шаром вкривала настил палуби. Він відчайдушно намагався залишатися притомним, хоча перед очима у нього все розпливалося — ліхтарі над ним здавалися лише розгойданими оранжевими плямами, — і все навколо смерділо нечистотами, вугільним пилом і кров’ю.
— Трапа немає! — крикнув ДеВо.
Сидячи дупою в сльоті, Гудсер відчув, що в голові поступово прояснюється. Коли в нього перестало двоїтися в очах, він побачив, що носовий трап, збитий з товстих дубових брусів, який здатен витримувати вагу кількох дебелих матросів, що волокли на собі стофунтові мішки з вугіллям, був розтрощений на друзки. Його уламки звисали з відкритої горловини люка над головою.
Крики лунали згори, з палуби твіндека.
— Допоможіть мені! — крикнув Фітцджеймс, який засунув пістоль за пояс, поставив ліхтар біля ніг і тепер намагався вхопитись рукою за край люка. Він почав підтягуватися. ДеВо нахилився, щоб підсадити його.
Зненацька над квадратним отвором люка, що був над ними, спалахнуло полум’я.
Фітцджеймс вилаявся й упав на спину в крижану воду всього за кілька ярдів від Гудсера. Здавалося, що носовий люк і все над ним на палубі твіндека палало у вогні.
«Пожежа, — подумав Гудсер. Їдкий дим заповз у його ніздрі. — І тікати нікуди».
За бортом було сто градусів нижче нуля і лютувала завірюха. Якщо корабель згорить, всі вони загинуть.
— До головного трапу, — скомандував Фітцджеймс, скочив на ноги, схопив ліхтаря і побіг на корму. ДеВо кинувся за ним.
Гудсер порачкував було по напівзамерзлій брудній воді, звівся на ноги, впав, знову поповз, а потім знову підвівся і побіг за світлом ліхтарів, що віддалялися.
На твіндеку почувся гучний рев. Потім пролунав тріск мушкетних пострілів, гримнув залп із рушниць.
Гудсер хотів зупинитися біля вугільного бункера, щоб упевнитися, живий чи мертвий той моряк, якому належала рука, але коли він дістався туди, там уже було геть темно. Він біг у цілковитому мороці, наштовхуючись на залізні переділки вугільного та водяного бункерів.
Ліхтарі вже зникли на трапі що вів на палубу твіндеку. Дим котився донизу.
Гудсер подерся нагору, отримав в обличчя черевиком капітана чи його помічника і нарешті вибрався на твіндек.
Він задихався. Він нічого не бачив. Вогні ліхтарів танцювали довкола нього, але повітря було настільки наповнене димом, що світло крізь нього не проникало.
Гудсер поривався відшукати трап, який вів на житлову палубу, і подертися по ньому, а тоді піднятися ще вище, нагору, на чисте повітря, але хтось кричав праворуч від нього — ближче до носа корабля, і він знову впав навколішки. Тут принаймні можна було дихати. Ледь-ледь. На носі він побачив яскраво-оранжеве світло, занадто яскраве для ліхтарів.
Гудсер порачкував уперед, знайшов коридор по лівому борту, ліворуч від хлібної комори, і поповз далі. Попереду нього, в диму, матроси прибивали ковдрами полум’я. Ковдри займалися.
— Викличте пожежну команду, — кричав звідкілясь попереду, огорнутий пеленою диму, Фітцджеймс. — Спускайте сюди відра з водою!
— Води немає, капітане, — прокричав у відповідь настільки збуджений голос, що Гудсер не впізнав його.
— То давайте відра із сечею з гальюнів! — Капітанів голос, мов лезом, розтинав дим і гамір.
— Вони замерзли! — прокричав голос, який Гудсер упізнав. Джон Салліван, грот-марсовий старшина.
— Тягніть їх хоч які! — кричав Фітцджеймс. — І сніг! Салліван, Синклер, Реддінгтон, Сілі, Покок, Грейстер — вишикуйте матросів ланцюжком з верхньої палуби сюди, на твіндек. Зачерпуйте якомога більше снігу. Засипайте ним полум’я.
Фітцджеймс замовк, сильно закашлявшись.
Гудсер звівся на ноги. Дим довкола нього завихорився, наче хтось відчинив двері чи вікно. На якусь секунду він розвіявся, і Гудсер розгледів, що коїться за п’ятнадцять чи двадцять футів попереду, біля комор теслі та боцмана — язики полум’я, які лизали стіни й шпангоути, але наступної миті все знову затягло димом, і він уже не бачив нічого далі, ніж за два фути.
Усі захлиналися кашлем, і Гудсер теж закашлявся.
На нього налітали матроси, які бігли до трапу, тож Гудсер втиснувся в переборку, думаючи, чи не піднятися і собі на житлову палубу. Тут йому не було чого робити.
Він згадав про голу руку, що стирчала з вугільного бункера внизу, на палубі трюму. Його ледь не знудило від самої думка про те, щоб знову спуститися туди.
Наче на підтвердження цієї думки, зовсім поряд, не далі як за десять футів, заразом вистрілили чотири чи п’ять мушкетів. Його оглушило цими пострілами. Гудсер затулив долонями вуха і впав навколішки, згадуючи, як розповідав екіпажу «Терору», що хворі на цингу можуть померти від одного тільки звуку мушкетного пострілу. Він знав, що у нього з’явилися перші симптоми цинги.
— Відставити вогонь! — крикнув Фітцджеймс. — Не стріляти! Тут люди.
— Але, капітане… — пролунав голос капрала Александра Персона, найвищого за званням з чотирьох вцілілих королівських морських піхотинців «Еребуса».
— Не стріляти, це наказ!
Гудсер розрізнив силуети лейтенанта Ле Вісконте й морських піхотинців на тлі полум’я, Ле Вісконте стояв, а морські піхотинці опустилися на одне коліно, перезаряджаючи свої мушкети, наче посеред битви. Лікар подумав, що стіни корпуса, шпангоути й розкидані бочки та коробки на носі палуби вже були у вогні. Моряки збивали полум’я ковдрами та шматками парусини. Врізнобіч летіли іскри.
З полум’я на морських піхотинців і матросів вивалився силует людини.
— Не стріляти! — крикнув Фітцджеймс.
— Не стріляти! — повторив команду Ле Вісконте.
Палаючий матрос упав на руки Фітцджеймсу.
— Містере Гудсер! — гукнув капітан.
Джон Даунінг, інтендант, перестав збивати ковдрою полум’я в коридорі і заходився гасити вогники, що здіймалися з тліючої одежі пораненого.
Гудсер кинувся вперед і підхопив матроса, що завалився на Фітцджеймса. Правої частини обличчя в бідолашного майже не залишилось — вона не обгоріла, а була здерта пазурями і звисала клаптями шкіри разом із вирваним з очниці оком, — а паралельні сліди від кігтів тяглися по грудях з правого боку, розпанахавши численні шари одягу і глибоко пропоровши плоть. Кров просочила його жилет. У чоловіка не було правої руки.
Гудсер збагнув, що він тримає Генрі Тостера Коллінза, другого старшину, якого Фітцджеймс раніше відправив на ніс разом із Брауном та Данном, купором та його помічником, задраїти носовий люк.
— Мені потрібна допомога, щоб підняти його в операційну, — прохрипів Гудсер.
Коллінз був чималим чоловіком, навіть без руки, і його ноги підламувалися. Лікар міг утримувати старшину у вертикальному положенні, тільки притуливши того до переборки хлібної комори.
— Даунінг! — крикнув Фітцджеймс, звертаючись до високого інтенданта, який зі своєю тліючою ковдрою знову повернувся до боротьби з полум’ям.
Даунінг пожбурив ковдру вбік і через дим кинувся до них. Без жодних запитань він перекинув уцілілу руку Коллінза через своє плече й сказав:
— Тільки після вас, містере Гудсер.
Гудсер почав підніматися трапом, але десяток моряків з відрами саме намагалися спуститися вниз.
— Дорогу! — проревів Гудсер. — Тут поранений!
Чоловіки розступилися.
Поки Даунінг ніс уже непритомного Коллінза вгору по майже вертикальному трапу, Гудсер вибрався на нижню палубу, де вони всі мешкали. Матроси довкола остовпіли, витріщаючись на нього. Лікар зрозумів, що він, напевно, й сам має не найкращий вигляд — його руки, обличчя, а також одяг були у крові після удару об пілерс, ще й чорні від сажі.
— На корму в лазарет, — скомандував Гудсер, коли Даунінг підхопив на руки обгорілого й покаліченого матроса. Інтендант мав розвернутися боком, щоб пронести Коллінза вузьким коридором. Позаду Гудсера два десятки матросів передавали вниз по трапу відра з верхньої палуби, а решта висипали сніг на паруючі, шиплячі дошки палуби в матроському кубрику довкола плити й носового люка. Якщо полум’я перекинеться на житлову палубу, подумав Гудсер, корабель буде втрачено.
Генрі Ллойд вийшов з лазарету з блідим обличчям і виряченими очима.
— Мої інструменти готові? — запитав Гудсер.
— Так, сер.
— Хірургічна пилка?
— Так.
— Добре.
Даунінг поклав непритомного Коллінза на операційний стіл посеред лазарету.
— Дякую, містере Даунінг, — сказав Гудсер. — Будьте ласкаві, візьміть одного-двох матросів і допоможіть перебратися іншим хворим у котрусь із порожніх кают, на будь-які вільні койки.
— Єсть, докторе.
— Ллойде, розшукайте на носі містера Волла та перекажіть кухарю і його помічникам, що нам знадобиться стільки гарячої води, скільки вони зможуть розігріти на плиті. Але спершу запаліть ці олійні лампи. Потім повертайтеся сюди. Мені потрібні ваші руки й ліхтар.
Протягом наступної години доктор Гаррі Д. С. Гудсер був таким заклопотаним, що якби лазарет охопило полум’я, він не помітив би цього, хіба що подякував би за додаткове світло.
Він зняв одяг з верхньої половини тіла Коллінза — відкриті рани парували на холоді — і вилив на них перший тазик гарячої води, щоб якомога краще їх промити, не з міркувань гігієни, а щоб визначити, наскільки вони глибокі. Лікар вирішив, що самі по собі рани від пазурів не становлять безпосередньої загрози для життя пацієнта, і передовсім зосередився на обробці плеча старшини, його шиї та обличчя.