Дэн Симмонс – Терор (страница 16)

Саме Франклін підібрав напис для надгробка на могилі тридцятидволітнього рядового Брейні: «Виберіть цього дня, кому служитимете» (Ісус Навін, 24:15), — і якийсь час йому здавалося, що це радше напучування нещасливим екіпажам «Еребуса» й «Терору», які ще не бунтують, але вже недалекі від цього, ніж послання до неіснуючих подорожніх, які пройдуть повз одинокі могили Брейні, Гартнелла й Торрінгтона на цьому жахливому березі з ріні та льоду.

Хай там як, але четверо лікарів після смерті Гартнелла зустрілися, порадилися і вирішили, що, можливо, початкова стадія цинги ослаблює організм матросів і призводить до того, що пневмонія і такі недуги як сухоти стають смертельними. Лікарі Стенлі, Гудсер, Педді і МакДональд порекомендували серу Джону змінити харчовий раціон матросів — свіжа їжа за найменшої можливості (незважаючи на те, що серед цієї зимової темряви не водилося нічого, крім, можливо, полярних ведмедів, а вони вже знали, що вживання печінки цього величезного звіра з якихось невідомих причин може бути фатальним). Зазнавши невдачі з пошуками свіжини й овочів, вони порадили скоротити вживання улюбленої матросами солонини й більше налягати на консервовані харчі — овочеві супи тощо.

Сер Джон погодився з цими рекомендаціями і наказав, щоб раціон на обох кораблях змінили таким чином, щоб не менше половини наїдків готувалися з консервованих продуктів із суднових запасів. Здавалося, справи пішли на лад. Більше жоден матрос не помер, ба навіть серйозно не захворів, від дня смерті рядового Брайні на початку квітня і аж до дня, коли обидва кораблі звільнилися від крижаного полону в бухті острова Бічі наприкінці травня 1846 року.

Після цього крига почала швидко скресати, і Франклін через розводдя, які вибирали двоє його досвідчених льодових лоцманів, під парами й вітрилами помчав на південний захід швидше диму з клоччя, як любили казати капітани покоління сера Джона.

Разом із сонячним світлом та чистою водою повернулися тварини і птахи, завирувало життя в морських глибинах. Під час цих виснажливо довгих полярних літніх днів, коли сонце залишалося над горизонтом майже до опівночі і температура часом піднімалася вище нуля, небеса були наповнені перелітними птахами. Франклін міг відрізнити буревісників від чирків, качок-гаг від гагарок і жвавих маленьких топірців від решти. Все ширші розводдя довкола «Еребуса» й «Терору» просто кишіли справжніми китами[39], яким позаздрив би будь-який китобій-янкі, була сила-силенна тріски, оселедців та іншої меншої риби, а також великих білух та ґренландських китів. Матроси спускали вельботи й рибалили, часто стріляючи по маленьких китах ради забави.

Кожен мисливський загін повертався зі свіжою дичиною на вечерю — з птахами, звичайно ж, але також з тими клятими кільчастими нерпами й ґренландськими тюленями, яких майже неможливо було підстрелити чи зловити в ополонках узимку і які зараз вилежувалися на відкритій кризі й були чудовими мішенями. Матросам не подобався смак тюленів — їхнє м’ясо було занадто жирне й в’язке, — але щось у ворвані цих слизьких тварин озивалося до їхнього нагуляного за голодну зиму апетиту.

Вони також полювали на великих ревучих моржів, яких було видно у підзорні труби на віддалених узбережжях, де вони рили іклами землю в пошуках устриць, а деякі мисливські партії поверталися зі шкурками та м’ясом білих арктичних песців. Моряки оминали вайлуватих полярних ведмедів, не звертаючи на них жодної уваги, якщо тільки ці клишоногі тварюки не збиралися нападати на них або виборювати здобич, впольовану мисливцями-людьми. Ніхто насправді не любив смаку м’яса білого ведмедя і точно не їстиме його, коли можна знайти стільки набагато смачнішої дичини.

Наказ, який отримав Франклін перед самим відплиттям, передбачав можливість зміни планів: якщо він «побачить, що південні підступи до Північно-Західного проходу закрито кригою або іншими перешкодами», йому дозволялося повернути на північ і пройти Веллінгтоновою протокою у «відкрите полярне море» — по суті, плисти до Північного полюса. І Франклін чинив так, як без зайвих питань робив усе своє життя: виконував накази. Цього другого літа в Арктиці два кораблі, які він вів, «Еребус» і «Терор», пройшли південніше від острова Девон, повз мис Вокер у невідомі води крижаного архіпелагу.

Минулого ж літа здавалося, що йому радше доведеться вирушити до Північного полюса, аніж зайнятися пошуками Північно-Західного проходу. Капітан сер Джон Франклін мав підстави вельми пишатися своєю вправністю та дієвістю. Під час недовгого літнього плавання попереднього 1845 року (з Англії вони вийшли пізно, а з Гренландії навіть пізніше, ніж планувалося) він, проте, в рекордно короткий термін перетнув Баффінову затоку, пройшов через Ланкастер Зунд на південь від острова Девон, потім через протоку Барроу і виявив, що його шлях на південь повз мис Вокер у кінці серпня вже заблоковано кригою. Але його льодові лоцмани доповіли про чисту воду на півночі, вздовж західного берега острова Девон, аж до Веллінгтонової протоки, тож Франклін виконав останній наказ і повернув на північ, де міг бути вільний від криги прохід у відкрите полярне море й до Північного полюса.

Проходу до міфічного відкритого полярного моря вони там не знайшли. Півострів Гріннела, який, наскільки розуміли члени експедиції Франкліна, міг бути частиною невідомого Арктичного континенту, перекрив їм шлях і примусив йти по чистій воді на північний захід, а потім майже строго на захід, поки вони досягли західного краю цього півострова, знову повернули на північ і наштовхнулися на суцільний крижаний масив, що простягався на північ від Веллінгтонової протоки і здавався нескінченним. П’ять днів плавання під вітрилами вздовж цієї високої крижаної стіни переконали Франкліна, Фітцджеймса, Крозьє і льодових лоцманів, що ніякого відкритого полярного моря північніше Веллінгтонової протоки немає. Принаймні, цього літа.

Погіршення льодових умов примусило їх повернути на південь і обійти масив суходолу, який всі раніше вважали Землею Корнволліса, але зараз вони зрозуміли, що то острів Корнволліса. Хай як там буде далі, капітан сер Джон Франклін знав, що його експедиція розв’язала бодай цю головоломку.

Зважаючи на швидке замерзання пакового льоду в цьому районі наприкінці того літа 1845 року, Франклін закінчив плавання довкола величезного пустельного острова Корнволліса, знову увійшов у протоку Барроу північніше мису Вокер, переконався, що шлях на південь повз цей мис усе ще був закритий — зараз суцільною кригою, — і знайшов для своєї зимівлі місце стоянки біля невеликого острова Бічі, увійшовши у невелику бухту, яку вони розвідали двома тижнями раніше. Франклін упевнився, що вони прибули саме вчасно, бо наступного дня після того, як вони кинули якір на мілководді цієї бухти, останні відкриті розводдя по той бік протоки Ланкастер Зунд замерзли і рухомі маси пакової криги зробили неможливим будь-яке продовження плавання. Навряд чи навіть такі зміцнені дубом та залізом шедеври кораблебудування як «Еребус» та «Терор» пережили б зимівлю у протоці посеред криги.

Але зараз знову було літо, і вони вже кілька тижнів поспіль ішли на південний захід, у разі можливості принагідно поповнюючи запаси провізії, пробираючись розводдями, видивляючись кожен проблиск чистої води, який могли угледіти дозорці на верхівці грот-щогли, щодня наштовхуючись на перешкоди і пробиваючись через кригу, якщо це було необхідно.

Корабель Її Величності «Еребус» продовжував прокладати шлях як криголам, що було його правом флагмана і його обов’язком з огляду на те, що він був міцнішим і мав потужнішу — на цілих п’ять кінських сил — парову машину, але — хай йому грець! — довгий гребний вал до гвинта був погнутий підводною кригою і не міг працювати належним чином, тож «Терор» зайняв місце головного корабля. Коли крижані береги Землі Короля Вільяма вже були видимі не далі як за п’ятдесят миль прямо по курсу в південному напрямку, кораблі вийшли з-під захисту великого острова на північ від них — саме він перегородив їм шлях прямо на південний захід повз мис Вокер, яким згідно із наказом мав іти Франклін, а натомість вимушений був прямувати на південь через Піл Зунд і доти недосліджені протоки. Зараз крига на південь і захід від них знову стала рухомою і майже суцільною. Вони вже не йшли, а повзли. Крига стала товстішою, айсберги зустрічалися частіше, розводдя меншими та з більшими перемичками.

Цього ранку, 3 вересня, сер Джон скликав на нараду своїх капітанів, старших офіцерів, механіків та льодових лоцманів. Усі зручно розмістилися у величезній персональній каюті сера Джона, яка займала те місце, де на «Терорі» була офіцерська кают-компанія, укомплектована бібліотекою та музичними інструментами. Вся корма на «Еребусі» була приватною територією сера Джона — дванадцять футів завширшки й аж двадцять футів завдовжки, з особистим гальюном «зі стільчаком» у спальні по правому борту. Франклінова приватна вбиральня була майже такою за розміром, як каюта капітана Крозьє і всіх інших офіцерів. Едмунд Гоер, стюард сера Джона, розсунув обідній стіл, щоб за ним могли поміститися всі присутні офіцери — командор Фітцджеймс, лейтенанти Ґор, Левеконт і Фейргольм з «Еребуса», капітан Крозьє і лейтенанти Літтл, Годжсон та Ірвінг з «Терору». Окрім цих восьми офіцерів, що сиділи обабіч столу — чільне місце біля переборки правого борту і входу до персональної спальні зайняв сер Джон, — були також присутні два льодові лоцмани, містер Бланкі з «Терору» й містер Рейд з «Еребуса», а ще два механіки, містер Томпсон з корабля Крозьє і містер Ґреґорі з флагмана, які стояли біля нижнього кінця столу. Сер Джон запросив і одного з корабельних лікарів, Стенлі з «Еребуса». Франклінів слуга подав вино, сири й суднову випічку, і після нетривалої балачки та відпочинку сер Джон закликав присутніх до порядку.