Дэн Симмонс – Терор (страница 17)
— Джентльмени, — сказав сер Джон. — Я впевнений, ви всі знаєте, чому ми тут зібралися. Просування нашої експедиції вперед протягом останніх двох місяців, дякувати милості Божій, було дивовижно успішним. Острів Бічі залишився позаду майже за триста п’ятдесят миль. Наші санні розвідники досі доповідають про відкриту воду далеко на південь і захід від нас. Ми все ще можемо — з ласки Божої — досягнути цієї відкритої води і проплисти Північно-Західним проходом ще цієї осені. Але крига на захід від нас, наскільки я розумію, стає товстішою і щільнішою. Містер Греґорі доповідає, що гребний вал «Еребуса» пошкоджено кригою і, хоча ми ще можемо йти вперед під парами, потужність флагмана під питанням. Наші вугільні запаси вичерпуються. Зима не за горами. Іншими словами, джентльмени, сьогодні ми маємо вирішити, яким чином діятимемо і куди прямуватимемо. Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що успіх чи невдача нашої експедиції залежатимуть від прийнятого нами сьогодні рішення.
Запала довга мовчанка.
Сер Джон жестом вказав на рудобородого льодового лоцмана «Еребуса».
— Можливо, перш ніж висловлюватися й розпочинати дискусію, було б не зайвим почути, що думають з цього приводу наші льодові лоцмани, механіки та лікар. Містере Рейд, чи не могли 6 ви розповісти присутнім про те, про що ви доповідали мені вчора стосовно наших поточних та подальших льодових умов?
Рейд, стоячи в кінці столу з того боку, де сиділи п’ять офіцерів з «Еребуса», прочистив горлянку. Він був ще тим відлюдьком, і промова у такому високоповажному товаристві змусила лоцмана почервоніти так, що його обличчя палало більше, ніж його руда борода.
— Сер Джон… Джентльмени… ні для кого не секрет, що нам чортзна-як… що нам неабияк пощастило з льодовими умовами звідтоді, як кораблі звільнилися від криги у травні і ми полишили острів Бічі десь першого червня. Поки ми були в протоках, ми йшли переважно через крижане сало[40]. Воно не проблема. Вночі — в ті кілька годин темряви, які називають ночами тут, у високих широтах, — ми розтинали носом млинчастий лід[41], як той, що ми бачили останнього тижня, коли море перебувало на грані замерзання, але це теж не становить справжньої проблеми. Нам вдавалося триматися подалі від молодого льоду[42] вздовж берегів — а це вже штука серйозніша. Поза ним намерз припай[43], здатний обдерти обшивку корабля, навіть такого підсиленого як наш, або «Терору», коли він іде головним. Але, як я казав, ми трималися подалі від молодого льоду… досі…
Рейд обливався потом, вочевидь мріючи швидше закінчити свою таку довгу промову, але він також розумів, що ще не повністю відповів на запитання сера Джона. Тож він прочистив горлянку й продовжив:
— Так само з рухомим льодом, сер Джон і шляхетне товариство, ми не мали занадто великих проблем з ніласом[44] і товстішими дрейфуючими крижинами й уламками айсбергів — тих брил, що відкололися від справжніх крижаних гір, — нам вдавалося оминати їх, тому що розводдя були досить широкі і ми легко знаходили відкриту воду. Але цьому вже настає край, джентльмени. Оскільки ночі стають довшими, млинчастий лід тепер тримається постійно, і ми зустрічаємо все більше й більше уламків айсбергів та торосів. І ці уламки крижин примушують мене і містера Бланкі хвилюватися.
— Це ще чому, містере Рейд? — запитав сер Джон. Його репліка виказала його звичайну нудьгу під час дискусій про різні льодові умови. Для сера Джона крига була кригою — чимось таким, через що слід пробитися, що слід обігнути і подолати.
— Усе через сніг, сер Джон, — відповів Рейд, — глибокий сніг, який лежить на них, сер, і позначки рівня води на бокових гранях. Це завжди означає старий паковий лід попереду, сер, справжній щільний пак, і саме там, як ви розумієте, ми вмерзнемо. Наскільки ми можемо бачити або розвідати на санях, джентльмени, попереду — і на півдні і на заході — один лише паковий лід, якщо не брати до уваги можливої відкритої води вниз на південь від Землі Короля Вільяма.
— Північно-Західний прохід, — тихо зауважив командор Фітцджеймс.
— Можливо, — сказав сер Джон. — Швидше всього. Але щоб дістатися туди, ми маємо перетнути більш ніж сотню миль пакового льоду — а може, навіть дві сотні. Мені доповіли, що льодовий лоцман «Терору» має припущення щодо того, чому на захід від нас умови погіршуються. Містере Бланкі?
Томас Бланкі не почервонів. Старший льодовий лоцман вимовляв усі склади чітко й різко, і його слова вистрілювали, наче мушкетний вогонь.
— Увійти в той паковий лід — неминуча смерть. Ми й так уже зайшли занадто далеко. Фактично відтоді, як ми проминули протоку Піл Зунд, ми наштовхнулися на суцільний льодовий потік, гірший за все, що ми бачили на північ від Баффінової затоки, і з кожним днем ситуація погіршується.
— Чому так, містере Бланкі? — запитав командор Фітцджеймс. Він говорив довірливим тоном і трохи шепелявив. — Сезон закінчується, але, наскільки я розумію, все ще повинні залишатися відкриті розводдя, допоки море повністю замерзне, а ближче до материка, а саме на південний захід від півострова на Землі Короля Вільяма, має бути трохи чистої води ще весь наступний місяць або й довше.
Льодовий лоцман Бланкі похитав головою.
— Ні. Це не млинчастий лід і не шуга[45], джентльмени, а
— Захищені чим? — запитав лейтенант Гор, надзвичайно вродливий і ставний офіцер.
Йому відповів капітан Крозьє, кивнувши Бланкі, щоб той поступився йому.
— Усіма островами на захід від нас, в той час як ми рухалися на південь, Грехеме, — сказав ірландець. — Так само як рік тому ми відкрили, що Земля Корнволліса є островом, зараз ми переконалися, що Земля Принца Вельського насправді є островом Принца Вельського. Масив його суходолу почасти перешкоджав рухові дрейфуючих крижин, поки ми не вийшли з протоки Піл Зунд. Зараз ми бачимо, що це справжній паковий лід, який змушений рухатися на південь поміж островами, і його несе на північний захід від нас, можливо, до самого материка. І ніяка відкрита вода, що тягнеться вздовж узбережжя на південь, довго не протримається. Так само як і ми, якщо рухатимемося вперед і спробуємо зазимувати посеред пакового льоду у відкритому морі.
— Що ж, ми вислухали вашу думку, — сказав сер Джон. — І ми дякуємо вам за неї, Френсісе. Але зараз ми маємо вирішити, як нам діяти далі. Так, Джеймсе?
Командор Фітцджеймс, як зазвичай, виглядав неуважним і заклопотаним. За час експедиції він набрав кілька зайвих кілограмів, тож ґудзики на його мундирі ледь трималися. Щоки командора рум’янилися, а біляве волосся звисало значно довшими локонами, ніж він дозволяв собі в Англії. Він усміхнувся кожному за цим столом.
— Сер Джон, я погоджуюся з капітаном Крозьє, що застрягнути посеред пакової криги, на яку ми наразилися, було б нещастям, але я не думаю, що на нас чекатиме така доля, якщо ми продовжимо рухатися вперед. Я вважаю, нам варто просунутися на південь якомога далі — щоб дістатися відкритої води і досягти нашої мети — віднайти Північно-Західний прохід, що, на мою думку, ми здійснимо ще до настання зими, чи просто щоб знайти безпечні води під берегом, можливо бухту, де ми зможемо перезимувати з відносним комфортом, як ми вчинили поблизу острова Бічі. У крайньому разі, з досвіду попередніх суходільних експедицій сера Джона і з попередніх морських експедицій ми знаємо що біля узбережжя вода зазвичай не замерзає набагато довше, тому що води річок, які там впадають в море, значно тепліші.
— А якщо ми не досягнемо відкритої води або узбережжя, рухаючись на південний захід? — тихо поцікавився Крозьє.
Фітцджеймс відмахнувся.
— Принаймні ми будемо ближчими до нашої мети, коли наступної весни розтане крига. У нас є інші варіанти, Френсісе? Ви ж не можете серйозно пропонувати повернутися протокою до Бічі або спробувати відступити у Баффінову затоку?
Крозьє похитав головою.
— Зараз ми так само легко можемо поплисти на
— Поплисти на схід від Землі Короля Вільяма? — скептично перепитав сер Джон.
— Френсісе, це глухий кут. Так, нас і справді прикриє півострів, але ми вмерзнемо в кригу за сотню миль звідси у якійсь довгій вузькій затоці, де крига може не розтанути наступної весни.
— Якщо тільки… — сказав Крозьє, оглядаючи присутніх за столом, — якщо тільки Земля Короля Вільяма теж не є островом. У цьому разі ми отримаємо такий само захист від пакового льоду з північного заходу, який нам забезпечував острів Принца Вельського в останні місяці подорожі. Цілком вірогідно, що відкрита вода на схід від Землі Короля Вільяма тягтиметься майже до материкового берега, і ми зможемо йти на захід у тепліших водах упродовж ще кількох тижнів, можливо, знайдемо якусь чудову бухту, наприклад у гирлі річки, якщо нам доведеться вдруге зазимувати серед криги.
У каюті повисла тривала тиша.
Лейтенант Левеконт з «Еребуса» прокашлявся і стиха запитав: — Ви вірите в теорії цього ексцентричного доктора Кінга?