Дэн Симмонс – Терор (страница 24)
Серу Джону здавалося, що весь тиждень після відправлення Гора час ледь повз. Інші санні загони прибували один за одним, їхні люди були виснажені й обморожені, а вовняний одяг просяк потом від напруження сил, які були необхідні, щоб волочити сани через або повз нескінченні тороси. Їхні доповіді були однакові.
На сході, в напрямку півострова Бутія, відкритої води катма. Ні найменшого розводдя.
На північному сході, в напрямку острова Принца Вельського, звідки вони прибули в цю крижану пустелю, відкритої води катма. І навіть натяку на темне небо над горизонтом, яке іноді свідчить про відкриту воду. За вісім днів тяжкого шляху люди так і не змогли досягти острова Принца Вельського чи бодай побачити його звіддаля. Там була така кількість айсбергів і здиблених торосів, якої моряки ще ніколи не бачили.
На північному заході, в напрямку безіменної протоки, якою крижаний потік рухався на південь, в їхній бік, вздовж західного узбережжя і навколо південного краю острова Принца Вельського, немає нічого, крім білих ведмедів і замерзлого моря.
На південному заході, в напрямку гаданого суходолу Землі Вікторії і гіпотетичного проходу між островами і материком, немає ні відкритої води, ні тварин, окрім клятих білих ведмедів, сотень торосів і такої кількості вмерзлих у кригу айсбергів, що лейтенант Літтл — офіцер з «Терору», якого Франклін поставив командувати цим загоном, сформованим з людей з «Терору», — доповів, що у своєму русі на захід вони немов перебиралися через гірський хребет, який виріс на місці, де мав би бути океан. В останні дні походу погода була такою кепською, що троє з восьми чоловік серйозно відморозили пальці ніг, і всі восьмеро якоюсь мірою занедужали на снігову сліпоту, а сам лейтенант Літтл в останні п’ять днів цілком осліп і страждав від жахливого головного болю. Літтла, старого арктичного вовка, пам’ятав сер Джон, чоловіка, який був на крайньому півдні з Крозьє та Джеймсом Россом вісім років тому, довелося покласти на сани, які волочили ті кілька матросів, які ще могли щось бачити.
Жодної відкритої води ніде в радіусі близько двадцяти п’яти миль, які вони дослідили, — двадцяти п’яти миль по прямій, що виросли ледь не до ста миль, які вони повинні були здолати, оминаючи і долаючи різноманітні перепони. Жодних песців чи зайців, чи карибу, чи моржів, чи тюленів. Звісно, жодних китів. Люди були готові тягнути сани довкола тріщин та вузьких розколин у кризі в пошуках справжньої відкритої води, але поверхня моря залишалася білою твердю, доповідав Літтл, в якого облущувалася шкіра з попечених сонцем носа та щік під білою пов’язкою, накладеною на очі. В найдальшій точці їхньої західної одіссеї, можливо, за двадцять вісім миль від кораблів, Літтл наказав людині з найкращим збереженим зором, помічнику боцмана на ім’я Джонсон, здертися на найвищий поближній айсберг. Джонсон кілька годин вирубував кайлом вузькі східці для ніг, взутих у шкіряні черевики, в підошву яких скарбник набив гвіздки, перш ніж видертися, чіпляючись шипами, на вершину айсберга. Вже на вершині матрос скористався далекоглядом лейтенанта Літтла, щоб подивитися на північний захід, захід, південний захід і південь. Його рапорт був невтішним. Відкритої води катма. Землі катма. Нагромадження крижаних шпилів, гребенів і гір на всьому просторі до білого виднокраю. Їм трапилося кілька білих ведмедів, двох з яких вони пізніше застрелили заради свіжого м’яса, але серця й печінки їсти не стали, бо, як вони вже знали, ці органи шкідливі для людей. Сили матросів, які волочили через тороси важкі сани, вже вичерпувалися, і зрештою вони відрізали від дичини менше сотні фунтів окосту, щоб загорнути в брезент і притягти на судно. Вони оббілували більшого ведмедя і забрали його тепле біле хутр, залишивши рештки ведмедів на льоду.
Чотири з п’яти розвідницьких експедицій повернулися з поганими новинами і обмороженими ногами, і сер Джон з усе більшою тривогою очікував на повернення Грехема Гора. Всі із самого початку найбільше надій покладали на південний схід, на напрямок до Землі Короля Вільяма.
Нарешті третього червня, через десять днів після відправлення Гора, дозорці з верхівок щогл закричали, що з південного сходу наближається санний загін. Сер Джон допив свій чай, належним чином одягнувся, а потім приєднався до натовпу матросів, які висипали на палубу, щоб побачити те, що можна було побачити.
Зараз загін уже було видно навіть людям на палубі, а коли сер Джон підніс до очей свій чудовий мідний далекогляд — подарунок від офіцерів і матросів двадцятишестигарматного фрегата, яким Франклін командував на Середземному морі більше ніж п’ятнадцять років тому, — одного погляду вистачило, щоб збагнути, чому у вигуках дозорців чулося збентеження.
На перший погляд здавалося, що все гаразд. П’ять матросів тягнули сани, так само як і під час відбуття Гора. Три фігури бігли поряд із саньми чи за ними, достоту як того дня, коли Гор вирушив у похід. Отже, всі восьмеро живі-здорові, а проте…
Одна з фігур бігунів не видавалася людською. На відстані більше милі, промайнувши між ропаками та купами потрощеного льоду, що випиналися посеред крижаного поля, на яке перетворилося колись спокійне море, вона виглядала маленькою, круглою, безголовою, але дуже волохатою твариною, яка гналася за санками.
Але найгіршим було, що сер Джон не бачив ні характерної високої постаті Грехема Гора попереду, ні його прикметного червоного франтівського шарфа. Всі інші фігури, що тягнули сани чи бігли — і, звичайно ж, лейтенант не мав би
А вже геть кепським було те, що сани здавалися занадто важкими як для повернення: загін взяв у похід консервів із запасом на тиждень, але вони затрималися на три дні понад очікувану максимальну тривалість експедиції. Ще мить сер Джон сподівався, що, можливо, матроси вбили кількох карибу або інших великих суходільних звірів і везуть свіжину, але коли загін вигулькнув з-поза останнього високого крижаного гребеня, все ще на віддалі більш ніж півмилі від корабля, сер Джон побачив у свій далекогляд щось жахливе.
На санях лежали не туші карибу, але два людські тіла, прив’язані поверх спорядження та вкладені одне на одного таким нечулим чином, яким могли вкласти тільки мертвих. Сер Джон вже міг розрізнити дві простоволосі голови, що стирчали з різних боків цього стосу, і на голові чоловіка, що лежав згори, було довге біле волосся, якого не було в жодної людини на борту обох кораблів.
З борту нахиленого «Еребуса» матроси вже скинули на кригу канатний трап, щоб допомогти своєму огрядному капітанові спуститися крутим льодяним схилом. Сер Джон на хвилю повернувся до своєї каюти, щоб додати до парадної форми церемоніальну шпагу, потім вийшов на палубу і почав спускатися схилом — важко сапаючи, дозволивши своєму стюардові допомогти йому, — щоб привітати тих, хто наближався до його корабля.
10 ГУДСЕР
Однією з причиною, яка спонукала доктора Д. С. Гудсера просити дозволу приєднатися до дослідницької експедиції, було бажання довести, що він такий само сильний і нічим не гірший, ніж більшість його товаришів по команді. Але він дуже швидко переконався в тому, що це не так.
Першого дня він наполіг — попри стримані протести лейтенанта Гора й містера ДеВо — щоб у свою чергу тягнути сани, дозволивши таким чином одному з п’яти матросів перепочити і йти поруч.
Гудсер виявився майже повністю непридатним для цього. Упряж зі шкіри й парусини, яку виготовили вітрильний майстер зі скарбником, хитро приєднавши до буксирних мотузок вузлом, який моряки могли зав’язувати чи розв’язувати за секунду і з яким Гудсер так і не зміг дати собі раду, була завеликою для його вузьких плечей і запалих грудей. Навіть стягнута джутом так тісно, як тільки можна, передня підпруга ковзалася на ньому. А він, своєю чергою, ковзався на кризі, раз по раз падав, примушуючи решту матросів збиватися з кроку, зупинятися, задихатися й смикатися. Доктор Гудсер ніколи раніше не носив виданих йому черевиків-льодоступів із вбитими у підошви гвіздками і постійно перечіпався через свої власні ноги.
Йому було незручно дивитися крізь важкі окуляри з дротяної сітки, але коли він підняв їх на лоба, блиск арктичного сонця майже засліпив його впродовж кількох хвилин. Він надяг на себе дуже багато всякої одежі, і зараз кілька з цих вдяганок так просякли потом, що він ловив дрижаки, навіть розпарюючись від надмірних зусиль. Упряж тиснула на нервові сплетіння і перетискала артерії, порушуючи кровообіг в його худих руках і холодних долонях. Він весь час губив свої рукавиці. Він задихався і хрипів так гучно, аж йому ставало від цього соромно. Після години цих абсурдних старань, коли він повсякчас падав, а Боббі Ферр’є, Томмі Гартнелл, Джон Морфін і рядовий Вілл Пілкінгтон (п’ятий матрос із запрягу, Чарльз Бест, зараз ішов збоку) зупинялися, щоб струсити сніг з його парки, і переглядались між собою, але так і не сказали йому, що він не знайшов ритму для роботи в одному запрягу з іншими, — він нарешті погодився, щоб його підмінив Бест, і під час однієї з коротких зупинок вислизнув з упряжі, дозволивши справжнім чоловікам тягнути ці важкі, навантажені понад міру сани, дерев’яні полози яких постійно намагалися примерзнути до криги.