Лікар Стенлі та я були поряд з ним, коли він помер у розчищеній частині носа нижньої палуби, в якій ми облаштували лазарет.
Ця смерть приголомшила нас. Гартнелл не мав жодних симптомів цинги або сухот. Командор Фітцджеймс був там з нами і не міг приховати свого жаху. Якщо причиною його смерті була якась пошесть чи цинга, що почала поширюватися серед членів екіпажу, ми мали довідатися про це негайно. Там і тоді, поки були зашторені завіси, перш ніж почали готувати Джона Гартнелла до поховання, ми вирішили провести посмертний розтин.
Ми розчистили стіл у закутку лазарету, пересунувши деякі ящики, ще більше відгородилися від матросів, які товпилися в кубрику, опустили завісу довкола нашого робочого місця так щільно, як тільки вдалося, і я сходив за своїми інструментами. Стенлі, хоча він і старший лікар, сподівався, що я проведу всі необхідні маніпуляції, бо за освітою я анатом. Я зробив перший розріз і взявся до справи.
І одразу ж зрозумів, що, поспішаючи, зробив Y-подібний перевернутий розріз, який я зазвичай використовував під час практичних занять в анатомічному театрі, коли дуже квапився. На відміну від більш звичного Y-подібного з двома надрізами, які тягнуться від плечей і сходяться внизу груднини, косі лінії мого розтину починалися над стегнами і сходилися біля пупа Гартнелла. Стенлі зробив мені зауваження, і я збентежився.
— Так швидше, — сказав я стиха своєму колезі. — Ми мусимо зробити все швидко — матроси здіймуть бучу, як тільки зрозуміють, що тіла їхніх товаришів розтинають.
Лікар Стенлі кивнув, і я продовжив. Наче на підтвердження моїх слів, молодший брат Гартнелла, Томас, почав кричати і лементувати з іншого боку завіси. На відміну від повільного згасання Торрінгтона на «Терорі», що дало час його товаришам по команді підготуватися до його смерті, скласти заповіт щодо розподілу його особистих речей і приготувати листи до Торрінгтонової матері, несподіване падіння і нагла смерть Джона Гартнелла глибоко вразила нашу команду. Нікому з них не сподобалося, що корабельні лікарі шматують його тіло. Зараз тільки ящики, офіцерське звання і суворість командора Фітцджеймса захищали наш лазарет від розгніваного брата і спантеличених матросів. Я чув, що товариші молодшого Гартнелла і присутність Фітцджеймса стримували його, але коли я розтинав скальпелем тканину і мій ніж та розширювач ребер розкрили труп для огляду, до мене все ще долинали бубоніння й лайка всього за кілька ярдів за завісою.
Спочатку я видалив Гартнеллове серце, відрізавши разом з ним частину трахеї. Я підняв його вище до світла ліхтаря, і Стенлі взяв його й обтер ганчіркою від крові. Ми обидва його оглянули. Воно виглядало цілком нормальним — без видимих ознак захворювання.
Поки Стенлі все ще тримав серце ближче до світла, я зробив один надріз на правому шлуночку і ще один на лівому. Відгорнувши щільні м’язові тканини, ми вдвох зі Стенлі оглянули серцеві клапани. Вони здавалися абсолютно здоровими.
Опустивши серце Гартнелла назад у черевну порожнину, я швидким рухом скальпеля відітнув нижню частину матросових легенів.
— Ось воно, — сказав Стенлі.
Я кивнув. Там були чіткі рубці та інші ознаки туберкульозу, а також того, що матрос останнім часом страждав від пневмонії. Джон Гартнелл, так само як Джон Торрінгтон, був туберкульозний, але цей моряк — старший, сильніший і, якщо вірити Стенлі, грубіший і галасливіший — приховував симптоми, можливо, навіть від самого себе. Аж до сьогодні, коли він раптом упав і помер за лічені хвилини, перш ніж отримати свою пайку солонини.
Відрізавши й витягнувши печінку, я підніс її до світла, і ми зі Стенлі переконалися в наявності ознак, що підтверджують сухоти, так само як побачили і свідчення того, що Гартнелл тривалий час зловживав випивкою.
Усього лише за ярд від нас, по інший бік фіранки, брат Гартнелла, Томас, горлав і скаженів, стримуваний лише суворим гариканням командора Фітцджеймса. Я зміг впізнати за голосами, що кілька інших офіцерів — лейтенант Гор, лейтенант Левеконт і Фейргольм, навіть Дево, помічник капітана — приєдналися до спроб заспокоїти юрбу матросів.
— Ми достатньо побачили, еге ж? — прошепотів Стенлі.
Я знову кивнув. На тілі не було ознак цинги, так само як і на обличчі, у роті чи на органах. І хоча все ще залишалося незрозумілим, як сухоти чи запалення легенів або їхня комбінація спромоглися вбити такого міцного матроса так швидко, було принаймні очевидно, що нам нічого боятися якоїсь моровиці.
Тим часом шум за завісою гучнішав, тож я швиденько заштовхав зразки легень, печінку й інші органи назад у черевну порожнину услід за серцем, не переймаючись тим, чи в правильному порядку, якось склав їх докупи і повернув грудну клітку Гартнелла на місце. (Пізніше я усвідомив, що у поспіху пришив її догори дригом.) Потім головний лікар Стенлі зашив Y-подібний розріз, скориставшись великою голкою та сировою вітрильною ниткою, швидкими, впевненими рухами, що зробили б честь будь-якому вітрильному майстрові.
Наступної хвилини ми знову одягнули Гартнелла в його одіж — трупне заціпеніння вже давалося взнаки — і відкинули завісу вбік. Стенлі, чий голос був глибший і лункіший за мій, запевнив Гартнеллового брата та інших матросів, що залишилося тільки омити тіло їхнього товариша, щоб вони могли підготувати його до поховання.
6 січня 1846 року
Чомусь ця поховальна церемонія була для мене важчою, ніж перша. Ми знову пройшли урочистою процесією від корабля до острова — тільки цього разу в ній брали участь члени екіпажу «Еребус», хоча доктор МакДональд, судновий лікар Педді та капітан Крозьє з «Терору» приєдналися до нас.
Знову прапор вкривав труну — матроси вдягли на Гартнелла три сорочки, включаючи найкращу сорочку його брата Томаса, але нижню частину його оголеного тіла лише загорнули в саван, лишивши верхню половину віка труни відкритою на кілька годин у затягнутому чорним крепом лазареті на нижній палубі, перш ніж перед поховальною службою забили домовину гвіздками. І знову повільна санна процесія з мерзлого моря на мерзлий берег, ліхтарі, що блимали, похитуючись, у темряві ночі — хоча цього полудня небо було всіяне зорями і сніг не падав. Морські піхотинці мали клопіт, бо три великі білі ведмеді, сопучи носами, підійшли доволі близько і застигли білими примарами серед крижаних брил, тож матросам довелося стріляти з мушкетів, щоб прогнати звірів, одного з яких поранивши в бік.
Знову надгробне слово сера Джона — хоча цього разу й коротше, тому що Гартнелла не любили так, як любили юного Торрінгтона, — і ми знову побрели, супроводжувані тріском, скрипінням і стогонами криги, під зорями, що цього разу танцювали від холоду, чуючи позаду лише скрегіт лопат і мотик, що засипали мерзлим грунтом нову яму поруч з Торрінгтоновою добре доглянутою могилою.
Можливо, на цьому другому похороні сила духу полишила мене через ту чорну прямовисну кручу, що бовваніла над берегом. І хоча цього разу я навмисне став спиною до кручі, ближче до сера Джона, щоб чути слова надії та втіхи, я весь час відчував цю холодну, чорну, прямовисну, позбавлену життя й світла стіну з байдужого каменя позаду себе — неначе портал до цієї країни, з якої не повернувся ще жоден. Порівняно з холодною реальністю цієї чорної бездушної каменюки навіть співчутливі і натхненні слова сера Джона справили на мене невеликий вплив.
Моральний дух екіпажів обох кораблів геть занепав. Ще не завершився перший тиждень нового року, а вже двоє з нашого товариства померли. Завтра ми, четверо суднових лікарів, домовилися зустрітися в таємному місці — коморі теслі на твіндеку «Терору», — щоб обговорити заходи, яких слід ужити, аби запобігти новим смертям у цій — очевидно проклятій — експедиції.
На надгробку другої могили було написано:
Пам’яті Джона Гартнелла,
матроса корабля Її Величності «Еребус»,
що помер 4 січня 1846 року у віці 25 років.
«Так говорить Господь Саваоф: зверніть серце ваше на шляхи ваші».
Огій, 1–7.
За останню годину здійнявся сильний вітер, зараз майже опівночі, і більшість ліхтарів тут, на нижній палубі «Еребуса», погашені. Я дослухаюся до завивання вітру і думаю про ті дві холодні низенькі купки насипаного каміння на цьому чорному вітряному березі, думаю про двох мертвих матросів у цих двох холодних могилах, думаю про бездушну чорну прямовисну скелю, і немов навіч бачу, як залпи снігової шрапнелі вже починають працювати над тим, щоб стерти написи на дерев’яних хрестах.
7 ФРАНКЛІН
70° 03′ 29″ півн. шир., 98° 20′ зах. довг.
Приблизно за 28 миль на північний-північний захід від Землі короля Вільяма
З вересня 1846 року
Капітан сер Джон Франклін рідко бував таким задоволеним собою. Попередня зимівля у льодах біля острова Бічі, за сотні миль на північний схід від теперішнього розташування кораблів, була доволі складною з багатьох причин — він перший ладен був визнати це перед самим собою або перед рівнею, втім, він не мав у цій експедиції рівних собі за званням. Смерть трьох членів команди, спочатку Торрінгтона та Гартнелла на самому початку січня, а потім рядового королівської морської піхоти Вільяма Брейні 3 квітня, які померли від сухот та пневмонії, була для всіх тяжкою уразою. Франклін не міг пригадати жодної морської експедиції, що так швидко втратила б трьох матросів з природних причин.
