Щось заревло не далі як за двадцять футів від нього. Так міг ревіти вітер, який знайшов новий шлях навколо крижаного ропака чи тороса, але Крозьє знав, що це не вітер.
Він поставив ліхтар до ніг, намацав у кишені і витягнув пістоль, зубами стягнув рукавицю і в самій тонкій вовняній пальчатці тримав перед собою нікчемну зброю.
— Давай, іди сюди, бісове поріддя! — закричав Крозьє. — Виходь і спробуй узяти мене замість хлопця, ти, волосань, сраколиз, щуройоб, сечосьорб, виблядок гнилої хайгейтської шлюхи!
Жодної відповіді — лише завивання вітру.
6 ГУДСЕР
74° 43′ 28″ півн. шир., 90° 39′ 15″ зах. довг.
Острів Бічі, зима 1845–1846
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
1 січня 1846 року
Джон Торрінгтон, кочегар корабля Її Величності «Терор», помер сьогодні рано-вранці, у перший день нового року. Почався відлік п’ятого місяця, як нас затисло кригою тут, під островом Бічі.
Його смерть не стала несподіванкою. Вона була очікуваною кілька останніх місяців, бо Торрінгтон хворів на сухоти, і ця недуга була на пізніх стадіях уже тоді, коли він вербувався в експедицію, і якби її симптоми проявилися всього на кілька тижнів раніше, наприкінці літа, його б відправили додому на «Раттлері» або навіть на одному з двох китобійних кораблів, з якими ми зустрілися перед тим, як плисти на захід через Баффінову затоку і через протоку Ланкастер Зунд до арктичної пустелі, де ми зараз і перебуваємо на зимівлі.
Сумна іронія! Доктор Торрінгтона радив йому піти в море, щоб поправити здоров’я.
Лікували Торрінгтона, звісно ж, головний корабельний лікар Педді і доктор МакДональд на «Терорі», але я теж кілька разів був під час визначення діагнозу, і цього ранку після смерті молодого кочегара кілька членів команди «Еребуса» припровадили мене на їхній корабель.
Коли на початку листопада його хвороба стала очевидною, капітан Крозьє звільнив двадцятилітнього кочегара від вахт на погано провітрюваній трюмній палубі — вугільний пил, який висить там у повітрі, сам по собі був здатний викликати ядуху в людини з нормальними легенями — а хворий на сухоти Джон Торрінгтон був приречений. Однак Торрінгтон зміг би прожити ще кілька місяців, якби не додатковий чинник, який пришвидшив його смерть.
Доктор Олександр МакДональд казав мені, що Торрінгтон, який в останні тижні був занадто слабкий навіть для того, щоб дозволяти йому короткі прогулянки житловою палубою, на Різдво зліг з пневмонією, і відтоді його товариші чергували біля ліжка хворого. Коли цього ранку я побачив його тіло, то був просто шокований надзвичайним виснаженим виглядом мертвого Джона Торрінгтона, але Педді і МакДональд пояснили, що він майже нічого не хотів їсти вже два місяці, і навіть попри те, що корабельні медики посилили його раціон найпоживнішими консервованими супами та овочами, він продовжував втрачати вагу.
Цього ранку я спостерігав, як Педді та МакДональд готують небіжчика до поховання: Торрінгтон був у свіжій смугастій сорочці, з акуратно підстриженим волоссям і чистими нігтями, бинтом йому підв’язали щелепу, щоб вона не відвалювалася, а потім бавовняними стрічками перев’язали коліна, кисті рук і щиколотки. Вони зробили це, щоб утримати кінцівки разом, поки вони зважують бідолашного хлопчика — 88[38] фунтів! — і здійснили інші приготування до поховання. Не було жодних суперечок щодо посмертного розтину, бо було очевидним, що вбив юнака туберкульоз, ускладнений пневмонією, тож не було небезпеки зараження інших членів екіпажу.
Я допоміг двом своїм колегам з корабля Її Величності «Терор» перенести тіло Торрінгтона в домовину, старанно виготовлену для нього головним корабельним теслею, Томасом Хані, і його помічником, матросом на ім’я Вілсон. Трупного заціпеніння не було. Дно труни, так дбайливо виструганої і збитої з червоного корабельного дерева, теслі вистелили дерев’яними стружками, нагорнувши в головах більше, а оскільки запаху розкладу ще майже не відчувалося, пахло переважно дерев’яними стружками.
3 січня 1846 року
Поховання Джона Торрінгтона вчора ввечері не йде мені з думки. На церемонії прощання була присутня тільки невеличка група представників «Еребуса», але разом із сером Джоном, командором Фітцджеймсом і кількома офіцерами я теж пішки пройшов з нашого корабля на їхній, а звідти ще дві сотні ярдів на берег острова Бічі.
Я не можу уявити гіршої зими, ніж ця, яка заморозила нас на цьому маленькому рейді під прикриттям власне острова Бічі, захищеного від вітру, своєю чергою, мисом більшого острова Девон, але командор Фітцджеймс та інші запевняють мене, що наше становище тут — навіть з підступними пасмами торосів, жахливим мороком, виючими штормами і крижинами, які повсякчас намагаються нас розчавити, — було б у тисячу разів гіршим поза цією бухтою, у відкритому морі, де гуркіт зіштовхування крижин, що їх несе вниз від полюса, був схожий на звуки грому, який вергав якийсь гіперборейський бог.
Товариші Джона Торрінгтона по команді обережно опустили його труну — вже покриту гарною синьою вовною — через фальшборт свого корабля, витиснутого на високий постамент з криги, інші матроси «Терору» прив’язали домовину до великих саней. Сер Джон власноручно покрив труну державним прапором, а потім друзі і товариші Торрінгтона впряглися й протягли сани шістсот або близько того футів до обмерзлого галькового берега острова Бічі.
Жалобна церемонія проходила майже в абсолютній темряві, попри те, що був полудень, оскільки в січні сонце тут геть не з’являється, і ми його не бачили впродовж уже трьох місяців.
Кажуть, що лише через місяць з лишком наша вогняна зоря повернеться на південний небосхил. У будь-якому разі, вся ця процесія — труна, сани, впряжені у них матроси, офіцери, лікарі, сер Джон, морські піхотинці в повному обмундируванні, прихованому під такими ж тьмяно-коричневими плащами, які носила решта з нас, — освітлювалася лише мерехтливим світлом ламп на нашому шляху через замерзле море до замерзлого берега.
Моряки з «Терору» прорубали і розчистили прохід через кілька недавно утворених гряд торосів, які постали між нами й гальковим берегом, тож нам практично не довелося відхилятися вбік від нашого скорботного шляху. На початку зими сер Джон наказав установити ряд міцних стовпів, натягнути між ними канати і підвісити ліхтарі, щоб позначити найкоротший шлях між кораблями і гальковим перешийком, на якому звели кілька будівель — одну як склад для багатьох корабельних запасів, на випадок, якщо крига зруйнує наші судна, іншу як аварійний притулок і наукову станцію, і третю будівлю як кузню зброярів, установлену там, щоб іскри й полум’я з горнів не спалили наших геть сухостійних корабельних домівок. Я вже знаю, що моряки бояться пожежі на морі чи не більше, ніж усього іншого. Але цей «проспект» з дерев’яних стовпів та ліхтарів довелося закинути, відколи крига почала безперервно рухатися, ставати руба, розкидати або трощити все на своєму шляху.
Під час похорону йшов сніг. Дув сильний вітер, як і завжди у цій Богом забутій арктичній пустці. Прямо на північ від кладовища здіймалися прямовисні чорні скелі, такі ж неприступні, як гори на Місяці. Ліхтарі, що горіли на «Еребусі» й «Терорі», тільки тьмяно жевріли в завірюсі.
Час від часу проміж хмар, що швидко мчали небом, визирав крайчик холодного місяця, але навіть це непевне місячне світло швидко меркло у темряві. Боже правий, це справжня Стіксова холоднеча!
Кілька найсильніших матросів з «Терору» відразу після Торрінгтонової смерті працювали майже без відпочинку, налягаючи на кирки і лопати, щоб викопати йому могилу — за статутом, завглибшки п’ять футів, як наказав сер Джон. Яму видовбали у твердій, як залізо, кризі та наскрізь промерзлому каменистому грунті, і навіть побіжний погляд на неї давав уявлення про те, яких нелюдських зусиль коштувала ця робота. Прапор прибрали, труну обережно, якщо не побожно, опустили у вузьку западину. Сніг одразу ж запорошив віко домовини, виблискуючи у світлі кількох ліхтарів. Один з офіцерів Крозьє встановив у головах могили дерев’яний хрест, який увігнали в мерзлу рінь кількома ударами велетенського дерев’яного молота, яким вимахував матрос-здоровань. На табличці були старанно вирізьблені слова:
Пам’яті Джона Торрінгтона,
який завершив свій земний шлях 1 січня 1846 від Р. Х.
на борту корабля Її Величності «Терор»
у віці 20 років.
Сер Джон провів заупокійну службу й виголосив надгробне слово. Це тривало якийсь час, і його негучний монотонний голос звучав у цілковитій тиші, що порушувалася тільки шумом вітру і тупанням ніг матросів, які намагалися вберегтись від відморожування пальців на ногах. Мушу зізнатися, що я ледь слухав сера Джона — мені дошкуляло завивання вітру й відволікали власні думки, що перескакували з одного на інше, я був пригноблений похмурістю місця, спогадами про вдягнене в смугасту сорочку тіло зі зв’язаними кінцівками, яке щойно опустили в цю холодну яму, а найбільше пригнічений вічною темрявою скель, що нависають над цим каменистим берегом.
4 січня 1846 року
Помер ще один чоловік.
Один з нашої команди, з «Еребуса», двадцятип’ятилітній Джон Гартнелл, матрос першого класу. Досі не йде з думки, як о шостій вечора, якраз коли спустили на ланцюгах закріплені під стелею столи для матроської вечері в кубрику, Гартнелл похитнувся, навалившись на свого брата Томаса, впав на палубу, закашлявся кров’ю і за п’ять хвилин помер.
