Дэн Симмонс – Терор (страница 92)

ДеВо струснув зі своєї шинелі сніг.

— Жоден з матросів-дозорців нагорі нічого не бачили, капітане. Я наказав їм залишатися там і пильнувати.

Фітцджеймс кивнув.

— Нам знадобиться зброя, Чарльзе.

— Три рушниці на верхній палубі — це вся зброя, яку ми видали цієї ночі, — сказав ДеВо.

З темряви внизу долинув відчайдушний крик.

— Лейтенанте Ле Вісконте, — прогарчав Фітцджеймс, — візьміть трьох матросів, спустіться з ними через люк в офіцерській їдальні до винної комори і візьміть там стільки мушкетів і дробовиків — а також підсумків з набоями, порохом та кулями, — скільки зможете донести. Я хочу, щоб кожна людина тут, на нижній палубі, була озброєна.

— Єсть, сер.

Ле Вісконте вказав на трьох матросів, і всі четверо в темряві почали проштовхуватися назад на корму.

— Чарльзе, — сказав Фітцджеймс першому помічникові ДеВо. — Запаліть ліхтарі. Ми спускаємося. Коллінзе, ви йдете з нами. Містере Данн, містере Браун — ви теж.

— Єсть, сер, — хором вигукнули купор та його помічник.

Генрі Коллінз, другий старшина, запитав:

— Без рушниць, капітане? Ви хочете, щоб ми спустилися туди без зброї?

— Візьміть ножі, — сказав Фітцджеймс. — У мене є ось це. — Він підняв однозарядний пістоль. — Тримайтеся позаду мене. Незабаром до нас приєднається лейтенант Ле Вісконте з групою озброєних людей і принесе для нас зброю. Лікарю, ви теж тримайтесь біля мене.

Гудсер мовчки кивнув. Він саме вдягав свою — чи чиюсь — шинель і, немов дитина, ніяк не міг потрапити лівою рукою в рукав.

Фітцджеймс — без рукавиць, в одній тільки обтріпаній куртці, вдягненій поверх сорочки, взяв у ДеВо ліхтаря й пірнув униз по трапу. Звідкілясь знизу пролунав жахливий гуркіт, наче хтось трощив там шпангоути чи переборки. Крики припинилися.

Гудсер пам’ятав наказ капітана триматися біля нього і навпомацки рушив униз по темному трапу вслід за двома матросами, забувши взяти ліхтар. Він також не прихопив своєї сумки з медичними інструментами та бинтами. Браун і Данн гуркотіли по трапу за ним, а замикав стрій Коллінз, який сипав прокльонами.

Палуба твіндека була всього вісьмома футами нижче жилої палуби, але вона здавалася геть іншим світом. Гудсер майже ніколи не спускався сюди. Фітцджеймс та перший помічник стояли оддалік від трапу, поводячи туди-сюди своїми ліхтарями. Лікар зрозумів, що температура тут, внизу, має бути градусів на сорок нижче тої, що на нижній палубі, де вони їли й спали, — а середня температура на нижній палубі останніми днями була нижче нуля.

Гуркіт стих. Фітцджеймс наказав Коллінзу замовкнути, і шестеро моряків мовчазним колом стали довкола люка, що вів на палубу трюму під ними. Усі, крім Гудсера, були з ліхтарями і тепер світили вниз, хоча тьмяні промені світла пробивалися крізь затуманене морозне повітря лише на кілька футів. Пара від дихання виблискувала перед ними крижаними кристаликами, що сяяли, мов скалки коштовного каміння. Швидкі кроки, які лунали в них над головою на нижній палубі, здавалися Гудсеру віддаленими на кілька миль.

— Хто сьогодні вночі був унизу на вахті? — пошепки запитав Фітцджеймс.

— Містер Греґорі з одним кочегаром, — відповів ДеВо. — Мені здається, з Каві. А може, то був Плейтер.

— І тесля Вікес зі своїм помічником Вотсоном, — докинув Коллінз швидким шепотом. — Вони там працювали всю ніч, латаючи пролом у корпусі по правому борту, поряд з вугільним бункером.

Унизу пролунав рев. Він був у сотню разів гучнішим і лютішим, ніж будь-який інший звіриний рев, який Гудсеру доводилося чути раніше, — навіть ніж той, який долинув з ебенової кімнати карнавальної ночі. Його підсилювало відлуння — звук відбивався від кожного шпангоута, кожної залізної скоби й переборки на палубі твіндека. Гудсер був певен, що матроси, які стояли на вахті двома палубами вище, посеред виття хуртовини, чули його так, наче тварюка була на одній палубі з ними. У Гудсера стислася мошонка, намагаючись втягнутися всередину тіла.

Ревище долинало з палуби трюму.

— Браун, Данн, Коллінз, — гаркнув Фітцджеймс. — Біжіть на ніс повз хлібну комору й задрайте носовий люк. ДеВо, Гудсер, ходімте зі мною.

Фітцджеймс засунув пістоль за пасок, узяв ліхтар у праву руку й почав спускатися по трапу вниз у темінь.

Гудсер неймовірним зусиллям волі опанував себе, боячись напудити в штани. ДеВо поспішив униз по трапу слідом за капітаном, і тільки почуття сорому від самої думки про те, що він не піде за ними, у поєднанні зі страхом залишитися самому в темряві примусило тремтячого лікаря рушити за першим помічником. Гудсер не відчував своїх рук і ніг, наче вони були зроблені з дерева, але він знав, що вони потерпли від страху, а не від холоду.

Біля підніжжя трапу — в холодному непрозірному мороці, густішому й жахливішому, ніж ворожа забортна темінь Арктики, — стояли капітан та перший помічник, тримаючи ліхтарі у витягнутих руках.

Фітцджеймс дістав пістоль і звів гачок. ДеВо міцно стискав свій звичайний шлюпковий ніж. Його рука тремтіла. Всі завмерли, затамувавши подих.

Тиша. Гуркіт, тріск і крики припинилися.

Гудсеру хотілося заволати. Він відчував присутність якоїсь істоти на цій темній палубі трюму поряд з ними. Якоїсь величезної та зловорожої істоти. Вона могла причаїтися за дванадцять футів від них, одразу за межею тьмяного світляного кола від слабеньких ліхтарів.

Разом з усвідомленням того, що вони тут не одні, Гудсер відчував сильний мідяний запах, віддавна і добре йому знайомий. Свіжа кров.

— Сюди, — прошепотів капітан і рушив на корму вузьким коридором уздовж правого борту.

До котельні.

Олійна лампа, яка завжди там горіла, погасла. Темряву розсіювали лише тьмяні червоно-помаранчеві відсвіти вугілля, що горіло в топці, — світло падало з відчинених дверей у коридор.

— Містере Ґреґорі? — погукав капітан. Голос Фітцджеймса прозвучав так гучно і несподівано, що Гудсер знову ледь не обмочився. — Містере Ґреґорі? — знову гукнув капітан.

Відповіді не було. Зі свого місця в коридорі лікар міг бачити тільки кілька квадратних футів підлоги котельні й розсипане по ній вугілля.

У повітрі стояв такий запах, наче хтось смажив телятину. Гудсер відчув, що захлинається слиною, попри відчуття жаху, що зростало в ньому.

— Залишайтеся тут, — наказав Фітцджеймс ДеВо та Гудсеру. Перший помічник подивися спершу вперед, потім назад, описуючи ліхтарем широку дугу і стискаючи ножа у високо піднятій руці, напружено намагаючись бодай щось розгледіти у темному коридорі поза межами освітленого простору. Гудсеру залишалося тільки стояти на місці й стискати змерзлі руки в кулаки. Його рот наповнився слиною через майже забутий запах смаженого м’яса, а шлунок забурчав, незважаючи на переляк, що охопив лікаря.

Фітцджеймс переступив поріг і зник у котельні.

Цілу вічність — п’ять чи десять секунд — стояла мертва тиша. Потім тихий голос капітана буквально прогримів серед металевих стін котельні.

— Містере Гудсер. Зайдіть сюди, будь ласка.

У відсіку було два людські тіла. В одному лікар упізнав механіка Джона Ґреґорі. Він був випотрошений. Його труп лежав у кутку біля кормової переборки, але сірі шворки кишок встеляли підлогу котельні, як святковий серпантин. Гудсеру доводилося уважно дивитися, куди ступає. Інше тіло, кремезного чолов’яги в темно-синьому светрі, лежало на животі з витягнутими вздовж боків руками, долонями догори, його голова й плечі були засунуті в топку котла.

— Допоможіть мені витягнути його, — сказав Фітцджеймс.

Лікар схопився за ліву ногу чоловіка і його тліючий светр, капітан узявся за іншу ногу й руку, і разом вони витягли труп з полум’я. Горішня щелепа мерця на мить зачепилася за нижній край ґратованих колосників, але потім зіскочила з них, клацнувши крихкими зубами.

Гудсер перевернув труп на спину, тимчасом як Фітцджеймс зняв свою куртку і збив нею полум’я з обличчя та волосся мертвого моряка.

Гаррі Гудсер почувався так, наче спостерігає за всім цим звідкілясь здалеку. Професійною частиною свого мозку він з холодною відчуженістю зауважив, що низьке полум’я напівпорожньої топки випалило морякові очі, цілком спалило ніс і вуха, перетворивши його обличчя на подобу перепеченого, в пухирях, малинового пирога.

— Ви впізнаєте його, містере Гудсер? — запитав Фітцджеймс.

— Ні.

— Це Томмі Плейтер, — прохрипів ДеВо, який стояв у проймі дверей. — Я впізнав його за светром та сережкою, що розплавилася на щелепі там, де було вухо.

— Чорт забирай, лейтенанте! — гаркнув Фітцджеймс. — Стійте на сторожі в коридорі.

— Єсть, сер, — сказав ДеВо і вийшов. Фітцджеймс почув, що той блює в коридорі.

— Мені потрібно, щоб ви занотували… — почав було капітан, звертаючись до Гудсера.

І тут з боку носа долинув звук удару просто неймовірної сили і такий гучний гуркіт, що Гудсер був певен — корабель розломився навпіл.

Фітцджеймс схопив ліхтар і через мить уже був за дверима, залишивши свою тліючу куртку в котельні. Гудсер і ДеВо кинулися слідом за ним повз розкидані барильця й розтрощені ящики, а потім протиснулися між чорними залізними стінками цистерн, де зберігалися залишки прісної води на «Еребусі», й кількома останніми лантухами вугілля.

Коли вони проминали чорну горловину вугільного бункера, Гудсер кинув оком праворуч і побачив голу людську руку, перекинуту через залізний поріг. Він зупинився й нахилився подивитися, хто там лежить, але світло вже ковзнуло далі, бо капітан та його помічник не зупиняючись продовжували бігти з ліхтарями вперед. Гудсер залишився в цілковитій темряві з майже напевне ще одним трупом. Він випростався і побіг навздогін за чоловіками.