Дэн Симмонс – Терор (страница 94)
Руку було відірвано рівно — наче відсічено одним ударом велетенської гільйотини. Звичний мати справу з наслідками заводських та корабельних аварій, які калічили, скручували й розривали плоть на клапті, Гудсер вивчав цю рану з чимось на кшталт захвату, якщо не трепету.
Коллінз міг померти від втрати крові, але полум’я, яке його охопило, частково припекло відкриту рану на плечі. І це врятувало йому життя. Поки що.
Гудсер бачив лопаткову кістку — лискучу білу ґулю, — але від плечової кістки не залишилось і найменшого уламка, який треба було б видаляти. З допомогою Ллойда, який тримав ліхтар у тремтячій руці й часом притискав палець до місця, на яке вказував Гудсер, — найчастіше до артерії, з якої струменіла кров, — Гудсер вправно зашив розірвані вени та артерії. Він завжди гарно вмів таке робити — його пальці працювали ніби самі собою.
Неймовірно, але в рані майже або й зовсім не було шматочків тканини або інших сторонніх предметів. Це зменшувало вірогідність фатального сепсису, хоча він усе ще залишався можливим. Гудсер промив рану водою з другого і останнього тазика гарячої води, що його приніс на корму Даунінг. Потім він відрізав усі клапті шкіри та м’яса і наклав шви, де тільки міг. На щастя, кілька шматків шкіри були достатньо довгими, щоб лікар зміг загорнути їх на рану і пришити її широкими стьожками.
Коллінз застогнав і поворухнувся.
Гудсер тепер працював якомога швидше, прагнучи покінчити з найважчою частиною операції, перш ніж матрос повністю опритомніє.
Права частина обличчя Коллінза звисала на його плече, як карнавальна маска. Вона нагадала Гудсеру про багато проведених ним розтинів, коли він зрізав шкіру обличчя і закидав на маківку черепа, немов мокру ганчірку.
Він наказав Ллойду натягнути довгий шмат лицевої шкіри якомога вище й щільніше — його асистент відійшов на кілька кроків, щоб виблювати, але одразу ж повернувся, витираючи липкі пальці об свою вовняну камізельку, — і Гудсер швидко пришив зірвану частину обличчя Коллінза до товстого клаптя шкіри й м’яса якраз під краєм його волосся.
Лікар не міг порятувати другого ока старшини. Він намагався втиснути його назад на місце, але очна ямка моряка була розтрощена. З очниці стирчали уламки кісток. Гудсер їх видалив, проте саме очне яблуко було дуже пошкоджене.
Він узяв ножиці з рук Ллойда, що тряслися, й відрізав рентальний нерв, викинувши око у відро, вже наповнене кривавими клаптями шкіри та шматками м’яса Коллінза.
— Тримайте ліхтаря ближче, — наказав Гудсер — І не трясіться.
Дивно, але частина повіки вціліла. Гудсер, наскільки зміг, натягнув її донизу й спритно пришив до шматка шкіри під оком. Ці стьожки він накладав щільно й акуратно, бо шов мав служити роками. Якщо Коллінз виживе.
Зробивши все, що міг на цей момент з обличчям другого старшини, Гудсер зайнявся опіками та ранами від пазурів. Опіки виявилися поверховими. Рани від пазурів були достатньо глибокими, щоб Гудсер міг побачити білизну відкритих ребер — видовище, що завжди приголомшує.
Наказавши Ллойду змазувати маззю опіки лівою рукою, тримаючи ліхтаря у правій ближче до столу, Гудсер прочистив рани, стягнув краї порваних м’язів і наклав шви, де це було можливо. З рани на плечі та шиї Коллінза продовжувала сочитися кров, але вже значно менше. Якщо полум’я достатньо припекло плоть та вени, цілком можливо, що в тілі другого старшини збереглося достатньо крові, щоб він міг вижити.
До лазарету почали заносити інших матросів, постраждалих тільки від опіків — кілька серйозних, але жоден не загрожував життю, — і зараз, коли найнагальніша частина його роботи з Коллінзом була закінчена, Гудсер повісив ліхтар на латунний так над столом і наказав Ллойду зайнятися рештою: промивати опіки, накладати мазь і пов’язки.
Він уже закінчував з Коллінзом — увів морякові, що саме прийшов до тями й несамовито кричав, опій, щоб він заснув, — коли, обернувшись, наштовхнувся на капітана Фітцджеймса, який стояв поряд.
Капітан був так само у кіптявії та весь скривавлений, як і лікар.
— Він житиме? — запитав Фітцджеймс.
Гудсер поклав на стіл скальпель й розвів руками, наче кажучи: «Це тільки Бог знає».
Фітцджеймс кивнув.
— Пожежу загасили, — сказав капітан. — Я подумав, вам це слід знати.
Гудсер мовчки хитнув головою. Упродовж останньої години він взагалі не думав про пожежу.
— Ллойде, містере Даунінг, — сказав він. — Чи не могли б ви перенести містера Коллінза на ту койку біля носової переборки? Там найтепліше.
— Ми втратили всі столярні інструменти, що зберігалися в коморі на твіндеку, — продовжував Фітцджеймс, — і багато запасів їжі з тих, які залишалися в ящиках біля носового люка й ближче до носа, а також добрячу частину борошна з хлібної комори. Я 6 сказав, що ми залишилися без третини консервованих продуктів та провіанту, який був у барильцях. І ми впевнені, що є значні пошкодження на палубі трюму, але ми туди ще не спускалися.
— Як почалася пожежа? — поцікавився лікар.
— Коллінз або один з його матросів кинув ліхтарем у тварюку, коли вона раптом вискочила з люка, — відповів капітан.
— А що сталося з… істотою? — запитав Гудсер. Зненацька йому так запаморочилося в голові, що він, аби не впасти, схопився за край залитого кров’ю операційного столу.
— Очевидно, вона вибралася назовні тим само шляхом, яким потрапила всередину, — сказав Фітцджеймс. — Спустилася вниз через носовий люк і зникла через якусь діру в корпусі корабля. Якщо тільки досі не чатує на нас у трюмі. Я поставив озброєних матросів біля кожного з люків. Там внизу, на твіндеку, так холодно й димно, що нам доводиться змінювати варту щопівгодини. Коллінз розгледів його краще за інших. Власне, тому я й прийшов… довідатись, чи можу я з ним поговорити. Усі решта бачили тільки нечітку постать за вогняною стіною — очі, зуби, пазурі, білу масу або чорний силует. Лейтенант Ле Вісконте наказав морським піхотинцям стріляти в нього, але ніхто не бачив, щоб вони влучили. Гам усе — від вигорілої комори теслі до носа — залите кров’ю, але ми не знаємо, чи є там бодай дрібка крові тварюки. Я можу поговорити з Коллінзом?
Гудсер заперечливо похитав головою.
— Я щойно дав другому старшині опіат. Він спатиме кілька годин поспіль. Я навіть не впевнений, що він взагалі прокинеться. Шансів на це мало.
Фітцджеймс знову кивнув. Капітан виглядав таким самим виснаженим, як і лікар.
— А що з Данном та Брауном? — запитав Гудсер. — Вони пішли на ніс разом з Коллінзом. Ви знайшли їх?
— Так, — похмуро відповів Фітцджеймс. — Вони живі. Втекли на правий борт за хлібну комору, коли розгорівся вогонь і тварюка накинулася на бідолашного Коллінза. — Капітан зітхнув. — Дим внизу розсіявся, тож мені треба з кількома матросами спуститися в трюм, щоб винести звідти тіла механіка Ґреґорі й кочегара Томмі Плейтера.
— О Боже, — сказав Гудсер.
Він розповів Фітцджеймсу про руку, яку бачив висунутою з вугільного бункера.
— А я нічого такого не помітив, — сказав капітан. — Я так поспішав дістатися до носового люка, що не дивився під ноги — тільки поперед себе.
— І мені варто було дивитися поперед себе, — сказав лікар похмуро. — Тоді б не вгородився у пілерс чи стовп.
Фітцджеймс посміхнувся.
— Я бачу. Лікарю, зцілися сам. У вас глибоко розсічений лоб від краю волосся до брови й синя ґуля розміром з кулак Магнуса Менсона.
— Правда? — запитав Гудсер. Він обережно доторкнувся до лоба. Скривавленими пальцями намацав товсту кірку засохлої крові на величезній ґулі. — Я зашию рану перед дзеркалом або попрошу Ллойда зробити це пізніше, — сказав він втомлено. — Я готовий іти, капітане.
— Іти куди, містере Гудсер?
— Вниз у трюм, — сказав лікар, відчуваючи, як його кишки зводить судома й нудить від самої думки про це. — Подивитися, хто лежить у вугільному бункері. Можливо, він ще живий.
Фітцджеймс витріщився на нього.
— Наш тесля, містер Вікес, і його помічник, Ватсон, пропали, докторе Гудсер. Вони саме працювали у вугільному бункері з правого борту, латаючи пролом у корпусі. Вони напевно загинули.
Гудсер зауважив оце «доктор». Франклін і його командир майже ніколи на називали так корабельних лікарів, хіба що Стенлі та Педді, головних лікарів. Вони — і Гудсер — майже завжди залишалися просто «містерами» для сера Джона та аристократа Фітцджеймса.
Але не цього разу.
— Нам треба спуститися вниз і перевірити, — сказав Гудсер. —
— А також тварюка з криги може бути ще живою й чекати на нас у трюмі, — тихо сказав Фітцджеймс. — Ніхто не бачив і не чув, щоб вона покинула корабель.
Гудсер втомлено кивнув і взяв свою медичну сумку.
— Можна містеру Даунінгу піти зі мною? — запитав він. — Мені може знадобитися хтось, хто б потримав ліхтар.
— Я піду з вами, докторе Гудсер, — сказав капітан Фітцджеймс. Він підняв лампу, принесену Даунінгом.
— Ведіть нас, сер.
32 КРОЗЬЄ
— Лейтенанте Літтл, — сказав капітан Крозьє, — будь ласка, передайте команді наказ покинути корабель.
— Єсть, капітане.
Літтл розвернувся й вигукнув наказ понад головами матросів, що скупчилися на палубі. Інші офіцери та вцілілий другий помічник були відсутні, тож Джон Лейн, боцман, підхопив команду й проревів її в напрямку носа. Томас Джонсон, помічник боцмана, який у січні поров канчуками Гіккі та інших двох матросів, прокричав наказ у відкритий люк трюму, перш ніж закрити його й задраїти. Звісно, на нижніх палубах нікого не залишилося. Крозьє з лейтенантом Літтлом обійшли всі палуби корабля від корми до носа, зазираючи в кожен закуток — від холодної котельні з топками і порожніх вугільних бункерів до забитого тросами носового канатного ящика в трюмі. На твіндеку вони перевірили винну комору й зброярню, переконавшись, що звідти винесені всі мушкети, рушниці, порох і набої — тільки ряди тесаків та багнетів, що залишилися на стелажах, холодно зблискували у світлі ліхтарів. Два офіцери впевнилися, що весь необхідний одяг за останні півтора місяця з баталерки забрали, а потім зазирнули в порожню капітанську комору і так само порожню хлібну комору. На шкафуті Літтл та Крозьє заглянули в кожну каюту й вигородку, зауваживши, якими прибраними залишили офіцери свої койки, рундуки та деякі особисті речі; потім обійшли кубрик з гамаками, скрученими востаннє, побачили матроські скриньки, які все ще стояли на своїх місцях, наче в очікуванні сигналу до вечері; пройшли на корму і помітили в кают-компанії помітно спорожнілі книжкові полиці — багато томів, вибираючи до смаку, моряки забрали із собою на кригу. І насамкінець, зупинившись поруч з величезною плитою, яка вперше за майже три роки була холодною, лейтенант Літтл і капітан Крозьє знову погукали у відкритий носовий люк, щоб переконатися, що внизу нікого не залишилося. Звісно, вони всіх перелічать на верхній палубі, але це була частина протоколу, коли команда покидала корабель.