Дэн Симмонс – Терор (страница 89)

— А тепер давайте трохи поговоримо про цю тварюку на кризі, — сказав Крозьє. — Ви зауважили, що останнім часом вона не дає про себе знати?

— З першого січня до мене не звертався жоден поранений, — сказав доктор Гудсер. — І ніхто не помер і не зник з часу карнавалу.

— Але люди щось бачили, — сказав лейтенант Ле Вісконте. — Якусь велику істоту серед торосів. І вахтові матроси щось чули у темряві.

— Вахтовим матросам завжди щось вчувається у темряві, — сказав лейтенант Літтл. — Ще від часів Ноя.

— Можливо, воно забралося геть, — припустив лейтенант Ірвінг. — Мігрувало. Пішло на південь. Або на північ.

Усі знову замовкли, обмірковуючи слова Ірвінга.

— Можливо, воно зжерло достатньо людей, щоб зрозуміти, що ми не дуже смачні, — сказав льодовий лоцман Бланкі.

Дехто з моряків посміхнувся. Ніхто з присутніх не міг дозволити собі сказати таке, бо йому б не пробачили цього гумору шибеника, але містер Бланкі зі своєю дерев’яною ногою мав певні привілеї.

— Виконуючи накази капітана Крозьє та капітана Фітцджеймс, мої морські піхотинці шукали ту тварюку, — сказав сержант Тозер. — Ми підстрелили кількох ведмедів, але жоден з них не здається настільки великим, щоб бути… тією істотою.

— Сподіваюся, ваші солдати стріляють краще, ніж карнавальної ночі, — сказав Сінклер, фор-марсовий старшина з «Еребуса».

Тозер зиркнув на нього лихим поглядом.

— Годі з цим, — сказав Крозьє. — На сьогодні ми маємо вважати, що істота з криги все ще жива і може повернутися. Будь-яку діяльність поза кораблями ми маємо проводити з урахуванням необхідності передбачити способи захисту від неї. У нас бракує достатньої кількості морських піхотинців, щоб супроводжувати кожен санний загін — особливо якщо люди там озброєні і не тягнуть саней, — тож, можливо, найкращим виходом буде озброїти всі загони й збільшити їхню чисельність, щоб люди могли почергово виконувати обов’язки вартових і охоронців. Навіть якщо крига не скресне і цього літа, під час полярного дня пересуватися буде легше.

— Перепрошую за прямоту, капітане, — озвався доктор Гудсер, — але головне питання полягає в тому, чи можемо ми дозволити собі чекати до літа, перш ніж вирішимо, чи не покинути нам кораблі?

— І що — можемо, докторе? — запитав Крозьє.

— Мені здається, що ні, — відповів лікар. — У нас зіпсовано або згнило більше консервованих продуктів, ніж ми припускали. Закінчуються всі інші запаси. Сьогодні раціон матросів уже значно нижчий за той, який їм потрібен для роботи, щодня виконуваної ними на кораблі або на кризі. Усі втрачають вагу й слабнуть. Доплюсуйте до цього різке збільшення випадків захворювання на цингу і… загалом, я просто вважаю, джентльмени, що небагато з нас на «Еребусі» й «Терорі» — якщо кораблі самі протягнуть так довго — матимуть сили й здатність вирушити в будь-який санний похід, якщо ми чекатимемо до червня або липня, коли, можливо, скресне крига.

У кают-компанії знову запала мовчанка. І в цій тиші Гудсер додав: — Правильніше буде сказати, що небагато людей матимуть сили, щоб тягти сани й шлюпки у сподіванні порятуватися або досягти цивілізованих місць, але вони змушені будуть залишити помирати голодною смертю решту своїх товаришів.

— Сильніші можуть піти за допомогою, щоб привести рятувальні загони до кораблів, — сказав лейтенант Ле Вісконте.

Потім заговорив льодовий лоцман Томас Бланкі:

— Будь-хто, прямуючи на південь — щоб, скажімо, по кризі дотягти шлюпки до гирла Великої Рибної річки, а потім пройти нею проти течії вісімсот п’ятдесят миль до Великого Невільницького озера, де розташована факторія, — в ліпшому випадку дістанеться туди не раніше пізньої осені або зими і не зможе повернутися назад із суходільним рятувальним загоном раніше літа 1849 року. До того часу всі, хто залишаться на кораблях, помруть від цинги і голоду.

— Ми можемо навантажити сани і всі вирушити на схід, до Баффінової затоки, — сказав перший помічник ДеВо. — Там можуть бути китобої. Або навіть рятувальні кораблі й санні загони, що вирушили на наші пошуки.

— Так, — сказав Бланкі, — це можливо. Але ми повинні будемо тягнути сани сотні миль по відкритому замерзлому морю, з його стиковими гребенями та ймовірними розводдями. Або триматися берега — а це шлях завдовжки понад дванадцяти сотень миль. А ще ми муситимемо перетнути весь півострів Бутія з усіма його горами та іншими перешкодами, щоб дістатися до східного узбережжя, де можуть бути китобої. Звісно, ми можемо тягнути із собою шлюпки, щоб перетнути розводдя, але це вимагатиме потрійних зусиль. Одне я знаю напевно: якщо крига не скресне тут, вона не скресне й на нашому шляху на північний схід, до Баффінової затоки.

— Вантаж буде набагато легшим, якщо ми візьмемо тільки сани з провізією й наметами, вирушаючи на північний схід, в напрямку Бутії, — сказав лейтенант Годжсон з «терорівского» боку столу. — Одна пінаса важить щонайменше шістсот фунтів.

— Точніше, вісімсот фунтів, — тихо поправив лейтенанта капітан Крозьє. — Без вантажу у ній.

— Додайте до цього ще понад шістсот фунтів на сани, здатні витримати таку шлюпку, — сказав Томас Бланкі, — і тоді кожна запряжна команда тягтиме вантаж вагою від чотирнадцяти до п’ятнадцяти сотень фунтів — і це тільки вага шлюпки й саней, не рахуючи запасів продовольства, наметів, зброї, одягу та інших речей, які нам доведеться взяти із собою. Ще ніхто не тягнув такої великої ваги у запрягу на віддаль понад тисячу миль — і більшість шляху пролягатиме по кризі відкритого моря, якщо ми попрямуємо до Баффінової затоки.

— Але тягти сани на полозах по кризі й, можливо, під вітрилом — особливо якщо ми вирушимо у березні чи квітні, перш ніж крига стане крихкою і в’язкою, — буде легше, ніж волочити їх суходолом або по літній сльоті, — сказав лейтенант Ле Вісконте.

— Я пропоную залишити шлюпки й піти до Баффінової затоки впорожні, взявши лише сани з найнеобхіднішим, — сказав Чарльз ДеВо. — Якщо ми дістанемося східного узбережжя острова Сомерсета до закінчення китобійного сезону, нас неодмінно підбере якийсь корабель. І я ладен закластися, що там будуть рятувальні кораблі військового флоту і пошукові санні загони.

— Якщо ми залишимо шлюпки, — сказав льодовий лоцман Бланкі, — перша-ліпша смуга відкритої води зупинить нас. І ми сконаємо там на кризі.

— А чому, власне кажучи, рятувальники повинні бути саме на східному узбережжі острова Сомерсета й півострова Бутія? — запитав лейтенант Літтл. — Якщо вони вирушили на наші пошуки, то хіба не підуть вони нашим курсом через Ланкастер Зунд до островів Девон, Бічі та Корнволліс? Адже їм відомо про інструкції щодо маршруту, які отримав сер Джон, вирушаючи у плавання. Вони мають припустити, що ми пішли через Ланкастер Зунд, бо він влітку майже завжди вільний від криги. У нас нема жодного шансу здолати таку величезну відстань, якщо ми вирушимо на північ.

— Можливо, цього року з кригою у верхів’ях Ланкастер Зунду так само кепсько, як тут, — сказав льодовий лоцман Рейд. Це затримає пошукові партії південніше, біля східних берегів Сомерсета та Бутії.

— Може, вони знайдуть повідомлення, яке ми залишили в каїрні на острові Бічі. Якщо вони туди дістануться, — сказав сержант Тозер. — І вишлють санні загони або кораблі на південь тим шляхом, яким пішли ми.

У кают-компанії залягла мертва мовчанка.

— На Бічі ми не залишили жодних повідомлень, — нарешті сказав капітан Фітцджеймс.

У тиші, яка запала після цих слів, Френсіс Роудон Мойра Крозьє відчув у своїх грудях бурхання якогось дивного, гарячого, чистого полум’я. Відчуття на кшталт цього могло б виникнути після першого ковтка віскі після багатоденного утримання, але водночас воно було і геть інше.

Крозьє хотів жити. Це було так просто. Він сповнився рішучості жити далі. Він збирався пережити цю халепу всупереч усім прикрим обставинам і богам, які пророкували, що таке йому не до снаги, що він має скоритися долі. Це полум’я в його грудях горіло навіть у нестерпні, нудотні години й болісні дні після його малярійно-похмільного герцю зі смертю на початку січня. І з кожним днем воно розгоралося все сильніше.

Можливо, Френсіс Крозьє, як ніхто інший з тих, що цього дня сиділи довкола довгого столу в кают-компанії, розумів нездійсненність планів, запропонованих присутніми. Було безглуздям прямувати на південь по кризі до Великої Рибної ріки. Було безглуздям прямувати до острова Сомерсет, намагаючись подолати тисячу двісті миль шляху по береговій кризі, торосах, відкритих розводдях й невідомому півострові. Було безглуздям сподіватися, що цього літа крига скресне, дозволивши «Терору» — з двома екіпажами й майже без провізії — вирватися з пастки, в яку їх завів сер Джон.

Попри все, Френсіс Крозьє збирався вижити. Полум’ям жаги життя горіло в ньому, як міцне ірландське віскі.

— То ми відмовилися від думки відпливти звідси своїм ходом? — запитав Роберт Сінклер.

Йому відповів Джеймс Рейд, льодовий лоцман з «Еребуса»:

— Ми мали б пройти під вітрилами майже три сотні миль на північ, до безіменної протоки й протоки, яку відкрив сер Джон, потім пройти через протоки Барроу й Ланкастер Зунд, потім повернути на південь і перетнути Баффінову затоку, перш ніж знову стане крига. Свого часу, рухаючись на південь, ми мали парову машину й залізну обшивку корпуса, які допомогли нам пробитися крізь кригу. Навіть якщо крига стане такою крихкою, як була два роки тому, нам буде дуже складно здолати таку віддаль тільки під вітрилами. І з ослабленим дерев’яним корпусом.