18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Дэн Симмонс – Терор (страница 9)

18

— У чому річ, Менсоне? — у голосі Крозьє не було й натяку на гавкіт тих псів, яких він спускав у розмові з вахтовим і лейтенантом. Він говорив рівним, спокійним, упевненим тоном людини, що мала владу дати підлеглому канчуків чи навіть повісити його, і ця владність вчувалася в кожному вимовленому складі.

— Це все привиди, кеп.

Як для здорованя, в Магнуса Менсона був тонкий, тихенький дитячий голос. Коли у липні 1845 року «Терор» і «Еребус» увійшли в Диско Бей на західному узбережжі Ґренландії, капітанові серу Джону Франкліну заманулося звільнити з експедиції двох чоловік: рядового морської піхоти і вітрильного майстра з «Еребуса». Крозьє ж попросив також списати матроса Джона Брауна і рядового Айткена зі свого корабля — вони були ненабагато кращі за інвалідів і цілком даремно найнялися на такий важкий рейс, — але потім йому не раз довелося пошкодувати, що тоді разом з цією четвіркою він не відправив додому і Менсона. Здоровань може ще й не повередився розумом, але був настільки близький до цього, що різницю неозброєним оком було важко помітити.

— Менсоне, ви ж знаєте, що на «Терорі» нема привидів.

— Так, кеп.

— Подивіться на мене.

Похнюплений Менсон підвів голову, уникаючи, однак, погляду Крозьє. Капітана здивувало, наскільки маленькими були бляклі очиці на цій білій брилі обличчя.

— То ви відмовилися виконати наказ містера Томпсона принести мішки з вугіллям у котельне відділення, матросе Менсон?

— Ні, сер. Так, сер.

— Ви знаєте наслідки невиконання будь-якого наказу на цьому кораблі?

Крозьє почувався так, наче говорить до хлопчика, попри те, що Менсону мало бути принаймні років з тридцять.

Обличчя матроса прояснилося, бо він почув запитання, на яке знав правильну відповідь.

— Так точно, кеп. Тілесне покарання. Сер. Двадцять канчуків. Сотня канчуків, якщо я не підкорився вдруге. Повішання, якщо я не виконав наказу справжнього офіцера, а не містера Томпсона.

— Саме так, — сказав Крозьє, — але чи знаєте ви, що капітан також може накласти будь-яке покарання, яке видасться йому доречним, за те чи те порушення?

Менсон витріщився на нього, дивлячись згори вниз, в його бляклих очах — збентеження. Він не зрозумів запитання.

— Я маю на увазі, що можу покарати вас, як мені заманеться, матросе Менсон, — сказав капітан.

На стривоженому обличчі проступив вираз полегкості.

— О так, так точно, кеп.

— Замість двадцяти канчуків, — сказав Френсіс Крозьє, — я можу заперти вас у трупарні на двадцять годин без світла.

Уже й так бліді, заморожені щоки Менсона стали такими безкровними, що Крозьє приготувався посторонитися, якщо здоровань раптом зомліє.

— Ви… не зробите цього… — дитинний голос чоловіка тремтів.

Крозьє мовчав цілу холодну вічність, тишу якої порушувало лише шкварчання ліхтаря. Він дав морякові час збагнути свої слова. Нарешті запитав:

— Що за звуки, як вам здалося, ви чули, Менсоне? Хтось розповідав вам історії про привидів?

Менсон розтулив було рота, але, схоже, розгубився, не знаючи, на яке ж запитання йому відповідати спершу. На його товстій нижній губі встигла утворитися крижана кірка.

— Вокер, — сказав він нарешті.

— Ви боїтеся Вокера?

Джеймс Вокер, друг Менсона, десь такого ж віку, як цей ідіот, і ненабагато розумніший, був останнім, хто загинув на кризі всього тиждень тому. Корабельний статут вимагав, щоб екіпаж тримав відкритими невеличкі ополонки, пробурені в кризі біля корабля, навіть коли крига була завтовшки від десяти до п’ятнадцяти футів[29], як зараз, щоб можна було дістатися до води в разі пожежі, якщо така виникне на облавку.

Вокер і двоє його товаришів вирушили в темряві відкорковувати стару ополонку, яка знову замерзне менш ніж за годину, якщо тільки не пробивати її металевими ломами. Білий жах налетів з-поза гребеня тороса, відірвав руку матроса, за якусь мить потрощив на друзки його ребра і зник, перш ніж озброєна варта на палубі спромоглася звести свої рушниці.

— Вокер розповідав вам історії про привидів? — запитав Крозьє.

— Так точно, кеп. Ніяк ні, кеп. Вокер лише сказав мені за день до того, як та штука вбила його, мовляв, Магнусе, якщо той пекельний виродок на кризі колись дістанеться до нього… він сказав: «Я повернуся в білому савані, щоб прошепотіти тобі на вухо, чи мені не холодно в пеклі». Їй-богу, кеп, саме так Джиммі й сказав мені. І тепер я чую, як він намагається вибратися з…

Неначе за командою, корпус судна застогнав, холодна палуба забурчала під їхніми ногами, металеві скоби на бімсах жалісно заскавчали, і звуки шкрябання й дряпання в темряві довкола них, здавалося, прокотилися по всій довжині корабля. Крига була невгамовна.

— Це той звук, що ви чули, Мейсоне?

— Так точно, сер. Ніяк ні, сер.

Трупарня була за тридцять футів від них у бік корми, по правому борту, одразу за останнім лунко-металевим водяним танком, але коли забортна крига вгамувалася, Крозьє почув лише приглушений скрегіт і совання лопат у котельному відділенні, розташованому ще далі в напрямку корми.

З Крозьє було годі цієї нісенітниці.

— Ви знаєте, що ваш друг не повернеться, Магнусе. Він там, у запасній вітрильній коморі, акуратно зашитий у свою койку разом з іншими мерцями, замерзлий на камінь, загорнутий у три шари найгрубшої парусини. Якщо звідтіля ви і чуєте якісь звуки, то це чортові щури намагаються до них дістатися. Ви знаєте це, Магнусе Менсоне.

— Так точно, кеп.

— На цьому кораблі не буде невиконаних наказів, матросе Менсон. Ви маєте опанувати себе, просто зараз. І тягати вугілля, коли вам накаже містер Томпсон. Приносити продукти, коли містер Діггл посилає вас сюди по них. Виконувати всі накази негайно і без жодних заперечень. Або постати перед судом… переді мною… і можливістю самому провести холодну ніч без ліхтаря в трупарні.

Менсон мовчки віддав честь, підхопив велетенський вугільний мішок з Ірану, де він його примостив, і поволік його в темряву, на корму.

Механік роздягнувся до нижньої сорочки з довгими рукавами і вельветових штанів і власноручно шурував лопатою вугілля пліч-о-пліч з геть підтоптаним сорокасемилітнім кочегаром на ім’я Білл Джонсон. Інший кочегар. Люк Сміт, зараз спав на нижній палубі перед своєю вахтою. Старший кочегар «Терору», молодий Джон Торрінгтон, був першою людиною, яка померла в експедиції, і трапилося це новорічної ночі 1846 року. Але смерть настала з природних причин. Здається, лікар Торрінгтона переконав дев’ятнадцятилітнього хлопця піти в море, саме щоб полікуватися від сухот, і він помер після двох місяців хвороби, коли корабель вмерз у кригу в бухті на острові Бічі в першу зимівлю.

Доктори Педді і МакДональд повідомили Крозьє, що хлопцеві легені були забиті вугільним пилом, як кишені сажотруса.

— Дякую, капітане, — сказав молодий механік поміж двома змахами лопати. Матрос Менсон саме висипав другий мішок вугілля і пішов назад по третій.

— Звертайтеся, містере Томпсон.

Крозьє зиркнув на кочегара Джонсона. Чоловік був на чотири роки молодшим за капітана, але виглядав на тридцять років старшим. Кожна зморшка і складка на його постарілому лиці були позначені чорним вугільним порохом і брудом, що глибоко в’ївся в шкіру. Навіть його беззубі ясна були в сірій сажі. Крозьє не хотів робити зауваження своєму механіку — також офіцеру, хоча й цивільному — в присутності кочегара, але все ж сказав:

— Гадаю, надалі ми обходитимемося без використання морських піхотинців як посильних, якщо знову трапиться такий випадок, в чому я дуже сильно сумніваюся.

Томпсон кивнув, брязнув лопатою об металеві колосникові ґрати на котлі, зачиняючи їх, сперся на лопату і попросив Джонсона піти нагору до містера Діггла й принести йому кави. Крозьє був потішений тим, що кочегар пішов, але ще більше тим, що ґрати зачинилися; його вже трохи млоїло від тутешньої жари після повсюдного холоду.

Капітан дивується долі свого механіка. Мічман Джеймс Томпсон, механік першого класу, випускник військово-морського училища при майстерні парових двигунів у Вулвічі — найкращого у світі навчального закладу для нового племені механіків парових машин — тут, роздягнутий до брудної сорочки, загрібав лопатою вугілля, як простий кочегар, на затертому кригою кораблі, який вже більше року не може ні на фут просунутися своїм ходом.

— Містере Томпсон, — сказав Крозьє. — Мені шкода, що я не мав нагоди поговорити з вами сьогодні після того, як ви прийшли з «Еребуса». Вам вдалося перебалакати з містером Ґреґорі?

Джон Ґреґорі був механіком на флагманському кораблі.

— Так, капітане. Містер Ґреґорі переконаний, що з настанням справжньої зими вони не зможуть дістатися до пошкодженого гребного валу. Навіть якщо їм вдасться пробити тунель під днищем у кризі, щоб замінити останній зламаний гребний гвинт на інший, саморобний, із заміною погнутого гребного валу справи кепські, тож «Еребус» не зможе йти під парами.

Крозьє кивнув. «Еребус» погнув свій другий гребний вал, коли корабель відчайдушно пробивався через кригу більше року тому. Флагман — важчий, з потужнішою машиною — прокладав шлях через паковий лід того літа, розчищаючи розводдя для обох кораблів. Але остання крижина, на яку вони наскочили, перед тим як вмерзнути на наступних тринадцять місяців, виявилася міцнішою за залізо експериментального гребного гвинта і привідного вала. Того літа водолази — усі вони зазнали обморожень і ледь не віддали Богові душу — доповіли, що розбито не тільки гвинт, але й сам гребний вал погнувся й тріснув.