Дэн Симмонс – Терор (страница 90)
— Криги може бути значно менше, ніж 1846 року, — сказав Сінклер.
— А з моєї дупи можуть випурхнути ангели, — сказав Томас Бланкі.
Зглядаючись на його втрачену ногу, жоден офіцер за столом не зробив льодовому лоцманові зауваження. Дехто посміхнувся.
— Я можу запропонувати ще один спосіб… я маю на увазі спосіб випливти звідси, — сказав лейтенант Едвард Літтл.
Погляди всіх присутніх звернулися до нього. Багато моряків зберегли якісь пайки тютюну — заощадили його, додаючи до курива неймовірні домішки, — і зараз з півдюжини чоловіків пахкали люльками. Від диму в кают-компанії, тьмяно освітленій миготливими лампами на китовому жиру, стало ще темніше.
— Лейтенант Гор минулого літа казав, що він начебто побачив землю на південь від Землі Короля Вільяма, — продовжив Літтл. — Якщо це насправді так, це має бути півострів Аделаїда — досліджена територія, — де часто залишається смуга чистої води між крижаним берегом і паковою кригою. Якщо влітку відкриється достатньо розводь, щоб «Терор» міг пройти на південь — можливо, всього лише трохи більше сотні миль, але аж ніяк не три сотні, які доведеться здолати, якщо повертатися назад через Ланкастер Зунд, — ми змогли б пройти відкритими каналами вздовж узбережжя на захід і досягти Берінгової протоки. А там уже починається досліджена територія.
— Північно-Західний прохід, — сказав третій лейтенант Джон Ірвінг. Ці слова прозвучали магічним заклинанням.
— Але чи залишиться в нас до кінця літа достатньо здорових матросів, щоб укомплектувати команду корабля? — дуже тихо запитав доктор Гудсер. — До травня цинга може скосити нас усіх. І що ми їстимемо впродовж тижнів або й місяців нашого шляху на захід?
— Далі на захід можна буде полювати, — сказав сержант морських піхотинців Тозер. — Мускусові бики. Великі олені. Моржі. Песці. Можливо, ми будемо харчуватися, як турецький паша, коли дістанемося Аляски.
Крозьє майже очікував, що льодовий лоцман Бланкі скаже: «І з моєї дупи може випурхнути стадо мускусових биків», — але зазвичай гострий на слівце льодовий лоцман промовчав, поглинутий своїми думками.
Замість нього заговорив лейтенант Літтл:
— Сержанте, наша проблема в тому, що навіть якщо дичина якимось дивовижним чином раптом повернеться після двох років відсутності, ніхто з нас не вміє прицільно стріляти з мушкета… окрім ваших піхотинців, звісно. Але кількох вцілілих морських піхотинців буде замало для того, щоб відкривати сезон полювання. І скидається на те, що ніхто з нас не має досвіду полювання на щось більше, ніж птахи. Чи можна з дробовика підстрелити тварин, про яких ви казали?
— Якщо підійти на достатньо близьку віддаль, — понуро відповів Тозер.
Крозьє поклав край цій дискусії, повівши мову про інше:
— Доктор Гудсер цілком слушно раніше зауважив: якщо ми чекатимемо до середини літа або, можливо, навіть до липня, щоб побачити, чи скресне крига, на той час ми, можливо, будемо занадто хворими й голодними, щоб укомплектувати команду корабля. І в нас точно залишиться надто мало провізії, щоб вирушити у санний похід. Ми повинні взяти до уваги, що подорож через замерзле море до Баффінової затоки або вгору до Великої Рибної річки може тривати три або чотири місяці, тож якщо ми збираємося покинути кораблі й зійти на кригу в сподіванні дістатися чи то до Великого Невільницького озера, чи то до східного узбережжя острова Сомерсет або Бутії, ми очевидно маємо вирушити раніше червня. Але наскільки раніше?
І знову надовго запанувала тиша.
— Я пропонував би не пізніше першого травня, — нарешті сказав лейтенант Літтл.
— На мою думку, це слід зробити раніше, — промовив доктор Гудсер, — хіба що найближчим часом ми знайдемо спосіб добувати свіже м’ясо і хвороба припинить поширюватися з такою швидкістю, як зараз.
— Наскільки раніше? — запитав капітан Фітцджеймс.
— Не пізніше середини квітня, — відказав Гудсер.
Моряки, огорнуті пеленою тютюнового диму, що висів у холодному повітрі, перезирнулися. Це менше ніж через два місяці.
— Сподіваюся, — сказав лікар якось невпевнено, як здалося Крозьє, — що умови не погіршуватимуться.
— Куди вже гірше? — запитав другий лейтенант Годжсон.
Молодий чоловік, очевидно, хотів пожартувати, щоб розрядити напружену атмосферу, але натомість був винагороджений похмурими, сердитими поглядами.
Крозьє не хотів закінчувати військову раду на такій ноті. Офіцери, унтер-офіцери, кондуктори й цивільні, що сиділи за столом, чітко зрозуміли, який на них чекає вибір, і очікувано засмутилися, але Крозьє не міг допустити, щоб представники командного складу обох кораблів геть занепали духом.
— До речі, — сказав Крозьє легким невимушеним тоном, — капітан Фітцджеймс вирішив наступної неділі провести на «Еребусі» службу Божу — він прочитає спеціальну проповідь, яку я дуже хочу почути і наперед вважаю гарною вже тому, що це не буде читання з «Книги Левіафана», — тож я подумав, раз уже суднові команди зберуться разом, було б не зайвим цього дня видати людям повні порції грогу й почастувати їх ситнішим обідом, ніж зазвичай.
Моряки почали усміхатися й жартувати. Ніхто з них не сподівався принести з цих зборів своїм друзям та підлеглим гарні новини.
Брови Фітцджеймса поповзли догори. Його «спеціальна проповідь» на недільній службі Божій, яка мала відбутися через п’ять днів, стала для нього новиною, але Крозьє подумав, що було б непогано чимось зайняти геть схудлого капітана і спрямувати загальну увагу на щось інше. Фітцджеймс ледь помітно кивнув.
— От і добре, — сказав Крозьє вже офіційнішим тоном. — Цей обмін думками й інформацією був дуже корисним. Ми з капітаном Фітцджеймсом, десь-певне, ще порадимося наодинці з декотрими з вас, перш ніж ухвалимо рішення щодо наших наступних дії. Офіцери з «Еребуса» можуть повертатися на свій корабель, поки не зайшло сонце. Щасти вам, джентльмени. Побачимося в неділю.
Моряки рушили до виходу. Фітцджеймс обійшов стіл, нахилився до Крозьє й прошепотів:
— Я хотів би позичити у вас ту «Книгу Левіафана», Френсісе, — й пішов слідом за своїми людьми до трапу, де вони одягали свої промерзлі шинелі.
Офіцери «Терору» повернулися до виконання своїх обов’язків. Капітан Крозьє ще кілька хвилин посидів у своєму кріслі на чолі столу, розмірковуючи над питаннями, які обговорювалися під час зібрання. Вогонь бажання жити палав у його зболілих грудях сильніше, ніж будь-коли.
— Капітане?
Крозьє підвів погляд. Це був старий стюард з «Еребуса», Брідженс, якого залучили прислужувати, бо обидва капітанські стюарди захворіли. Він допомагав Гібсону прибирати зі столу олов’яні тарілки і чашки.
— О, можете йти, Брідженсе, — сказав Крозьє. — Вирушайте разом з іншими. Гібсон сам дасть раду з усім цим. Не потрібно, щоб ви поверталися на «Еребус» наодинці.
— Єсть, сер, — сказав старий офіцерський стюард. — Але я хотів би перебалакати з вами, капітане.
Крозьє кивнув. Він не запропонував стюардові сісти. Капітан завжди почувався незручно в присутності цього старого — занадто старого для участі в дослідницькій експедиції. Якби три роки тому рішення приймав Крозьє, Брідженса ніколи б не включили до суднової ролі — і вже точно не записали б під виглядом молодого чоловіка віком двадцяти шести років, щоб обдурити комісію військово-морського флоту, — але сера Джона розважало те, що на борту є стюард, старший за нього самого, ось і все.
— Я мимоволі чув дискусію, капітане Крозьє, про три можливі варіанти дій: залишитися на кораблях у сподіванні на відлигу, вирушити на південь до Великої Рибної ріки або піти по кризі до Бутії. Якщо капітан не заперечує, я хотів би запропонувати четверту можливість.
Капітан заперечував. Навіть такий поборник рівноправності, як ірландець Френсіс Крозьє, обурився від думки, що якийсь офіцерський прислужник даватиме йому поради з питань, що стосувалися життя і смерті. Але він сказав:
— Продовжуйте.
Стюард підійшов до книжкової полиці, вбудованої у кормову переділку, витяг звідти два грубезні томи і з глухим стуком поклав їх на стіл.
— Я знаю, ви обізнані, капітане, що 1829 року сер Джон Росс та його небіж Джеймс пройшли на кораблі «Вікторі» на південь вздовж східного узбережжя півострова, який вони відкрили і який ми сьогодні називаємо півострів Бутія.
— Я це чудово знаю, містере Брідженс, — сказав Крозьє холодно. — І дуже добре знаю сера Джона і його небожа сера Джеймса.
Після п’яти років, проведених серед льодів Антарктики з Джеймсом Кларком Россом, Крозьє подумалось, що він значно применшив ступінь цього знайомства.
— Так, сер, — сказав Брідженс, згідно киваючи, але ні краплі не збентежившись. — Тоді я певен, що вам відомі подробиці їхньої експедиції, капітане Крозьє. Вони провели посеред криги
— Ви брали участь у тій експедиції, містере Брідженс? — спитав Крозьє, зацікавившись продовженням.
— Не мав такої честі, капітане. Але я прочитав ці два грубі томи сера Джона, де він докладно описав історію своєї експедиції. Буду здивований, якщо у вас також знайшовся на це час, сер.
Крозьє відчув, як у ньому прокидається його ірландська лють. Зухвалість цього старого стюарда переходила усі межі.