Дэн Симмонс – Терор (страница 22)

Стомлено, тільки зараз усвідомивши, що вже принаймні півгодини не відчуває ніг, Крозьє затупав по східцях з брудної криги і снігу на палубу розтрощеного флагманського корабля покійного сера Джона.

9 ФРАНКЛІН

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

Травень 1847 року

Капітан сер Джон Франклін був, мабуть, єдиним чоловіком на борту обох кораблів, хто залишився зовнішньо спокійним, коли весна та літо просто не прийшли ні у квітні, ні в травні, ні в червні 1847 року.

Сер Джон не став офіційно оголошувати, що вони застрягли принаймні ще на один рік, але у цьому й не було потреби. Попередньої весни, ще на острові Бічі, матроси та офіцери з величезним нетерпінням спостерігали не тільки за поверненням сонця, але й за тим, як навколишній паковий лід розпадався на окремі крижини і перетворювався на шугу, як з’являлися відкриті розводдя, а лід ослаблював свою хватку. Наприкінці травня 1846 року вони знову були на плаву. Не так як цього року.

Минулої весни матроси й офіцери спостерігали за поверненням багатьох птахів, китів, риб, песців, тюленів, моржів та інших тварин, не кажучи вже про прозелені лишайників і низькорослого вересу на островах, до яких вони прямували на початку червня. Не так як цього року. Немає відкритої води — отже, немає китів, немає моржів, майже немає тюленів (кілька кільчастих нерп, яких вони вистежили, було так само важко вполювати, як і на початку зими) — взагалі нічого немає, крім брудного снігу й сірого льоду куди не кинь оком.

Температура залишалася низькою попри довші сонячні години що не день. І хоча ще в середині квітня Франклін наказав підняти на обох кораблях щогли, встановити реї, переоснастити такелаж і обновити парусину вітрил, усе це не знадобилося. Парові котли так і не запустили на повну потужність, вони лише нагрівали воду в трубах опалення. Дозорці доповідали про суцільну білу пустелю, що тяглася вусібіч, айсберги залишалися на тому ж місці, на якому їх прихопило кригою минулого вересня.

Фітцджеймс і лейтенант Гор разом з капітаном Крозьє з «Терору» завдяки своїм спостереженням за зірками впевнилися, що течія несе крижане поле на південь зі швидкістю якихось півтори милі на місяць, але ця крижана маса, в якій вони застрягли, оберталася проти сонця[53] всю зиму, тож вони постійно поверталися до початкової точки. Крижані гребені продовжували краяти лід і скидалися на білі відвали ходів величезних ховрахів. Крига потоншала — команди, які свердлили пожежні ополонки, тепер бачили під нею воду, — але вона все ще була завтовшки більше десяти футів.

Капітан сер Джон Франклін, попри все це, залишався спокійним, і то завдяки лише двом речам: його вірі і його дружині. Щира християнська віра сера Джона тримала його на поверхні, навіть коли тягар відповідальності та зневіри тягнули його донизу. На все, що відбувається, як він знав і палко у це вірив, — воля Божа. Те, що іншим здавалося невідворотним, зовсім не було таким у світі, де панував ласкавий і милосердний Бог. Лід може раптом скреснути посеред літа, а до цієї середини залишилось усього шість тижнів, а потім кілька тижнів під вітрилами та парами — і вони встигнуть переможно дістатися Північно-Західного проходу. Вони йтимуть під парами на захід уздовж берега, доки їм вистачить запасів вугілля, а потім під вітрилами пройдуть решту шляху до Тихого океану, вихопившись з крайніх північних широт десь у середині вересня, якраз перед тим, як на морі знову затвердне паковий лід. За своє життя Франклін бачив і більші дива. Та хоча б його призначення командором цієї експедиції — у віці шістдесяти років, після приниження, якого він зазнав на Землі Ван Дімена, — було набагато більшим дивом.

Не менш глибокою і щирою, ніж віра сера Джона в Бога, була його віра у свою дружину, навіть глибшою і часом сповненою ще більшого трепету. Леді Джейн Франклін була невгамовною жінкою… невгамовна — точнішого слова не знайти. Її воля не знала меж, і майже в усіх випадках леді Джейн Франклін спрямляла заплутані та випадкові шляхи цього світу, підпорядковуючи їх своїй залізній волі.

Сер Джон мав усі підстави вважати, що зараз, після того, як упродовж двох років від експедиції не надходило жодних вістей, його дружина вже пустила в хід свої чималі особисті кошти, зв’язки у суспільстві і, поза сумнівом, мобілізувала нескінченні ресурси волі, щоб змусити Адміралтейство, Парламент і ще бозна-які установи організувати його пошуки.

Це останнє до деякої міри непокоїло сера Джона. Понад усе він не хотів бути «порятованим» — щоб суходолом чи морем під час короткої літньої відлиги до нього на допомогу квапилася похапцем зібрана експедиція під командуванням просяклого віскі сера Джона Росса або молодого сера Джеймса Росса (якого, сер Джон був у цьому певен, неодмінно до неї залучать на наполегливе прохання леді Джейн, хоча він і відійшов від справ, пов’язаних з арктичними подорожами). Це, звісно, означало б для нього сором і безчестя.

Але поки що сер Джон залишався спокійним, бо знав, що Адміралтейство так швидко не розворушити, хай би що там трапилося, навіть такій вольовій, цілеспрямованій і впливовій особі, як його дружина Джейн. Сер Джон Барроу та інші члени міфічної Арктичної ради, не кажучи вже про офіційне начальство сера Джона в Дослідницькій службі Королівського флоту, чудово знали, що кораблі Її Величності «Еребус» і «Терор» забезпечені провізією на три роки, а то й більше, якщо запровадити строгий раціон, а крім того у них була можливість займатися риболовлею та полюванням усюди, де водиться риба і дичина. Сер Джон знав, що його дружина — його невгамовна дружина — неодмінно доможеться спорядження рятувальної експедиції, звісно, якщо до цього дійде, але жахлива і чудова інерція Королівського флоту майже напевно гарантує, що до таких спроб порятунку в ліпшому випадку вдадуться лише навесні чи влітку 1848 року, якщо не пізніше.

Отже, в кінці травня 1847 року сер Джон спорядив п’ять санних загонів, щоб дослідити місцевість у всіх напрямках в пошуках відкритої води, одному з яких було наказано повернутися назад тим шляхом, яким вони сюди дісталися. Ці загони відправилися 21, 23 і 24 травня, загін лейтенанта Гора — найголовніший з усіх — вирушив останнім і попрямував на південний захід, у напрямку Землі Короля Вільяма. Окрім наказу провести розвідку перший лейтенант Грехем Гор отримав інше важливе завдання — залишити у сховку на березі перше з початку експедиції письмове повідомлення сера Джона.

З цими повідомленнями капітан сер Джон Франклін упритул наблизився до нехтування наказами, чого з ним не траплялося за весь час служби в Королівському флоті. Розпорядження Адміралтейства вимагали закладати кам’яні піраміди й залишати у цих сховках повідомлення на всьому шляху експедиції — якщо кораблі не з’являться по той бік Берингової протоки у визначений графіком час, для рятувальних кораблів Королівського флоту це буде єдиним способом дізнатися, в якому напрямку вирушив Франклін і що могло спричинити їхню затримку. Але сер Джон не залишив такого повідомлення на острові Бічі, хоча й мав більше дев’яти місяців для його написання. Насправді, сер Джон зненавидів цю першу холодну якірну стоянку: присоромлений смертями трьох членів екіпажу від туберкульозу та пневмонії тієї зими, він таємно від усіх вирішив, що залишені могили мають стати єдиним повідомленням, яке він пошле. Якщо їм пощастить, ніхто не знайде цих могил ще довгі роки після його переможного підкорення Північно-Західного проходу, звістка про яке прогримить по всьому світу.

Але зараз проминуло вже майже два роки з часу його останньої доповіді своєму начальству, тож Франклін наказав Горові відвезти новий рапорт і залишити його на березі в герметичному латунному циліндрі — одному з двохсот, якими їх спорядили.

Він сам проінструктував лейтенанта Гора і другого помічника Чарльза ДеВо, де саме слід залишити повідомлення — в шестифутовій піраміді, складеній з каміння, на Землі Короля Вільяма, спорудженій сером Джеймсом Россом майже сімнадцять років тому в найзахіднішій точці маршруту його власних досліджень. Франклін знав, що флот насамперед там шукатиме звісток про його експедицію, оскільки це була остання місцевість, нанесена на всі географічні карти.

Дивлячись на самотню хвилясту позначку цього берегового знака на своїй власній мапі у тиші своєї каюти в ранок перед відбуттям Гора, ДеВо та шести членів команди, сер Джон посміхнувся. Сімнадцять років тому Росс назвав найзахідніший мис узбережжя Вікторі Пойнт, а потім на знак поваги — хоча зараз у цьому вбачається якась сумна іронія — назвав поближні гори мисом Джейн Франклін і Франклін Пойнт. Скидалося на те, думав сер Джон, розглядаючи вицвілу фарбу мапи з чорними лініями і великими білими плямами одразу на захід від ретельно позначеного мису Вікторі Пойнт, що саме Провидіння або воля Божа привела сюди його і всіх цих людей.

Його надиктоване повідомлення, написане рукою Гора, було, як здавалося серу Джону, стислим і діловим:

____ травня 1847 року кораблі Її Величності «Еребус» і «Терор» зимують у кризі на 70° 05′ півн. шир. і 98° 23′ зах. дов. У 1846–1847 роках перезимували на острові Бічі на 74° 43′ 28″ півн. шир. і 90° 39′ 15″ зах. дов. після того, як піднялися протокою Веллінгтона до широти 77° і повернулися назад уздовж західного узбережжя острова Корнволліс. Експедицією командує сер Джон Франклін. Усе в нормі. Загін, який складається з 2 офіцерів і б матросів, залишив кораблі у понеділок 24 травня 1847 року, Г. Гор, лейтенант, Ч. ДеВо, помічник.