Я визнаю, що вести особистий щоденник у плаванні не прийнято — у судовому журналі, який я розпочну, коли ми вийдемо в рейс наступного місяця, будуть записані всі гідні уваги професійні події та спостереження під час мого перебування на борту корабля Її Величності «Еребус» на посаді помічника корабельного лікаря і члена експедиції капітана сера Джона Франкліна для подолання Північно-Західного проходу, — але я відчуваю, що на мене чекає щось надзвичайне, тож одного судового журналу буде недостатньо, для цього потрібні інші записи, більш особистого характеру, і навіть якщо я не дам жодній іншій живій душі прочитати їх після мого повернення, моїм обов’язком є — насамперед перед собою — вести ці нотатки.
Усе, що я знаю на сьогодні, то це те, що експедиція з капітаном сером Джоном Франкліном обіцяє стати найбільшою пригодою у моєму житті.
Неділя, 18 травня 1843 року
Усі матроси вже на борту, і попри те, що останні приготування до завтрашнього відплиття тривають цілодобово — особливо з приймання на борт, за словами капітана Фітцджеймса, більш ніж восьми тисяч бляшанок консервованої їжі, які підвезли останньої миті, — сер Джон сьогодні провів Богослужіння для нас на облавку «Еребуса» і для всіх членів екіпажу «Терору», хто захотів до нас приєднатися.
Я зауважив, що капітан «Терору», ірландець на ймення Крозьє, присутнім не був.
Ніхто з присутніх сьогодні на цій службі не міг слухати дуже довгу проповідь сера Джона без глибокого розчулення. Я буду здивований, якщо будь-який корабель флоту будь-якої країни будь-коли був під командуванням настільки релігійної людини. Поза сумнівом, ми в цьому плаванні істинно, надійно та безповоротно віддали свою долю в руки Господа.
19 травня 1843 року Оце так відплиття!
Досі я ніколи не ходив у море, тим паче як член такої славетної експедиції, тому не мав зеленого поняття, на що очікувати, і був зненацька заскочений пишнотою цього дня.
Капітан Фітцджеймс прикинув, що більше десяти тисяч доброзичливців і поважних персон юрмилися в доках Ґрінхайта[33], щоб провести нас у плавання. Промови лунали так довго, аж мені здалося, що нам не дадуть відпливти, поки в літньому небі не згасне останній сонячний промінь. Грав оркестр. Леді Джейн, яка стояла на борту поруч із сером Джоном, спускалася на берег по сходнях під гучні вигуки «ура!» десь шістдесяти моряків з «Еребуса». Оркестр знову грав. Потім, як тільки ми віддали швартові кінці, зазвучали прощальні вигуки, і кілька хвилин стояв такий оглушливий шум, що я не почув би наказу, якби навіть сер Джон вигукував мені просто у вухо.
Учора ввечері лейтенант Гор і головний корабельний лікар Стенлі були настільки ласкаві, що пояснили мені, що під час відплиття звичай вимагає від офіцерів не виказувати своїх почуттів, тож, хоча я вважаюся офіцером лише номінально, я стояв разом з іншими у їхньому строю синіх кітелів і намагався стримувати будь-які вияви емоцій, навіть тих, які цілком личать чоловікам. Ми були єдиними, хто намагався так поводитися. Матроси натомість кричали, вимахували шийними хусточками, гронами звисаючи зі снастей, і я бачив, як натовп нарум’янених портових шльондр махали їм на прощання. Навіть капітан сер Джон Франклін помахав яскравою червоно-зеленою хусточкою леді Джейн, своїй доньці Елеонорі та своїй небозі Софії Крекрофт, які махали у відповідь, аж поки «Терор», що слідував за нами, не затулив причалу.
На цьому відрізку нашої подорожі нас буксирували парові судна і супроводжував корабель Її Величності «Реттлер», новий потужний паровий фрегат, а також зафрахтований корабель, «Баретто Джуніор», який віз нашу провізію.
За мить до того, як «Еребус» відчалив, на саму верхівку його грот-щогли всівся голуб. Донька сера Джона від першого шлюбу, Елеанора, вже ледь помітна у своїй яскраво-зеленій шовковій сукні під смарагдовою парасолькою, щось закричала, але серед ревища та грому духового оркестру її слів було не розібрати. Тоді вона показала пальцем на голуба, і сер Джон та багато хто з офіцерів задерли голови, заусміхалися і стали показувати голуба іншим на облавку корабля.
У поєднанні зі словами, що промовлялися на вчорашній службі Божій, це, на мою думку, була найкраща з можливих прикмет.
4 липня 1845 року
Що за жахливий перехід через Північну Атлантику до Гренландії! Тридцять діб шторму, навіть на буксирі наш корабель гойдало на хвилях, хилитало і кренило з боку на бік так сильно, що щільно задраєні гарматні порти на кожному борту заледве на чотири фути піднімалися над водою, коли ми перевалювали через хвилі, ледь просуваючись уперед. Я жахливо страждав на морську хворобу двадцять вісім з останніх тридцяти днів. Лейтенант Ле Вісконте сказав мені, що ми жодного разу не розвинули швидкості, більшої за п’ять вузлів, а на такій малій швидкості, як він мене запевняв, надзвичайно скрутно доводиться навіть звичайному вітрильнику, не те що такому диву техніки як «Еребус» і наш попутник, «Терор», які обоє здатні йти вперед під парами, рухомі своїми непереможними гребними гвинтами.
Три дні тому ми обігнули мис Фарвелл, найпівденнішу точку Гренландії, і я мушу зізнатися, що береги цього велетенського континенту, зі своїми скелястими бескидами та неозорими льодовиками, що сповзають прямо у море, так само пригнобили мій дух, як кільова й бортова хитавиця познущалися на моїм шлунком.
Святий Боже, що за пустельне, холодне місце! І це у липні!
Проте наш бойовий дух не занепав, кожен на борту довіряє досвідові та розважливості сера Джона. Вчора лейтенант Фейргольм, наймолодший з наших лейтенантів, сказав мені по секрету: «Я ніколи досі не ходив у плавання з капітаном, якого вважав би насамперед добрим товаришем, за якого маю нашого».
Сьогодні ми кинули якір в донській китобійній станції в Диско Беї. Тонни спорядження зараз перевантажуються з «Баретто Джуніора», десятьох живих биків, яких транспортували на борту цього корабля, забили сьогодні по обіді. На всіх моряків з обох експедиційних кораблів сьогодні ввечері чекає бенкет зі свіжиною.
Сьогодні з експедиції списали чотирьох чоловік — за нашими, чотирьох корабельних медиків, рекомендаціями, — і повернуть їх до Англії на буксирному та вантажному суднах. Серед звільнених — один моряк з «Еребуса», якийсь Томас Барт, корабельний зброяр, і троє з «Терору»: морський піхотинець на ймення Айткен, матрос на ім’я Джон Браун і головний вітрильний майстер «Терору» Джеймс Еліот. Це зменшило загальну суднову роль двох кораблів до 129 чоловік.
Данці на березі в’ялять рибу, і над усім цим з обіду висить хмара вугільної куряви — сотні мішків вугілля сьогодні перенесли з «Баретто Джуніора», — і матроси на борту «Еребуса» заходилися гладко обтесаними каменюками, які вони називають молитовниками, шкрябати і відтирати палубу під спонукальні вигуки офіцерів. Попри авральні роботи, всі матроси в доброму гуморі завдяки обіцяним вечірньому бенкету та добавці до раціону ще чарки грогу.
Окрім чотирьох списаних чоловік, сер Джон разом з «Баретто Джуніором» пошле додому червневу суднову роль, офіційні повідомлення та приватну кореспонденцію. Наступні кілька днів усі будуть зайняті написанням листів.
Чергова можливість відправити листи нашим любим трапиться вже в Росії чи Китаї!
12 липня 1845 року
Ще одне відплиття, цього разу, мабуть, останнє, перед Північно-Західним проходом.
Уранці ми вибирали свої якірні канати і вирушили під вітрилами на захід від Гренландії, тимчасом як команда «Баретто Джуніора» тричі прокричала нам сердечне «ура!» і махала своїми безкозирками. Безсумнівно, це останні білі, яких ми бачимо, аж поки досягнемо Аляски.
26 липня 1845 року
Два китобої — «Принц Вельський» та «Ентерпрайз» — стали на якір поруч з нами, коли ми пришвартувалися до плавучого айсберга. Багато годин поспіль я розмовляв з їхніми капітанами і членами екіпажів про білих ведмедів, отримуючи від цього щиру втіху.
Також я зазнав неабиякого жаху — якщо не задоволення, — коли цього ранку підкорив той величезний айсберг. Моряки видерлися на нього ще вчора вранці, сокирами видовбали східці у вертикальній стіні льоду, а потім ще й оснастили їх мотузяною огорожею для менш спритних. Сер Джон наказав розбити обсерваторію на вершині цієї гігантської гори, вдвічі вищої за нашу найвищу щоглу, і поки лейтенант Гор та кілька інших офіцерів з «Терору» здійснювали там, нагорі, атмосферні та астрономічні вимірювання — для цього вони встановили намет, щоб залишатися всю ніч на вершині прямовисної крижаної гори, — наші експедиційні льодові лоцмани, містер Рейд з «Еребуса» й містер Бланкі з «Терору», всю світлу частину дня провели, роздивляючись у свої мідні оптичні труби горизонт на заході та півночі, шукаючи, як мені сказали, найзручніший прохід через навколишні крижані поля, що вже там утворилися. Едвард Коуч, наш дуже балакучий, але тямущий помічник капітана, каже, що для кораблів уже надто пізно як на арктичний сезон шукати будь-яких проходів, а тим паче легендарного Північно-Західного проходу.
Вид обох кораблів — «Еребуса» й «Терору», пришвартованих до айсберга під нами, плутанина мотузок, які я зараз маю не забувати називати «кінцями», щоб справляти враження старого морського вовка, що ними кораблі міцно припнуті до крижаної гори, найвищі «воронячі гнізда» на щоглах десь ген унизу під моїм ненадійним крижаним сідалом, яке підноситься понад усім на світі, викликали в мене якесь млосне відчуття захвату, від якого просто паморочиться голова.
