Дэн Симмонс – Терор (страница 91)
— Звісно, я проглядав ці книжки, — сказав він холодно. — Я не мав часу прочитати їх уважно. Але яке це має значення, містере Брідженс?
Будь-який інший офіцер, унтер-офіцер, кондуктор, матрос або морський піхотинець, що служили під командуванням капітана Крозьє, з його тону вже все зрозуміли б і, кланяючись, поквапилися б покинути кают-компанію, але Брідженс, здавалося, не помічав роздратування начальника експедиції.
— Так, капітане, — сказав стариган. — Бачте-но, річ у тому, що Джон Росс…
— Сер Джон, — поправив його Крозьє.
— Звісно. Сер Джон Росс мав тоді багато проблем, схожих з нашими, капітане.
— Дурниці. Він з Джеймсом на «Вікторі» вмерз у кригу біля східного узбережжя Бутії, Брідженсе, саме там, куди ми хотіли б дістатися саньми, якби мали час і необхідні засоби. За сотні миль звідси.
— Так точно, сер, але на тій самій широті, хоча завдяки півострову Бутія «Вікторі» не зіштовхнулася з цим бісовим паковим льодом, що постійно спускається з північного заходу. Але вони провели там, у кризі, три зими, капітане. Джеймс Росс пройшов із санним загоном більше шести сотень миль на захід — через Бутію і замерзле море до Землі Короля Вільяма, який розташований всього за двадцять п’ять миль на південь-південний схід від нас, капітане. Це мис Вікторії… той самий мис з каїрном, куди минулого ліга, до того нещасливого випадку, ходив із санним загоном бідолашний лейтенант Гор.
— То ви думаєте, нібито я не знаю, що сер Джеймс відкрив Землю Короля Вільяма, не знаю про мис Вікторії? — запитав Крозьє голосом, в якому вчувалося роздратування. — Під час цієї експедиції він також відкрив цей клятий північний магнітний полюс, Брідженсе. Сер Джеймс є… був… найвидатнішим полярним санним мандрівником на довгі дистанції.
— Так точно, сер, — сказав Брідженс.
Крозьє захотілося вдарити його за цю ледь помітну посмішку. Капітан знав — і знав ще до рейсу, — що цей стариган був відомим содомітом, принаймні на березі. Після придушеного в зародку заколоту помічника купора капітан Крозьє ще більше зненавидів содомітів, яких і раніше не зносив.
— Я хотів сказати лише те, капітане Крозьє, що після трьох зим у кризі, з такими ж хворими на цингу матросами, як будуть наші цього літа, сер Джон вирішив, що вони не зможуть вибратися з криги, затопив «Вікторі» на глибині десять саженів біля узбережжя Бутії, прямо на схід від нас, і вони вирушили на північ до острова Фурі, де капітан Паррі залишив продовольчі запаси і шлюпки.
Крозьє зрозумів, що зможе повісити цього чоловіка, але не зможе змусити його заткнутися. Тож він супився і слухав.
— Ви ж пам’ятаєте, капітане, що Паррі залишив запаси і шлюпки на Ф’юрі-Біч. Росс узяв шлюпки й поплив на північ уздовж узбережжя до мису Кларенс, зі скал якого можна було побачити північний берег протоки Барроу та Ланкастер Зунду, де вони сподівалися знайти китобійні судна… але протока була забита паковою кригою, сер. Літо того року було таким самим холодним, якими були два наші останні літа і яким може бути прийдешнє.
Крозьє чекав. Уперше від січня, з часу своєї смертельної хвороби, йому захотілося випити склянку віскі.
— Вони повернулися до Ф’юрі-Біч і провели свою четверту зиму там, капітане. Матроси ледь не померли від цинги. Наступного липня… 1833 року, через чотири роки після того, як вони увійшли в кригу… вони на невеличких шлюпках вирушили на північ, а потім повернули на схід і вже пройшли по Ланкастер Зунду повз бухту Адміралтейства та бухту Ради Флоту, коли вранці двадцять п’ятого серпня Джеймс Росс… сер Джеймс… побачив вітрило. Вони махали руками, кричали, палили смолоскипи. Але вітрило сховалося за горизонтом на сході.
— Я пам’ятаю, сер Джон щось таке розповідав, — сказав Крозьє сухо.
— Так, капітане, звісно, — сказав Брідженс зі своєю дратівливою ледь помітною посмішкою. — Але вітер стих, його матроси гребли, як прокляті, сер, і вони таки наздогнали китобійне судно. Це була «Ізабелла», капітане, корабель, яким сер Джон командував 1818 року… Сер Джон, сер Джеймс і команда «Вікторі» провели чотири роки в кризі на нашій широті, капітане, — продовжував Брідженс. — І тільки один моряк помер — тесля, містер Томас, який страждав на розлад травлення і який взагалі був хворобливим.
— То що ви радите? — знову запитав Крозьє безбарвним голосом. Капітанові боліло, що за час його командування експедицією вони вже втратили більше десятка людей.
— Ті шлюпки й запаси досі на Ф’юрі-Біч, — сказав Брідженс. — І я припускаю, що будь-яка рятувальна експедиція, послана за нами — минулого року чи прийдешнім літом, — залишить там ще кілька човнів і запас продовольства. Переймаючись порятунком сера Джона, Адміралтейство передовсім подумає про Ф’юрі-Біч як про місце, де слід залишити запаси провіанту для нас і майбутніх рятувальних партій.
Крозьє зітхнув.
— То ви маєте здатність передбачати хід думок Адміралтейства, офіцерський стюарде Брідженс?
— Іноді так, — відповів стариган. — Цій здатності десятки років, капітане Крозьє. Якщо з дурнями поведешся, то через деякий час і думати починаєш, як дурень.
— Це вже занадто, стюарде Брідженс! — вибухнув Крозьє.
— Так точно, сер. Але прочитайте ці два томи, капітане. Там сер Джон усе детально описав. Як вижити на кризі. Як боротися з цингою. Як знайти ескімоських тубільців і скористатися з їхньої допомоги на полюванні. Як будувати маленькі хатки зі снігових блоків…
— Годі, стюарде!
— Єсть, сер! — Брідженс віддав честь і повернувся до дверей, але спершу підсунув два грубі томи ближче до Крозьє.
Капітан посидів наодинці в промерзлій кают-компанії ще хвилин десять.
Він дослухався до тупоту ніг по головному трапу й верхній палубі — це люди з «Еребуса» покидали корабель. Чув прощальні вигуки офіцерів «Терору», які бажали своїм товаришам усіляких гараздів і безпечної мандрівки. Поступово корабель затихав, відлунював лише гомін матросів, які сиділи за вечерею з порцією грогу. Потім Крозьє почув, як піднімаються на ланцюгах під стелю столи в кубрику, як його офіцери спускаються вниз по трапу, вішають на гачки свої шинелі і йдуть на корму вечеряти. Вони перемовлялися бадьоріше, ніж під час сніданку.
Крозьє нарешті підвівся — скоцюрблений від холоду й болю в усьому тілі, — взяв зі столу два чималенькі томи і акуратно поставив їх назад на книжкову полицю, вбудовану у кормову переділку.
31 ГУДСЕР
Лікар прокинувся від криків та лементу. Хвилину він не міг зрозуміти, де він, але потім пригадав — кают-компанія сера Джона, переобладнана під лазарет «Еребуса». Була середина ночі. Лампи на китовому жиру погашені, єдине світло проникало сюди через відчинені двері в коридор. Гудсер спав на вільній койці — на інших ліжках спали семеро серйозно хворих на цингу і один матрос з каменями в нирці. Матросу вкололи опій. Гудсеру наснилося, що його пацієнти пронизливо кричать перед смертю. В його сні вони помирали, бо він не знав, як їх порятувати. Його вчили на патологоанатома, Гудсер був менш досвідчений, ніж троє експедиційних лікарів, які загинули, щодо первинних обов’язків військово-морського лікаря — прописування піґулок, дозування ліків, блювотних засобів, лікарських трав і мікстур. Доктор Педді одного разу пояснив Гудсеру, що більшість лікарських засобів недієві проти специфічних моряцьких хвороб і придатні тільки до того, щоб прочистити кишківник та шлунок, і що сильнішим було проносне, то ефективнішим, на думку матросів, було лікування. Як запевняв покійний Педді, саме віра у медичну допомогу допомагала матросам вилікуватися. У більшості випадків, не пов’язаних з хірургічним втручанням, тіло або зцілювалося самотужки, або пацієнт помирав.
Гудсеру наснилося, що всі вони помирали — і помираючи пронизливо кричали.
Але ці крики були насправді. Схоже, вони лунали з нижньої палуби.
Генрі Ллойд, помічник Гудсера, вбіг у лазарет в незаправленій сорочці, що вибивалася з-під светра. В руках у нього був ліхтар, і Гудсер побачив, що він босоніж. Ллойд, мабуть, вискочив зі свого гамака і кинувся просто сюди.
— Що відбувається? — прошепотів Гудсер. Хворі матроси спали — їх не розбудили крики внизу.
— Капітан наказав вам підійти до головного трапу, — сказав Ллойд. Він навіть не намагався стишити голосу, в якому звучав страшенний переляк.
— Чш-ш-ш, — шикнув Крозьє. — Що сталося, Генрі?
— Тварюка проникла всередину корабля, докторе! — вигукнув Ллойд, цокотячи зубами. — Вона там, унизу! Вона вбиває матросів!
— Нагляньте за хворими, — наказав Гудсер. — Покличте мене, якщо хтось із них прокинеться і йому стане зле. І сходіть взуйте черевики та одягніть верхній одяг.
Гудсер рушив на ніс, проштовхуючись крізь натовп унтер-офіцерів та кондукторів, які повибігали зі своїх кают, намагаючись на ходу нацупити свої вдяганки. Капітан Фітцджеймс стояв поруч з Ле Вісконте біля люка трюму, що вів на нижні палуби. В руках капітан тримав пістоль.
— Лікарю, там внизу є поранені. Ви підете з нами, коли ми спустимося за ними. Вам слід тепло одягтися.
Гудсер мовчки кивнув.
Перший помічник ДеВо спустився по трапу з верхньої палуби. Дмухнуло крижаним повітрям, від якого Гудсеру перехопило подих. Весь минулий тиждень «Еребус» здригався від шаленої хуртовини і страждав від незвичайно лютих, як для весни, морозів — температура повітря часом опускалася нижче мінус 100 градусів[108]. Лікар не мав можливості в призначений час перейти на «Терор». Відтоді як здійнялася віхола, сполучення між двома кораблями припинилося.