Дэн Симмонс – Терор (страница 19)
— Йти на прорив, — повторив льодовий лоцман Бланкі.
Сер Джон потряс головою і захихотів, наче нарешті збагнув цей недолугий жарт.
— Гаразд, Френсісе, це була дуже…
У каюті панувала мовчанка. Згори долинали стукіт і скрип «молитовного каменя», яким матроси драїли верхню палубу вже вдруге за сьогодні.
— Ось і добре. Отже, рішення прийнято, — сказав сер Джон. — Ми підемо вперед. Не тільки на виконання наказів, які вимагають від нас вчинити саме так, але ще й тому, що, як зазначили кілька з присутніх тут добродіїв, наша безпека зростатиме мірою нашого наближення до узбережжя материка, навіть якщо ця земля така ж негостинна, як ті жахливі острови, які ми досі проминали. Френсісе, Джеймсе, ви можете йти сповістити своїм командам про ухвалене рішення.
Сер Джон підвівся.
Якусь мить інші капітани, офіцери, льодові лоцмани, механіки і судновий лікар лише спантеличено кліпали очима, але зрештою флотські офіцери швидко встали, козирнули і почали один за одним вибиратися з величезної каюти сера Джона.
Корабельний лікар Стенлі смикнув за рукав командора Фітцджеймса, коли всі рушили по вузькому коридору і затупали по трапу на верхню палубу.
— Командоре, командоре, — сказав Стенлі, — сер Джон не надав мені слова, але я хотів довести до загального відома, що збільшується кількість консервних банок із зіпсутими продуктами.
Фітцджеймс посміхнувся, але вивільнив свою руку.
— Ми знайдемо час, щоб ви доповіли про це капітанові серу Джону особисто, містере Стенлі.
— Але я вже доповідав йому особисто, — наполягав лікар. — Я хотів поінформувати решту офіцерів на випадок…
— Пізніше, містере Стенлі, — сказав командор Фітцджеймс.
Лікар ще щось говорив, піднявшись на палубу, але Крозьє вже відійшов доволі далеко, щоб чути його, і замахав рукою Джону Лейну, своєму боцманові, щоб той підігнав його гічку[46] до борту для сонячної прогулянки назад по вузькому розводдю туди, де ніс «Терору» увіткнувся в товстий паковий лід. Чорний дим усе ще валив з труби головного корабля[47].
Тримаючи курс на південний захід, у паковий лід, два кораблі повільно просувалися вперед ще наступні чотири дні. «Терор» спалював вугілля у величезній кількості, використовуючи свою парову машину на повну потужність, щоб протискуватися через усю товщу пакової криги. Проблиски ймовірної чистої води далеко на півдні зникли, навіть у сонячні дні. Дев’ятого вересня температура повітря зненацька впала. Тонка довга смуга відкритої води, що тягнулася за кормою «Еребуса», вкривалася млинчастим льодом, а потім зовсім замерзала. Море довкола них уже стояло дибки, здійнявшись білою масою торосів, справжніх айсбергів, льодових гребенів. За шість днів Франклін перепробував усі способи, відомі йому з арктичного досвіду: посипав чорним вугільним пилом кригу попереду них, щоб вона швидше танула, дрейфував під вітрилами, вдень і вночі посилав втомлені загони з велетенськими льодовими пилками, щоб ті шмат за шматом розпилювали і прибирали кригу перед кораблями, переміщував баласт, відправляв сотні матросів довбати лід ломами, лопатами, кирками й кілками, встановлював верпові якорі далеко попереду на все міцнішій кризі і за допомогою лебідки просував уперед «Еребус», що зайняв позицію головного судна останнього дня перед тим, як крига зненацька потовстішала — вже на цілий ярд. Нарешті Франклін наказав усім дієздатним матросам вийти на лід, дав кожному в руки по мотузці, а найкремезнішим — запряги для саней, і спробував тягти кораблі волоком, дюйм за дюймом, у поту, прокльонах, вигуках, зневірі та стражданнях. А до обіцяних весь цей час сером Джоном чистих прибережних вод усе ще залишалися двадцять, чи тридцять, чи п’ятдесят миль.
Так само ця відкрита вода могла б бути на поверхні Місяця.
А подовженої ночі 15 вересня 1846 року температура повітря впала нижче нуля, і крига почала стогнати й тертися об корпуси обох кораблів. Уранці кожен, хто піднявся на палубу, міг переконатися, що море зусібіч стало білою твердю, що тяглася до самого горизонту. В проміжку між сніговими шквалами, що раптово налітали, і Крозьє, і Фітцджеймс за допомогою секстанта змогли визначити свої координати. Обидва капітани вирахували, що вони застрягли приблизно на 70 градусах 5 мінутах північної широти і 98 градусах 23 мінутах західної довготи, десь за двадцять п’ять миль від північно-західного узбережжя острова Короля Вільяма, або Землі Короля Вільяма, хай би чим вона була (це питання досі залишалося спірним).
Вони були затиснуті у льоду посеред відкритого моря — серед дрейфуючого пакового льоду — якраз на шляху того потужного потоку криги, який льодовий лоцман Бланкі називав «рухомим льодовиком», що спускався на них з полярних областей північного заходу від незбагненного Північного полюса. Тут, наскільки вони знали, в радіусі сотні миль не було жодної бухти-притулку, а якби й була, вони не мали найменшої можливості до неї дістатися.
Того ж дня о другій годині пополудні капітан сер Джон Франклін наказав загасити топки парових машин на обох кораблях, «Еребусі» й «Терорі». Тиск підтримували тільки в опалювальних котлах, достатній для того, щоб забезпечувати циркуляцію нагрітої води в трубах, які опалювали житлову палубу кожного корабля.
Сер Джон не зробив жодного оголошення для моряків. Але ніхто й не вимагав. Цієї ночі, коли матроси влаштовувалися у своїх підвісних койках на «Еребусі» і Гартнелл, як завжди, шепотів молитву за свого померлого брата, тридцятий’ятилітній матрос Абрагам Сілі, який лежав у сусідній койці, пробурмотів:
— Ми по вуха у лайні, Томмі, і ні твої молитви, ні молитви сера Джона не витягнуть нас з нього… принаймні в наступні десять місяців.
8 КРОЗЬЄ
З часу тої знаменної наради, проведеної сером Джоном на борту «Еребуса», минуло один рік, два місяці і вісім днів, а обидва кораблі й досі були вмерзлими в лід приблизно там само, де їх заскочив той вересневий день 1846 року. Хоча вся маса криги постійно рухалася під дією північно-західної течії, за рік, що проминув, вона повільно обертала кригу, айсберги, тороси й обидва впольовані кораблі королівського флоту по колу, тож зараз їхня позиція залишалася майже без змін, посеред крижини на прибережній мілині десь за двадцять п’ять миль від Землі Короля Вільяма, і ця крижина повільно оберталася, як пляма іржі на одному з металевих музичних дисків в офіцерській кают-компанії.
Капітан Крозьє провів цей листопадовий день — або, радше, ці години темряви, які включали як складову один проблиск денного світла, — шукаючи своїх зниклих членів команди, Вільяма Стронґа і Томаса Еванса. Звісно, не було жодної надії знайти бодай одного з них живим, і був великий ризик того, що чудовисько, яке чаїться серед льодів, схопить ще когось, але попри все люди продовжували шукати. Ні капітан, ні екіпаж не уявляли, що можна чинити якось інакше.
Чотири команди по п’ять чоловік кожна — один несе два ліхтарі, а четверо напоготові з дробовиком чи мушкетом — вели пошуки протягом чотиригодинних змін. Коли одна команда замерзала й починала ловити дрижаки, їх уже чекала на палубі наступна, в теплому одязі, з вичищеними, зарядженими і зведеними рушницями, заправленими олією ліхтарями, яка продовжували пошук у квадраті, який щойно покинула попередня команда. Люди рухалися від корабля колами, що постійно розширювалися, долаючи безладні купи криги, і їхні ліхтарі то були помітні дозорцям на палубі, то зникали за торосами, брилами та гребенями льоду або губилися в далечині в імлі та темряві. Капітан Крозьє і матрос з червоним ліхтарем переходили з квадрата в квадрат, перевіряючи кожну команду, а потім поверталися на «Терор», щоб поглянути, що робиться там.
Усе це тривало вже дванадцять годин.
Коли вибило дві склянки під час першої собачої вахти — о шостій годині вечора, — повернулися останні пошукові загони, так нікого зі зниклих моряків і не знайшовши, але кілька матросів осоромилися, випаливши зі своєї зброї у завивання вітру серед зубчастих крижаних гір або в самі крижини, сплутавши якийсь торос з обрисами білого ведмедя. Крозьє повернувся останнім і спустився слідом за всіма на нижню палубу.
Більшість членів команди поскидали свої вологі вдяганки і черевики і поспішили до столів, які вже звисали на ланцюгах у кубрику, а офіцери пішли вечеряти на корму, коли Крозьє спустився по трапу. Його стюард, Джопсон, і перший лейтенант, Літтл, кинулися допомагати йому звільнитися від зледенілого верхнього одягу.
— Ви геть замерзли, капітане, — сказав Джопсон. — Ваша шкіра побіліла від обмороження. Прошу на корму до офіцерської їдальні на вечерю, сер.
Крозьє похитав головою.
— Мені треба поговорити з командором Фітцджеймсом. Едварде, чи не приходив посильний з його корабля, поки я був відсутній?
— Ні, сер, — відповів лейтенант Літтл.
— Прошу вас, поїжте, капітане, — наполягав Джопсон. Це був доволі величенький, як для стюарда, чоловік, а його гучний голос швидше нагадував загрозливе гарчання, ніж жалібне скиглення, коли він умовляв свого капітана.