Дэн Симмонс – Терор (страница 23)

Франклін наказав Горові та ДеВо поставити свої підписи під запискою й зазначити дату, перш ніж вони герметично закриють циліндр і закладуть всередину берегового знака Джеймса Росса. Чого Франклін не помітив під час свого диктування — а лейтенант Гор не виправив — так це того, що він зазначив хибні дати їхньої зимівлі на острові Бічі. У замерзлій бухті поблизу острова Бічі вони провели першу зиму 1845–1846 років; а нинішня жахлива зимівля у відкритому морі посеред пакової криги припала на зиму 1846–1847 років.

Але менше з тим. Сер Джон був переконаний, що він залишає геть несуттєве повідомлення нащадкам — можливо, якомусь історику військово-морського флоту, що захоче долучити цей артефакт до майбутнього рапорту сера Джона про експедицію (сер Джон планував написати книжку, прибутки від видання якої збільшать його особисті фінанси майже до рівня статків його дружини), — тож і не завдав собі клопоту продиктувати рапорт, який хтось прочитає найближчим часом.

Того ранку, коли мав вирушати санний загін Гора, сер Джон тепло одягнувся і спустився на кригу побажати їм щасливої дороги.

— Ви взяли все необхідне, джентльмени? — спитав сер Джон.

Перший лейтенант Гор — четвертий за званням серед командного складу після сера Джона, капітана Крозьє і командора Фітцджеймса — кивнув, так само як і його підлеглий, другий помічник ДеВо, який ледь усміхнувся. Сонце світило яскраво, і чоловіки вже одягли окуляри з дротяної сітки, які містер Осмер, скарбник «Еребуса», видав їм, щоб запобігти сніжній сліпоті від сонячного блиску.

— Так точно, сер Джон. Дякуємо, сер, — відповів Гор.

— Шерсті досить? — пожартував сер Джон.

— Так точно, сер! — сказав Гор. — Вісім вдяганок з вовни найкращих ногумберлендських овець, сер Джон, а якщо рахувати з підштанками — то всі дев’ять.

П’ять матросів засміялися, потішені жартами своїх офіцерів. Сер Джон знав, що матроси люблять його.

— Готовий влаштувати кемпінг на кризі? — запитав сер Джон одного з матросів, Чарльза Беста.

— Так точно, сер Джон, — відповів невисокий, але кремезний молодий матрос. — У нас є голландський намет, сер, і до нього вісім ковдр з вовчих шкур, щоб укриватися й підстеляти. І двадцять чотири спальні мішки, сер Джон, які скарбник пошив для нас з відмінних вовняних пледів компанії Гудзонової затоки[54]. Нам на кризі буде тепліше, ніж на борту корабля, мілорде.

— Чудово, чудово, — неуважно промовив сер Джон.

Він дивився на південний захід, де Земля Короля Вільяма — або острів, якщо повірити безглуздій теорії Френсіса Крозьє — була видима тільки як незначне потемніння неба над горизонтом. Сер Джон у щирій молитві попросив Бога, щоб Гор зі своїми людьми знайшов біля узбережжя відкриту воду, байдуже — до чи після того, як закладуть експедиційне повідомлення. Сер Джон був готовий робити все, що в його силах — і навіть більше, — щоб провести обидва кораблі, навіть пошкоджений «Еребус», крізь підталу кригу, якщо вона тільки почне танути, до відносного захисту в прибережних водах і рятівного суходолу. Там вони знайдуть тиху бухту або галькову косу, де теслі та механіки зможуть відремонтувати «Еребус» — випрямити гребний вал, замінити гвинт, зміцнити погнуті внутрішні залізні кріплення і, можливо, замінити якісь із втрачених залізних листів обшивки — це б дозволило їм рухатися швидше. А якщо ні, думав сер Джон — але не ділився цими своїми думками з жодним зі своїх офіцерів — вони вчинять згідно з планом порятунку, який запропонував Крозьє попереднього року: поставлять «Еребус» на якір, перевантажать залишки запасів вугілля та екіпаж на «Терор» і підуть на захід уздовж берега на перенаселеному (але тріумфальному, сер Джон був певен, тріумфальному) кораблі, що залишився.

В останній момент помічник лікаря з «Еребуса», Гудсер, попросив сера Джона дозволити йому супроводжувати загін Гора, і хоча ні лейтенант Гор, ні другий помічник ДеВо не були в захопленні від цієї ідеї — Гудсер не був популярний серед офіцерів чи матросів, — сер Джон дозволив йому це. Головним аргументом помічника лікаря на користь своєї участі в експедиції загону було те, що йому потрібно було зібрати більше інформації про їстівні форми тваринного і рослинного життя, які зустрічаються в дикій природі, щоб використовувати їх супроти цинги, яка була головною небезпекою всіх арктичних експедицій. А ще його надзвичайно цікавлять повадки єдиного звіра, який зустрічався цього чудернацького арктичного літа-без-літа, — білого ведмедя.

Поки сер Джон спостерігав, як матроси закінчують прив’язувати упряж до важких нарт, хирлявий медик — дрібненький чоловічок, блідий, хворобливий на вигляд, зі скошеним підборіддям, безглуздими бакенбардами і якимось жіночним поглядом, який викликав огиду навіть у завжди люб’язного геть з усіма сера Джона — бочком підібрався до нього, щоб почати розмову.

— Ще раз дякую, що дозволили мені приєднатися до загону лейтенанта Гора, сер Джон, — сказав дрібненький чоловічок. — Ця експедиція може бути надзвичайно важливою для наших медичних досліджень протицинготних властивостей великої кількості представників флори і фауни, включаючи лишайники, які широко представлені на суходолі Землі Короля Вільяма.

Сер Джон мимоволі скривився. Помічник лікаря не міг знати того, що його командор уже колись виживав на супі з таких лишайників упродовж кількох місяців.

— Не варто дякувати, містере Гудсер, — сухо відповів він.

Сер Джон знав, що цей сутулий юний чепурун волів, аби його називали «доктором», а не «містером», але навряд чи він заслуговував на таке звертання, бо хоча Гудсер і походив зі знатної родини, отримав освіту простого анатома. Формально рівний за становищем з унтер-офіцерами на борту обох кораблів, цивільний помічник лікаря, на думку сера Джона, міг називатися лише містером Гудсером.

Молодий лікар зашарівся на таку холодність свого командора після добродушних жартів з матросами, підняв над головою свого кашкета і зробив три незграбні кроки назад.

— О, містере Гудсер, — додав Франклін.

— Так, сер Джон? — молодий вискочень усе ще паленів обличчям і ледь не затинався від збентеження.

— Ви маєте мені пробачити, що в нашому офіційному повідомленні для закладення в береговий знак сера Джеймса Росса на Землі Короля Вільяма ми згадали тільки двох офіцерів і шістьох матросів, які входять до складу загону лейтенанта Гора, — сказав сер Джон. — Я продиктував повідомлення раніше, ніж ви спитали дозволу супроводжувати загін. Якби я знав, що ви увійдете до нього, то написав би «офіцер, унтер-офіцер, помічник лікаря і п’ять матросів».

Гудсер на мить збентежився, не до кінця розуміючи, що сер Джон хотів цим сказати, але потім уклонився, знову підняв кашкета і промимрив:

— Дуже добре, це не проблема, я розумію, дякую, сер Джон, — і знову позадкував.

Кількома хвилинами пізніше, проводжаючи поглядом лейтенанта Гора, ДеВо, Гудсера, Морфіна, Ферр’є, Беста, Гартнелла і рядового Пілкінгтона, які з віддаллю зменшувалися, прямуючи по кризі на південний захід, сер Джон, попри свій сяючий вигляд і показний спокій, насправді обмірковував можливу невдачу.

Ще одна зима — ще цілий рік — у кризі можуть знищити їх. В експедиції закінчаться запаси харчів, вугілля, олії, деревний спирт для розпалювання ламп і рому. Вичерпання припасів останнього цілком може спричинити заколот на борту.

Ба більше, якщо літо 1848 року буде таке ж холодне і непіддатливе, яким заповідається бути це літо 1847 року, ще одна зима або цілий рік у кризі зруйнують один або й обидва кораблі. Як у випадку з багатьма попередніми невдалими експедиціям, сер Джон і його люди муситимуть рятувати свої життя, тягнучи баркаси, вельботи та поспішно збиті сани по слабкому льоду, молитися, аби їм трапилися розводдя, а потім проклинати їх, коли сани провалюватимуться під кригу, а супротивні вітри відноситимуть важкі шлюпки назад до пакової криги, розводдя означатимуть дні і ночі виснажливого веслування для зголоднілих матросів. Потім, знав сер Джон, буде ще суходільний етап спроби порятунку — вісімсот і більше миль одноманітних скель та снігів, стрімкі порожисті річки, всіяні валунами, кожен з яких здатний розтрощити їхні невеликі човни (більшими шлюпками на річках північної Канади не пройти, як йому було відомо з досвіду), і місцеві ескімоси, частіше налаштовані вороже, ніж навпаки, які залишалися злодійкуватими брехунами, навіть коли здавалися дружніми.

Сер Джон продовжував дивитися, поки Гор, ДеВо, Гудсер і п’ятеро матросів з єдиними санками зникли серед виблискуючої на сонці криги на південному сході, і знічев’я почав розмірковувати над питанням, чи не варто було взяти у цей рейс собак.

Серу Джону ніколи не подобалася ідея використання собак в арктичних експедиціях. Тварини може й поліпшували настрій матросів — принаймні до того моменту, коли поставала необхідність застрелити їх і з’їсти, — але, якщо розібратися, вони були брудними, галасливими і агресивними створіннями. На палубі корабля, який віз собак у кількості, достатній для того, щоб мати з них користь, наприклад запрягати їх у сани, як це роблять ґренландські ескімоси, безупинно лунав гавкіт, стояло повно будок і постійно смерділо лайном.

Він похитав головою і усміхнувся. В цю експедицію вони взяли із собою лише одного пса — пустобреха на ім’я Нептун, — якщо не згадувати про невеличку мавпочку, яка відгукувалася на кличку Фрузя, і такого звіринцю, був переконаний сер Джон, цілком вистачало для цього специфічного ковчега.