Дэн Симмонс – Терор (страница 21)

Зараз, у хвилину рідкісного затишшя, коли не чути жодних звуків, крім його важкого дихання, Крозьє раптом згадав подібний випадок з дитинства, коли взимку він малим хлопцем повертався ввечері додому після обідньої прогулянки з друзями серед засніжених пагорбів. Спочатку він стрімголов мчав через вкрите інеєм вересове пустище, але потім зупинився десь за півмилі від своєї домівки. Він пам’ятав, як стояв там, дивлячись на освітлені вікна хатин у селі, поки зимові сутінки знебарвлювали небо і довколишні горби ставали невиразними, чорними, позбавленими форми, геть незнайомими малому хлопцеві, аж поки навіть його власний будинок, що виднівся на краю села, втратив усю чіткість і об’ємність у згасаючому світлі дня. Крозьє пам’ятав, як почав іти сніг, а він самотньо стояв там, у темряві, позад кам’яного загону для овець, знаючи, що його битимуть за те, що забарився, знаючи — що пізніше він прийде, то сильніше буде битий, але все ще не маючи ні волі, ні бажання піти на вогні домівки. Він насолоджувався тихим посвистом нічного вітру і думкою, що був єдиним хлопцем — можливо, навіть єдиною людською істотою, — яка сьогодні тут, у темряві, серед вітряних, вкритих інеєм трав’яних лук вдихала запах снігу, що все падав і падав, відчуваючи свою окремішність від освітлених вікон і тепла домашнього вогнища, сповнюючись усвідомленням того, що хоч він і був мешканцем цього села, але тієї хвилини не його частиною. Це було трепетне, майже еротичне відчуття — таємне розуміння своєї відокремленості від будь-кого і будь-чого серед холоду і темряви ночі, — і зараз він знову переживав це відчуття, як не раз за всі роки його арктичної служби на протилежних полюсах Землі.

Хтось спускався з високого гребеня в нього за спиною.

Крозьє максимально підкрутив ґніт олійного ліхтаря і поставив його на кригу. Круг золотавого світла заледве досягав п’ятнадцяти футів у діаметрів і робив темряву довкола нього ще чорнішою.

Капітан стягнув зубами важку рукавицю з правої руки, кинув її під ноги, залишившись тільки у тонкій пальчатці, переклав багор у ліву руку і дістав з кишені шинелі пістоль. Крозьє звів гачок, бо хрускіт льоду і скрип снігу на крижаному гребені стали гучнішими. Він стояв у густій тіні айсберга, який затуляв місяць, і міг розрізнити тільки нечіткі обриси велетенських льодяних брил, які, здавалося, ворушилися й тремтіли в мерехтливому світлі ліхтаря. А потім якась волохата розпливчаста постать пронеслася вздовж крижаного виступу, з якого він щойно спустився, десь за десять футів над ним і менше п’ятнадцяти футів на захід від нього, на відстані гарного стрибка.

— Стій! — вигукнув Крозьє, міцно стиснувши у витягнутій руці важкий пістоль. — Хто йде?

Силует не вимовив ні звуку. І знову рушив.

Крозьє так і не вистрілив. Кинувши на кригу довгий багор, він схопив ліхтар і різко підняв його перед собою.

Він побачив якесь плямисте хутро і ледь не натиснув на гачок, але останньої миті опанував себе. Силует зісковзнув нижче, рухаючись по кризі швидко і впевнено. Крозьє відпустив гачок пістоля, сховав того назад у кишеню і присів, щоб підібрати рукавицю, усе ще тримаючи ліхтаря перед собою. Леді Сайленс ввійшла у світляне коло, хутряна парка і штани зі шкури морського котика робили її схожою на якусь тварину з округлими обрисами. Каптур був низько насунутий для захисту від вітру, тож Крозьє не міг бачити її обличчя.

— Хай тобі біс, жінко, — сказав він тихо. — Ще секунда — і я пустив би тобі кулю в лоба. Та менше з тим, скажи мені ліпше, куди тебе чорти понесли?

Вона підійшла ближче, майже на віддаль витягнутої руки, але її лице, як і раніше, ховалося в тіні каптура.

Раптом відчувши на потилиці неприємний холодок, який спустився вздовж хребта — Крозьє пригадав, як його бабця Мойра описувала прозоре кістяне обличчя баньші під складками її чорного каптура, — він посвітив на жінку ліхтарем.

Обличчя молодої жінки було цілком людським, темні очі розширилися, відбиваючи світло ліхтаря. Вона виглядала байдужою. Крозьє усвідомив, що він взагалі ніколи не бачив на лиці ескімоски виразу бодай якихось почуттів, крім хіба що ледь допитливого погляду. Навіть того дня, коли вони смертельно поранили її чоловіка, чи брата, чи батька, і вона дивилася, як той захлинається власною кров’ю.

— Не дивно, що матроси вважають тебе відьмою і Йоною, — сказав Крозьє. На кораблі, перед матросами, він завжди був ввічливим і церемонним з цією ескімоською дівкою, але зараз вони були не на кораблі і не перед матросами. Капітан уперше опинився з цією чортовою жінкою наодинці за межами корабля. І він дуже замерз і дуже втомився.

Леді Сайленс пильно подивилася на нього і простягла до нього руку в рукавиці. Крозьє присвітив лампою і побачив, що вона тримає щось м’яке і сіре, схоже на випотрошену рибину без кісток, від якої залишилася лише шкіра.

Він зрозумів, що це матроська вовняна панчоха.

Крозьє взяв її, намацав якусь грудку в носку панчохи, і на мить йому здалося, що ця грудка була шматком людської ступні, ймовірно, передньою частиною з пальцями, все ще рожевою і теплою.

Крозьє бував у Франції і знав людей, що служили в Індії. Він чув історії про вовкулак і тигрів-перевертнів. На Землі Ван Дімена, де він зустрів Софію Крекрофт, вона розповідала йому місцеві легенди про аборигенів, що могли перекидатися на чудовисько, яке вони називали Тасманійським Дияволом, здатне розчленувати людину кінцівку за кінцівкою.

Витрушуючи панчоху, Крозьє подивився в очі леді Сайленс. Вони були чорними і бездонними, як ті ополонки, в які люди з «Терору» опускали своїх мерців, поки навіть ці ополонки не замерзли.

Грудка у панчосі виявилася кригою, а не шматком ступні. Але сама панчоха ще не заледеніла. Вона потрапила сюди, на шістдесятиградусний мороз, недавно. Логіка підказувала, що жінка принесла її з корабля, але Крозьє чомусь так не думав.

Сайленс ніяк не відреагувала на ці імена.

Крозьє зітхнув, запхав панчоху в кишеню своєї шинелі і підняв з криги багор.

— Ми ближче до «Еребуса», ніж до «Терору», — сказав він. — Тобі доведеться піти зі мною.

Крозьє повернувся до неї спиною, знову відчувши холод, який пробіг уздовж хребта, і почимчикував, долаючи спротив вітру, в напрямку вже видимих обрисів корабля. За хвилину він почув її тихі кроки позад себе.

Вони здерлися на останній крижаний гребінь, і Крозьє зауважив, що «Еребус» освітлений яскравіше, ніж раніше. Десяток чи й більше ліхтарів звисало з рангоуту тільки на видимому лівому борту затертого кригою, безглуздо піднятого й круто накрененого судна. Це було нечуваним розтринькуванням лампової олії.

Крозьє знав, що «Еребус» постраждав більше, ніж «Терор». Окрім погнутого останнім літом довгого гребного валу — вал був сконструйований таким чином, що міг втягуватися всередину, але цього вчасно не зробили, щоб запобігти пошкодженню від підводного льоду під час їхнього ламання криги в липні — і втрати самого гребного гвинта, за дві минулі зими флагманський корабель скалічило серйозніше, ніж друге судно. Крига у порівняно захищеній бухті острова Бічі жолобила, розколювала і розхитувала дошки обшивки сильніше на «Еребусі», ніж на «Терорі»; стерно флагмана було пошкоджене під час їхньої відчайдушної спроби прорватися до Північно-Західного проходу; від морозів на кораблі сера Джона полопалося більше болтів, заклепок і металевих скоб; на «Еребусі» відірвалося або зігнулося значно більше металевих пластин льодової обшивки. І хоча «Терор» теж затирало й витискало льодом, два останні місяці цієї третьої зими просто піднесли «Еребус» на п’єдестал з криги, й одночасно від тиску пакової криги у корпусі судна — в носовій частині правого борту, в кормовій частині лівого борту і в днищі на міДейлі[52] утворилися довгі проломи.

Флагман сера Джона Франкліна, розумів Крозьє — як розумів це і його нинішній капітан, Джеймс Фітцджеймс, а також вся команда судна — більше ніколи знову не буде на плаву.

Перш ніж вийти на освітлене підвішеними на кораблі ліхтарями місце, Крозьє відступив за десятифутовий торос і потягнув за собою Сайленс.

— Агов, на кораблі! — проревів він своїм якнайгучнішим командним голосом, яким перегукувався в доках. Гримнув рушничний постріл, і торос за п’ять футів від Крозьє вибухнув фонтанчиком крижаних осколків, що заблискотіли у тьмяному світлі ліхтаря.

— Відставити, чорт би забрав твої сліпі баньки, ти, траханий яйцеголовий вилупку, рукожопий йолопе! — гаркнув Крозьє.

На палубі «Еребусі» виникає якась метушня: хтось з офіцерів виривав рушницю з рук вартового — рукожопого йолопа.

— Усе гаразд, — сказав Крозьє зіщуленій ескімосці. — Тепер ми можемо йти.

Він зупинився — і не лише тому, що леді Сайленс не рушила за ним на світло. У відблисках ліхтарів він побачив її обличчя, і вона посміхалася. Кутики цих повнявих завжди безпристрасно стулених губ поповзли догори в ледь помітній посмішці. Так, вона посміхалася. Наче зрозуміла вибух його люті й тепер потішалася над ним.

Але перш ніж Крозьє встиг переконатися, що посмішка йому не привиділася, Сайленс позадкувала в тінь крижаних нетрів і зникла.

Крозьє похитав головою. Якщо ця схиблена хоче там замерзнути, біс із нею. В нього була серйозна розмова до командора Фітцджеймса, а потім на нього ще чекала довга дорога додому в темряві, перш ніж він зможе лягти спати.