Дэн Симмонс – Терор (страница 10)

— Вугілля? — сказав капітан.

— «Еребус» має досить для… ймовірно, чотирьох місяців підігріву при всього одному запуску циркуляції гарячої води на нижній палубі за день, капітане. Зовсім нічого не залишиться для підтримання пари наступного літа.

«Якщо ми звільнимося наступного літа», — подумав Крозьє. Після цього літа, коли крига не скресла й на день, він став песимістом. Франклін використовував вугілля «Еребуса» в шалених кількостях в останні кілька тижнів свободи влітку 1846 року, впевнений, що коли він зможе пробитися через ці кілька останніх миль пакового льоду, експедиція досягне чистої води Північно-Західного проходу, що пролягає вздовж північного узбережжя Канади, і вже восени вони питимуть чай у Китаї.

— А що з нашим вугіллям? — запитав Крозьє.

— Залишилось достатньо для, можливо, шістьох місяців підігріву, — відповів Томпсон. — Але за умови, що ми скоротимо час подавання гарячої води з двох годин на день до одної. І я раджу зробити це якомога швидше — не пізніше першого листопада.

Менше, ніж через два тижні.

— А для того, щоб іти під парами? — поцікавився Крозьє.

Якщо наступного літа крига все-таки скресне, Крозьє планував узяти всіх, хто вижив на «Еребусі», на борт «Терору» і вдатися до останньої спроби повернутися тим шляхом, яким вони сюди прийшли: вгору по безіменній протоці між півостровом Бутія та островом Принца Вельського, вниз по якій вони вирушили два літа тому, пройшовши мис Вокера і протоку Барроу, проскочити через протоку Ланкастер Зунд, як корок через горлечко пляшки, а потім узяти курс на південь в Баффінову затоку — на всіх вітрилах і на останньому вугіллі, з чорним димом і на клоччях вітрил, спалюючи запасні рангоути і меблі, якщо знадобиться, щоб підтримувати пару до останньої миті, тільки б дістатися до чистої води біля Гренландії, де китобої зможуть їх підібрати.

Йому в будь-якому разі знадобиться пара, щоб подолати шлях на північ, йдучи назустріч крижинам, які несе на південь до протоки Ланкастер Зунд, навіть якщо станеться диво і вони звільняться від криги тут. Крозьє і Джеймс Росс колись вивели під вітрилами «Терор» та «Еребус» з південних полярних льодів, але вони рухалися за течіями та айсбергами. А тут, у цій чортовій Арктиці, кораблі мають тижнями плисти супроти потоку крижин, які спускаються від полюса, щоб закупорити протоки, які відкривають шлях до порятунку.

Томпсон знизав плечима. Він виглядав геть виснаженим.

— Якщо на Новий рік ми припинимо опалювати житлові приміщення і якось протримаємося до наступного літа, у нас може вистачити вугілля, щоб у водах, вільних від криги, іти під парами… днів шість. Чи п’ять?

Крозьє знову тільки кивнув. Це майже напевно було смертним вироком для його корабля, але необов’язково для екіпажів обох кораблів.

З темного коридору долинають звуки кроків.

— Дякую, містере Томпсон, — капітан зняв свій ліхтар з металевого гачка, вийшов зі спеки котельні й попрямував у сльоту і темряву.

Томас Хані чекав на нього в коридорі, свічка в його ліхтарі тріщала в задушливому повітрі. Перед собою, як мушкет, він тримав залізний лом, затиснутий у товстих рукавицях, і не поспішав відчиняти засув на дверях трупарні.

— Дякую, що прийшли, містере Хані, — сказав Крозьє теслі.

Капітан без зайвих пояснень відсунув засуви і увійшов до морозяно-холодної комори.

Крозьє не втримався від того, щоб спрямувати світло свого ліхтаря на кормову переділку, біля якої були складені шість мертвих людських тіл, загорнутих у шмат парусини. Купа ворушилася. Крозьє очікував на це — очікував побачити метушню щурів під брезентом, — але він усвідомив, що бачить суцільну масу щурів так само і над парусиновим саваном. То був суцільний клубок пацюків, що піднімався більш ніж на чотири фути над палубою, оскільки сотні з них штовхалися, щоб дістатися до заморожених трупів. Вони страшенно вищали. Інші щури копошилися під ногами у нього і теслі. Квапляться на бенкет, подумав Крозьє. І зовсім не бояться світла ліхтарів.

Крозьє посвітив ліхтарем на стінку корпуса, пройшов угору по трохи нахиленій через крен на лівий борт палубі і попрямував уздовж вигнутої похилої стіни. Ось воно.

Він підніс ліхтаря ближче.

— Нехай мене вхоплять чорти з пекла і підсмажать на пательні, — сказав Хані. — Перепрошую, капітане, але я не думав, що крига так швидко зробить таке.

Крозьє мовчав. Він присів, щоб краще роздивитися прогин і випнуте дерево борту.

Дошки обшивки там були вдавлені всередину, випинаючись майже на фут з плавного вигину в інших місцях вздовж борту. Внутрішні шари деревини розщепилися, і принаймні дві дошки вільно хиталися.

— Святий Боже Всемогутній, — сказав тесля, який присів поруч з капітаном. — Цей лід — справжнісіньке чудовисько, перепрошую капітана, сер.

— Містере Хані, — запитав Крозьє, дихання якого осідало кристаликами на вже обмерзлі дошки, що виблискували у світлі ліхтаря, — могло ще щось, крім криги, спричинити таке пошкодження?

Тесля захрипів було, сміючись, але раптово увірвав свій сміх, зрозумівши, що капітан не жартував. Очі Хані розширилися, а потім примружилися.

— Ще раз перепрошую, капітане, але якщо ви маєте на думці… ні, це неможливо.

Крозьє нічого не відповів.

— Я маю на увазі, капітане, що спочатку цей корабель мав тридюймову[30] обшивку з найкращого англійського дуба, сер. А для цього рейсу — тобто для плавання серед криги, сер, — її підсилили двома шарами африканського дуба, капітане, кожен завтовшки півтора дюйми. І ця обшивка з африканського дуба набита по діагоналі, сер, що додає їй міцності порівняно з набитою вздовж борту.

Крозьє роздивлявся зірвані з гвіздків дошки, намагаючись не звертати уваги на зграї щурів за ними і довкола них, так само як і на звуки дряпання й жвакання, що долинали звідти, де була кормова переділка.

— А крім того, сер, — продовжував Хані охриплим від холоду голосом, подих якого відгонив ромом і замерзав у повітрі, — поверх трьох дюймів англійського дуба й трьох дюймів діагонально набитих дощок з африканського дуба покладено ще два шари канадського в’яза, сер, кожен два дюйми завтовшки. Це ще чотири дюйми борту, капітане, і в’язові дошки прибиті навхрест до африканського дуба. Це п’ять шарів твердої деревини, сер… десять дюймів[31] найміцнішого дерева між нами і морем.

Тесля замовк, зрозумівши, що він розповідає капітанові про деталі роботи на корабельні, за якою Крозьє сам спостерігав упродовж кількох місяців перед відплиттям.

Капітан підвівся і приклав руку в рукавиці до внутрішнього шару дощок в тому місці, де вони відійшли. Там зяяла шпарина понад дюйм завбільшки.

— Поставте на підлогу ваш ліхтар, містере Хані. Скористайтеся своїм ломом, щоб підважити ці дошки. Я хочу поглянути, що зробила крига із зовнішніми дубовими дошками корпуса.

Тесля виконав наказ. На кілька хвилин звуки лунких ударів металевого лома об промерзле дерево і кректання теслі майже заглушили несамовиту гризню пацюків позад них. Погнуті дошки з канадського в’яза, підважені ломом, полетіли під ноги. За ними настала черга потрісканих дощок з африканського дуба. Тепер залишилися тільки увігнуті всередину дубові дошки початкової обшивки корпуса. Крозьє підступив ближче, тримаючи ліхтаря так, щоб обом було краще видно.

У проломі завдовжки фут виблискують у світлі ліхтаря скалки й гострі шпичаки льоду, але в самому центрі було щось набагато загрозливіше — чорнота. Порожнеча. Дірка в кризі. Тунель.

Хані відігнув шмат розколотого дуба ще більше, так що Крозьє зміг посвітити своїм ліхтарем у ту порожнечу.

— Хай тобі сто чортів, — важко видихнув тесля. Цього разу він не перепросив капітана за лайку.

Крозьє нестерпно захотілося облизати пересохлі губи, але він чудово знав, наскільки це небезпечно робити тут, за мінус 50 градусів[32]. Але його серце так шалено гупало в грудях, що він піддався спокусі обпертися рукою в рукавиці на стінку корпуса, так само як це зробив тесля.

Морозне повітря знадвору ринуло всередину таким нестримним потоком, що ледь не загасило ліхтаря. Крозьє вільною рукою прикрив язичок полум’я, тремтливе світло якого змушувало людські тіні танцювати на палубі, бімсах та переділках.

Дві довгі дошки зовнішньої обшивки корпуса були розбиті вщент і вигнуті всередину якоюсь незбагненною, нездоланною силою. У непевному світлі ліхтаря на розщепленому дубі було чітко видно сліди велетенських пазурів — подряпини з патьоками замерзлої неймовірно яскравої крові.

4 ГУДСЕР

75° 12′ півн. шир., 61° 6′ зах. довг.

Баффінова затока, липень 1845 року

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

11 квітня 1843 року

Сьогодні у листі до свого брата я написав: «Усі офіцери неабияк сподіваються подолати Північно-Західний прохід і мають надію досягти Тихого океану до кінця наступного літа».

Але я маю зізнатися, що плекаю сподівання, хоча це й егоїстично, що експедиції знадобиться трохи більше часу, аби дістатися Аляски, Росії, Китаю і теплих вод Тихого океану. Попри те, що за освітою я анатом і найнятий капітаном сером Джоном Франкліном як простий помічник корабельного лікаря, насправді я не простий костоправ, але доктор, і, продовжую зізнаватися, хай би якими аматорськими видавалися мої намагання, в цьому рейсі я сподіваюся стати натуралістом. Досі я не стикався з арктичною флорою і фауною, однак збираюся особисто ознайомитися з життям Крижаного королівства, до якого ми вирушимо вже за місяць. А надто мене цікавить білий ведмідь, хоча більшість розповідей про нього, які я чув від китобоїв та старих полярників, були такими міфічними, що не варто їм йняти віри.