Дэн Симмонс – Терор (страница 26)
Як і холод. Припинивши рухатися чи напружуватися, худе тіло Гудсера стало беззахисним проти холоду, що проникав усередину спального мішка через заширокий отвір і піднімався від льоду через волохату вовчу підстилку під ним, проповзав через товсту ковдру компанії Гудронової затоки, як холодна лапа якогось хижого звіра. Гудсера почали бити дрижати. Його зуби стукотіли. Четверо чоловіків, що спали довкола нього (ще двоє матросів стояли на чатах), хропіли так голосно, що лікар здивувався б, якби на обох кораблях за багато миль на північний захід, за незліченними гребенями торосів —
Гудсер тремтів, як у пропасниці. Він зовсім не був певен, що до ранку не вріже дуба. Вони прийдуть будити його — і витягнуть зі спального мішка задубілий скоцюрблений труп. Він заповз у спальний мішок так глибоко, як тільки зміг, сховавшись у зледенілому отворі з головою, воліючи вдихати кислий запах власного поту, аніж висовувати ніс на морозне повітря.
На додачу до зрадницького світла і ще підступнішого повзучого холоду, смертельного холоду, думав Гудсер, такого самого, як холод могил і чорної кручі над кам’яними надгробками на острові Бічі, його діймав ще й шум; лікар вважав себе звиклим до скрипу дерев’яної обшивки корабля, різкого тріску металевих деталей, що розскакувалися від переохолодження, а також до незмовкного стогону й вищання криги, яка тримала корабель у своїх лещатах у темряві двох зим, але тут, просто неба, коли ніщо не відділяло його від криги, крім кількох вовняних підстилок та хутряної ковдри, стогони й переміщення льоду під ним викликали у нього справжній жах. Це було на кшталт намагання заснути на череві живої тварюки. Відчуття криги, що рухалася прямо під ним, може й перебільшене, було достатньо реальним, щоб у Гудсера, який скрутився калачиком, запаморочилось у голові.
Десь близько другої ночі — він подивився на свій кишеньковий годинник у світлі, що проникало через отвір мішка, — Гаррі Д. С. Гудсер нарешті почав впадати у якийсь напівпритомний стан, віддалено схожий на сон, коли його знагла розбудили два оглушливі постріли.
Борючись зі своїм заледенілим спальником, як новонароджений, що намагається виборсатися із сорочки, в якій народився, Гудсер спромігся висунути назовні голову. Нічне повітря вдарило в обличчя таким холодом, що його серце аж зайшлося. Небо вже посвітлішало, осяяне сонцем.
— Що? — вигукнув він. — Що сталося?
Помічник капітана ДеВо і три матроси стояли на своїх спальних мішках, стискаючи в руках, на яких були пальчатки, довгі ножі, з якими не розлучалися навіть уві сні.
Лейтенант Гор вискочив з намету, повністю одягнений, з пістолем у голій —
— Доповідайте, в чому річ! — наказав Гор одному з двох вартових, Чарлі Бесту.
— Це були ведмеді, лейтенанте, — сказав Бест. — Дві величезні тварюки. Вони всю ніч вешталися поблизу — пам’ятаєте, ми бачили їх за півмилі від нас, перш ніж зупинилися й обладнали табір? — але ведмеді підбиралися все ближче й ближче, рухаючись кругами, аж поки нам з Джоном довелося вистрілити в них, щоб вони забралися геть.
Джоном, зрозумів Гудсер, був двадцятисемирічний Джон Морфін, інший вартовий цієї ночі.
— Ви обидва стріляли? — запитав Гор. Лейтенант, здершись на вершечок купи снігу й криги, оглядав довколишню місцевість через мідну оптичну трубу. Гудсера дивувало, що його голі руки досі не примерзли до металу.
— Так точно, сер, — відповідав Морфін. Він перезаряджав свою рушницю, незграбно намацуючи патрони вбраними у вовняні пальчатки руками.
— Ви влучили в них? — спитав ДеВо.
— Так точно, — відповів Бест.
— Та до одного місця таке стріляння, — сказав Морфін. — Всього лише з дробовика і з віддалі більше ніж тридцять кроків. Ці ведмеді мають товсті шкури і ще товщі черепи. Але вони добряче отримали, щоб забратися геть.
— Я їх не бачу, — сказав лейтенант Гор зі свого десятифутового крижаного пагорбу над наметом.
— Ми думаємо, вони вилізли з отих невеликих відкритих ополонок у кризі — сказав Бест. — Більший тікав у той бік, коли Джон вистрілив. Ми гадали, що він його вбив, але коли пройшли в тому напрямку достатньо далеко, не побачили ніякої туші. Він зник.
Санний загін уже помічав такі отвори у кризі, які мали форму неправильного круга, чотири фути завширшки, завеликі для продуховин, зроблених тюленями, і занадто малі й занадто віддалені один від одного для білих ведмедів, завжди затягнуті кількадюймовою кіркою тонкого льоду. Спочатку ці ополонки пробуджували надії на відкриту воду, але зрештою вони траплялися лише зрідка і на такій великій відстані одна від одної, що становили радше небезпеку. Матрос Ферр’є, крокуючи перед саньми під кінець вчорашнього дня, ледь не гулькнув в одну із них — його ліва нога провалилася у воду майже по коліно, і їм усім довелося зупинятися й чекати, щоб тремтячий від холоду моряк зміг змінити черевики, шкарпетки, вовняні підштанки й штани.
— У будь-якому разі Ферр’є й Піклінгтону час заступати на вахту, — сказав лейтенант Гор. — Боббі, принеси мушкет з мого намету.
— Мені зручніше з рушницею, сер, — сказав Ферр’є.
— А я звик до мушкета, лейтенанте, — сказав дебелий морський піхотинець.
— Тоді беріть мушкета ви, Піклінгтоне. Перчити ці створіння дробом з рушниці — тільки їх розлютити.
— Так точно, сер.
Бест і Морфін, які помітно дрижали радше від холоду після двох годин на вахті, ніж від нервового напруження, сонно скинули черевики і заповзли у свої вже розстелені спальники. Рядовий Пілкінгтон і Боббі Ферр’є ледь втиснули свої розпухлі ноги в черевики, видобуті зі спальних мішків, і почовгали до ближніх крижаних торосів пильнувати.
Тремтячи усім тілом, уже не відчуваючи не тільки пальців на руках рук і ногах, але й носа та щік, Гудсер згорнувся клубочком у глибині свого спальника і став чекати на сон. А той все не приходив. Трохи більше ніж за дві години по тому другий помічник ДеВо віддав наказ вставати і згортати спальні мішки.
— У нас попереду важкий день, хлопці, — життєрадісно прокричав ДеВо.
Вони все ще були більше ніж за двадцять дві милі від узбережжя Землі Короля Вільяма.
11 КРОЗЬЄ
Ви промерзли наскрізь, Френсісе, — сказав командор Фітцджеймс — Ходімте на корму в кают-компанію, ковток бренді вам не завадить.
Крозьє волів би віскі, але від бренді теж не відмовиться. Він пішов попереду капітана «Еребуса» вниз по довгому вузькому коридору до приміщення, яке раніше було персональною каютою капітана сера Джона Франкліна, а зараз стало чимось схожим на офіцерську кают-компанію на «Терорі» — бібліотеку, місце для збору офіцерської підвахти й, за потреби, кімнату для нарад. Крозьє подумав, як це шляхетно з боку Фітцджеймса, що після смерті сера Джона командор залишився у своїй маленькій каюті, переобладнавши просторе кормове приміщення для загальних потреб, яке часом слугувало ще й операційною.
Коридор був повністю темний, якщо не рахувати світла, що пробивалося з кают-компанії, а палуба була нахилена ще крутіше і в протилежному напрямку, ніж на «Терорі»: кренилася на лівий, а не правий борт, з диферентом на корму, а не на ніс.
І хоча кораблі були майже ідентичні за конструкцією, Крозьє так само помічав й інші відмінності. Корабель Її Величності «Еребус» мав якийсь інший, ніж «Терор», запах — окрім такого ж смороду лампової олії, немитих тіл, брудної одежі, куховарства, вугільного пилу, відер із сечею і парою від дихання матросів, що висіла в холодному темному повітрі, відчувалося ще щось. Чомусь «Еребус» смердів ще страхом і безнадією.
У кают-компанії два офіцери курили люльки, лейтенант Ле Вісконте і лейтенант Фейргольм, але обидва підвелися, кивнули двом капітанам і вийшли, закривши за собою розсувні двері.
Фітцджеймс відімкнув дверцята масивного буфета, витяг пляшку бренді і налив в одну з кришталевих склянок для води сера Джона добрячу порцію для Крозьє і трохи менше для себе. Серед усієї порцеляни та кришталю, що їх колишній начальник експедиції узяв на борт для свого та своїх офіцерів користування, не знайшлося коньячних бокалів. Франклін пив лише чай.
Крозьє трунок довго не розсмаковував. Він вихилив бренді трьома ковтками і дозволив Фітцджеймсу знову наповнити склянку.
— Дякую, що так швидко відгукнулися, — сказав Фітцджеймс. — Я сподівався на письмову відповідь, а не на особисті відвідини.
Крозьє насупився.
— Письмову відповідь? Я вже більше тижня не отримував від вас, Джеймсе, жодних повідомлень.
Фітцджеймс здивовано витріщився на нього.
— Ви не отримали повідомлення цього вечора? Близько п’яти годин тому я послав на ваш корабель рядового Ріда із запискою. Я думав, що він заночував у вас.
Крозьє повільно похитав головою.
— От дідько… — сказав Фітцджеймс.
Крозьє витягнув зі своєї кишені вовняну панчоху й поклав її на стіл. У яскравішому світлі лампи, що висіла на переділці, на ній не було видно жодних ознак насильства.
— Я знайшов її, коли йшов сюди. Ближче до вашого корабля, ніж до мого.
Фітцджеймс узяв панчоху й почав сумно її роздивлятися.
— Я запитаю матросів, можливо, вони її не впізнають, — сказав він.