Яке задоволення було стояти там, на висоті сотні футів понад морем! Вершина айсберга була таким собі майданчиком завбільшки майже як крикетне поле, і намет, в якому містилася наша метеорологічна обсерваторія, виглядав досить недоречно на блакитній кризі, але мої сподівання поринути, бодай ненадовго, у тихі роздуми були вщент розбиті постійними рушничними пострілами, бо матроси на вершині Крижаної Гори полювали на птахів — арктичних крячків, як мені сказали, — сотнями. Ці купи й купи щойно підстрелених пташок будуть засолені й запасені, хоча тільки небеса знають, куди можна поставити ці додаткові барильця, бо обидва наші кораблі вже ледь не тріщать по швах і ледь плетуться під вагою всіх запасів.
Доктор МакДональд, помічник лікаря на борту корабля Її Величності «Терор» — так би мовити, мій тамтешній двійник, — притримується думки, що засолена їжа не така корисна й багата на вітаміни, як свіжі або несолоні харчі, а оскільки рядовий матрос на борту обох кораблів надає перевагу солонині над усіма іншими наїдками, доктор МакДональд побоюється, що дуже засолене м’ясо мало чим допоможе у наших заходах захисту від цинги. Однак Стівен Стенлі, наш лікар на борту «Еребуса», не поділяє цих тривог. Він посилається на те, що окрім 10 000 банок пресервів тушкованого м’яса на борту «Еребуса» наш раціон консервів включає також варену та смажену баранину, телятину, усі види овочів, включаючи картоплю, моркву, пастернак, овочеві салати, широкий вибір супів і 9450[34] фунтів шоколаду. Майже стільки само — 9500 фунтів — лимонного соку було заготовлено як наш основний протицинготний засіб. Стенлі каже, що прості матроси ненавидять цей сік, навіть щедро підсолоджений, який вони мусять щоденно вживати, і одне з першочергових завдань експедиційних лікарів — слідкувати за тим, щоб вони таки випивали ці ліки.
Мене здивувало, що майже всі впольовані офіцерами та матросами обох кораблів птахи були підстрелені головним чином з дробовиків. Лейтенант Гор запевнив мене, що кожен корабель має цілий арсенал мушкетів. Звісно ж, дробовики доцільно використовувати під час такого полювання на пташок, як сьогоднішнє, коли їх убивали сотнями, але навіть раніше в Диско Беї, коли невеличкі загони ходили полювати на оленів карибу та арктичних лисиць, чоловіки — навіть морські піхотинці, які точно можуть дати собі раду з мушкетами, — переважно брали із собою дробовики. Це, звісно ж, є результатом не стільки звички, як надання переваги: офіцери воліють бути англійськими джентльменами, які ніколи не користуватимуться мушкетами чи гвинтівками на полюванні, а однозарядну зброю використовують тільки під час ближнього морського бою, і навіть морські піхотинці користувалися на полюваннях тільки дробовиками. Цікаво, чи вистачить сили дробовика, щоб убити Великого Білого Ведмедя? Ми ще досі не бачили жодного з цих надзвичайних створінь, хоча всі бувалі офіцери і матроси запевняють мене, що ми неодмінно зустрінемося з ними, щойно увійдемо в паковий лід, а якщо не тоді, то вже напевне, коли зазимуємо, якщо будемо змушені це зробити.
Насправді побрехеньки китобоїв про невловимих білих ведмедів, яких я тут наслухався, — дивовижні й жахаючі.
Коли я пишу ці слова, мені повідомили, що течія, чи вітер, чи ймовірна необхідність власне китового промислу погнали обох китобійців, «Принца Вельського» й «Ентерпрайз», від нашого місця швартування і нашої Крижаної Гори. Капітан сер Джон не зможе пообідати з капітаном одного з китобоїв — здається, капітаном «Ентерпрайза» Мартіном, — як планувалося на сьогоднішній вечір.
Можливо, нас більше стосується те, що помічник капітана Роберт Серджент щойно повідомив мені: наші матроси спускають астрономічні та метеорологічні прилади, згортають намет і змотують сотні ярдів закріплених мотузок — леєрів, — які дозволили мені сьогодні вранці здійснити сходження на вершину айсберга.
Очевидно, льодові лоцмани, капітан сер Джон, командор Фітцджеймс, капітан Крозьє та інші офіцери визначилися з нашим найперспективнішим шляхом через вічно рухомий паковий лід.
За кілька хвилин ми маємо віддати кінці від нашого маленького домашнього айсберга й попрямувати на північний захід, і ми рухатимемося доти, доки нам дозволять арктичні сутінки, які здаються нескінченними.
З цього моменту ми будемо поза досяжністю навіть відважних китобоїв.
Наша безстрашна експедиція неначе вирушає у потойбічний світ, і, як сказав Гамлет, далі — тиша.
5 КРОЗЬЄ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
9 листопада 1847 року
Крозьє снився пікнік на Платіпус Понд[35] і Софія, яка пестила його під водою, коли він почув звук пострілу і зненацька прокинувся.
Він сів у своїй койці, не знаючи, котра година, не маючи уявлення, день зараз чи ніч, бо день від ночі зараз уже нічого не відрізняло, оскільки сонце, що зайшло цього дня, не з’явиться аж до лютого. Але ще навіть не запаливши маленького ліхтаря у своїй каюті, щоб подивитися на годинник, він знав, що вже пізно. На кораблі панували звичайна тиша і спокій: безмовність порушували тільки скрипіння втомленого дерева і замороженого металу всередині нього; а ще хропіння, бубоніння та пердіння сплячих матросів і прокльони кухаря містера Діггла; а ще безупинні стогін, стукіт, тріск і плюскіт криги за бортом; і, на додачу до всього, жахливе завивання вітру, що скидалося на крик баньші.
Але Крозьє розбудили не тріск криги чи шум вітру. Це був постріл. Постріл дробовика, хоча й приглушений шарами дубових дощок обшивки, вкритих снігом та кригою, але, поза сумнівом, постріл.
Крозьє спав майже повністю одягнений і зараз натягував на себе решту вдяганок, залишався лише верхній одяг, коли Томас Джопсон, його стюард, постукав у двері своїм характерним потрійним стуком. Капітан відчинив двері.
— На палубі тривога, сер.
Крозьє кивнув.
— Хто сьогодні на вахті, Томасе?
На кишеньковому годиннику була майже третя ночі. Його пам’ять, яка зберігала листопадовий добовий графік вахт, підказала йому імена на мить раніше, ніж Джопсон вимовив їх уголос:
— Біллі Стронґ та рядовий Хетер, сер.
Крозьє знову кивнув, витягнув з буфета пістоль, перевірив, чи він заряджений, заткнув його за пасок і протиснувся повз стюарда до офіцерської кают-компанії, що межувала з крихітною каютою капітана по правому борту, а потім швидко попрямував через інші двері до головного трапу. Нижня палуба переважно темна о цій ранній порі — за винятком жару довкола плити містера Діггла, — але в кількох каютах офіцерів уже загорілися ліхтарі, коли Крозьє зупинився біля підніжжя трапу, щоб зняти з гачка свою важку шинель і закутатися в неї.
Відчинилися розсувні двері. З корми прийшов перший помічник Горнбі і зупинився біля трапу поруч із Крозьє. Перший лейтенант Літтл поспішав униз по коридору з трьома мушкетами й шаблею в руках. Слідом за ним ішли лейтенанти Годжсон та Ірвінг, які теж несли зброю.
Далі за трапом матроси невдоволено бурчали у своїх підвісних койках, але другий помічник рішуче виганяв підвахту — буквально витрушуючи сплячих матросів з койок і штовхаючи їх на корму, щоб поквапилися взяти свій одяг і приготовану зброю.
— Чи хтось уже піднімався нагору дізнатися, в чому там річ, чому стріляли? — спитав Крозьє свого першого помічника.
— Містер Мейл, сер, — сказав Горнбі. — Він піднявся нагору одразу після того, як послав за вами стюарда.
Рувим Мейл був старшим по кубрику. Поважний чоловік. Біллі Стронґ, матрос вахти лівого борту там, нагорі, вже ходив у море, наскільки було відомо Крозьє, на кораблі Її Величності «Бельвідер». Він не стрілятиме по привидах. Іншим вахтовим був найстарший — і, на думку Крозьє, найдурніший — з уцілілих морських піхотинців, Вільям Хетер. Усе ще рядовий у свої тридцять п’ять, часто хворий, дуже часто п’яний і ще частіше ні до чого не здатний, Хетер ледь уникнув відправлення додому з Диско Бея два роки тому, коли його друзяка Біллі Айткен був списаний і повернутий назад на кораблі Її Величності «Раттлер».
Крозьє переклав пістоль у велику кишеню свого важкого вовняного верхнього пальта, взяв у Джопсона ліхтар, обмотав обличчя шарфом і почав підніматися по похилому трапу.
Крозьє побачив, що надворі темно, як в животі у вугра: ні зірок, ні полярного сяйва, ні місяця, і холодно — термометр на палубі показував шістдесят три градуси[36] нижче нуля шість годин тому, коли молодого Ірвінга посилали нагору зняти його показання, і зараз дикий вітрюган завивав поміж стовбурами щогл, замітаючи перекошену заледенілу палубу рясним снігом. Виходячи з-під навісу з промерзлої парусини, натягнутого над головним люком, Крозьє прикрив обличчя рукою в рукавиці, щоб захистити очі, і побачив блимання ліхтаря біля правого борту.
Рувим Мейл стояв на одному коліні над рядовим Хетером, який лежав на спині, його кашкет та «вельська перука» злетіли, і Крозьє побачив, що йому також знесло частину черепа. Крові не видно, зате видно, як мозок морського піхотинця виблискує у світлі ліхтаря — блищить, зрозумів Крозьє, бо його м’яка сіра речовина вже вкрилася кристаликами льоду.
— Він ще живий, капітане, — сказав старшина кубрика.
— Боже милостивий, курва твоя мама, — бурмоче один з команди, що вже юрмилася за спиною Крозьє.
— Відставити! — гарикнув перший помічник. — Я не дозволю лихослів’я, трясця твоїй матері. Говоритимеш, трясця твоїй матері, коли тобі накажуть, Кріспе. — Голос Горнбі був чимось середнім між гарчанням мастифа і ревінням бика.
