Дэн Симмонс – Терор (страница 95)

Потім вони піднялися на палубу, залишивши відкритим носовий люк.

Команда покинути корабель не стала несподіваною для моряків, що чекали на палубі. Саме для цього їх зібрали і вишикували. Цього ранку на «Терорі» залишалося всього щось із двадцять п’ятеро людей, решта вже перебували в таборі за дві милі на південь від мису Вікторії, або з навантаженими саньми були на шляху до табору, або на полюванні, або розвідували місцевість поблизу табору. Приблизно стільки ж людей з «Еребуса» чекали внизу на кризі, стоячи біля саней і куп різного начиння там, де з першого квітня були встановлені намети для зберігання продовольчих та інших запасів з корабля, покинутого командою.

Крозьє спостерігав, як його люди один за одним спускаються по крижаній рампі, назавжди залишаючи корабель. Зрештою на похилій палубі залишилися лише він і Літтл. П’ятдесят з лишком матросів внизу дивилися на них з-під низько натягнутих на лоб «вельських перук» і намотаних вовняних шарфів, мружачись від яскравого вранішнього світла.

— Уперед, Едварде, — тихо сказав Крозьє. — Я за вами.

Лейтенант віддав честь, підняв важкий клунок з особистими речами і спустився спочатку по забортному трапу, а потім крижаною рампою, щоб приєднатися до матросів унизу.

Крозьє огледівся довкола. Благеньке квітневе сонце осявало царство здибленої криги, високих стикових гребенів, незчисленних торосів і снігової віхоли. Низько натягнувши на лоба козирок кашкета, капітан подивився на схід, намагаючись запам’ятати свої почуття в цей момент.

Залишити свій корабель — це було ганьбою для будь-якого капітана. Це було визнанням цілковитого провалу. Це було, майже завжди, кінцем довгої флотської кар’єри. Для більшості капітанів, багатьох з яких Френсіс Крозьє знав особисто, це було ударом, від якого вони так ніколи й не оклигали.

Але Крозьє не відчував розпачу. Ще не час для нього. Зараз для нього найважливішим було те блакитне полум’я рішучості, нехай невеличке, але жарке, яке продовжувало палахкотіти в його грудях: «Я житиму».

Він хотів, щоб його люди вижили — принаймні, якомога більше людей. Якщо залишалася надія, хай і найслабша, що бодай хтось із моряків «Еребуса» та «Терору» виживе й повернеться до Англії, Френсіс Роудон Мойра Крозьє збирався жити цією надією і йти вперед, не озираючись на минуле.

Він мав разом з матросами покинути корабель. І повести їх за собою замерзлим морем.

Усвідомивши, що майже п’ятдесят пар очей дивляться на нього, Крозьє востаннє поплескав рукою по планширу, спустився вниз по трапу, приставленому до правого борту кілька тижнів тому, коли корабель почав усе більше завалюватися на лівий борт, а потім скотився добряче розчовганою крижаною рампою і приєднався до моряків, що чекали на нього.

Піднявши свою торбу з речами і ставши поруч з матросами, запряженими в сани, він востаннє оглянувся на корабель і сказав:

— А він непогано виглядає, правда ж, Гаррі?

— Цілком пристойно, капітане, — відповів фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар. І це були не порожні слова, бо він зі своїми марсовими матросами впродовж двох останніх тижнів спромігся підняти всі щогли й встановити реї й такелаж, незважаючи на хуртовини, люті морози, грози з блискавками, стиснення криги й сильні вітри. Крига тепер скрізь виблискувала на піднятих стеньгах, рангоутах та вантах. Крозьє здавалося, наче корабель був усіяний діамантами.

Після того, як в останній день березня команда покинула «Еребус», Крозьє і Фітцджеймс вирішили, що навіть попри те, що «Терор» скоро доведеться залишити, якщо вони хочуть спробувати пішки або на човнах дістатися безпечного місця до настання зими, корабель необхідно підготувати до плавання. Якщо вони протримаються в таборі на Землі Короля Вільяма кілька місяців до середини літа і крига дивовижним чином скресне, вони зможуть, теоретично, повернутися човнами до «Терору» й спробувати вирватися з крижаного полону на свободу.

Теоретично.

— Містере Томас! — гукнув він Робертові Томасу, другому помічникові, що стояв головним у запрягу перших із п’яти саней. — Рушайте, якщо готові.

— Єсть, сер! — крикнув у відповідь Томас і сіпнувся вперед. Навіть попри зусилля семи матросів, що налягли на упряж, сани не рушили з місця. Полози примерзли до криги.

— Не шлангуй, Бобе! — засміявся Едвін Лоуренс, матрос із його запрягу. Сани затріщали, матроси закректали, шкіряні ремені заскрипіла, крига хруснула, й високо навантажені сани поповзли вперед.

Лейтенант Літтл віддав наказ рушати другим саням, які вів Магнус Менсон. З велетнем на чолі інших матросів, другі сани — хоча й навантажені важче, ніж сани Томаса, — одразу зірвалися з місця, тільки крига під дерев’яними полозами скрипнула.

Так вони і вирушили — сорок шестеро моряків: тридцять п’ять запряжені в сани на перший час, п’ятеро з рушницями чи мушкетами йшли поряд, очікуючи на свою чергу зайняти місце в запрягу, четверо помічників капітанів з обох кораблів та два офіцери — лейтенант Літтл і капітан Крозьє, — які крокували збоку й принагідно підштовхували сани, подеколи впрягаючись самі.

Капітан згадав, як кількома днями раніше, коли другий лейтенант Годжсон та третій лейтенант Ірвінг готувалися відправитися в черговий санний похід до табору — обоє офіцерів тоді отримали наказ взяти людей з табору й вирушити з ними на полювання та розвідку на кілька наступних днів, — Ірвінг здивував свого капітана проханням залишити одного з двох приписаних до його команди моряків на «Терорі». Спершу Крозьє був здивований, оскільки завжди вважав молодшого лейтенанта Джона Ірвінга тямущим офіцером, здатним ладнати з матросами й виконувати будь-які отримані накази, але коли почув імена, одразу все зрозумів. Лейтенант Літтл включив до списку санного та розвідувального загонів Ірвінга Магнуса Менсона і Корнеліуса Гіккі, й Ірвінг шанобливо попросив, нічого не пояснюючи, щоб одного або другого перевели до іншого загону. Крозьє негайно задовольнив це прохання, перевівши Менсона до санного загону, який останній покидав корабель, а хирлявого помічника купора відправив із загоном лейтенанта Ірвінга. Крозьє також не довіряв Гіккі, особливо після заколоту кілька тижнів тому, що ледь не переріс у відкритий бунт, і він знав, що миршавий морячок набагато небезпечніший, коли має поряд із собою здоровезного ідіота Менсона.

Зараз, крокуючи геть від корабля і тримаючи в полі зору Менсона, що тягнув лямку за п’ятдесят футів попереду, Крозьє навмисне дивився тільки вперед. Він вирішив не оглядатися на «Терор» принаймні перші дві години переходу.

Спостерігаючи за матросами, що, налягаючи на лямки, тягнули сани, капітан думав про тих, кого з ними не було.

Сьогодні з ними не було Фітцджеймса, який залишився за старшого в таборі на Землі Короля Вільяма, але справжньою причиною його відсутності була тактовність. Жоден капітан не хотів би покидати свого корабля на очах іншого капітана, і, якщо це було можливо, всі капітани свято дотримувалися цього неписаного правила. Крозьє, який навідувався на «Еребус» майже щодня після пожежі та вторгнення тварюки з криги на початку березня, постарався не бути там 31 березня, коли Фітцджеймс мав покинути свій корабель.

Фітцджеймс повівся так само делікатно цього тижня, зголосившись виконувати обов’язки командира подалі від «Терору».

Більшість інших моряків були відсутніми з набагато скорботніших та сумніших причин. Крокуючи за останніми саньми, Крозьє пригадував їхні обличчя.

«Терору» пощастило значно більше, ніж «Еребусу», в тому, що стосувалося втрат серед командного складу. Зі старших офіцерів Крозьє втратив свого першого помічника Фреда Горнбі, якого вбила тварюка під час трагічних подій карнавальної ночі, другого старшину Джайлса МакБіна, коли тварюка напала на нього під час санного походу минулого вересня, і обох суднових лікарів, Педді та МакДональда, які також загинули новорічної ночі. Але його перший, другий та третій лейтенанти були живі й доволі здорові, як і його другий помічник Томас, як і Бланкі, його льодовий лоцман, а також незамінний містер Хелпмен, його секретар.

Фітцджеймс втратив свого начальника — сера Джона — і свого першого лейтенанта, Грехема Гора, а ще лейтенанта Джеймса Вальтера Фейргольма і старшого помічника Роберта Орме Серджента, які всі були вбиті тим створінням. Він також залишився без свого головного лікаря, містера Стенлі, й Генрі Фостера Коллінза, свого другого старшини. Таким чином, з офіцерів у нього були тільки лейтенант Г. Т. Д. Ле Вісконте, другий помічник Чарльза ДеВо, льодовий лоцман Рейд, судновий лікар Гудсер і його скарбник, Чарльз Гамільтон Осмер. У колись переповненій офіцерській їдальні, де в перші два роки за столом сиділи сер Джон, Фітцджеймс, Гор, Ле Вісконте, Фейргольм, Стенлі, Гудсер та інтендант Осмер, протягом кількох минулих тижнів у холодній офіцерській кают-компанії харчувалися тільки капітан, його єдиний вцілілий лейтенант, лікар та інтендант. І останніми днями, Крозьє знав, це було доволі абсурдне видовище, бо крига накренила «Еребус» майже на тридцять градусів на правий борт, і четверо моряків вимушені були сидіти на підлозі з тарілками на колінах, міцно впираючись ногами в дошки настилу.

Гоер, стюард Фітцджеймса, все ще хворів на скорбут, тож бідний старий Брідженс повинен був прислуговувати їм, сновигаючи боком, як краб, між офіцерами, що сиділи на палубі, нахиленій під неймовірним кутом.