Дэн Симмонс – Терор (страница 27)

— Вона може належати одному з моїх людей, — тихо припустив Крозьє. Він стисло розповів Фітцджеймсу про напад, смертельне поранення рядового Хетера і зникнення Вільяма Стронґа та юнги Тома Еванса.

— Четверо за один день, — сказав Фітцджеймс. Він долив ще бренді в обидві склянки.

— Так. Про що йшлося в записці, яку ви мені надсилали?

Фітцджеймс пояснив, що вони весь день спостерігали, як якась величезна звірюка тинялася серед крижаних нетрів, одразу за межею світла від ліхтарів. Матроси кілька разів стріляли у неї, але загони, що спускалися на лід, не знайшли ні плям крові, ні жодних інших слідів.

— Тож я прошу вибачення, Френсісе, за цього йолопа Боббі Джонса, що стріляв у вас кілька хвилин тому. Нерви матросів напнуті мов струни.

— Але не настільки туго, сподіваюся, щоб не зауважити, що той звір на кризі сипав англійською лайкою, — сардонічно зауважив Крозьє. Він відсьорбнув ще бренді.

— Ні, ні. Звісно, ні. Це був чистісінький ідіотизм. Джонс на два тижні залишиться без своєї порції рому. Я ще раз перепрошую.

Крозьє зітхнув.

— А ось цього робити не слід. Надеріть йому сраку, якщо хочете, але не позбавляйте його рому. На цьому кораблі атмосфера і так доволі похмура. Зі мною була леді Сайленс, вдягнута у свою бісову волохату парку. Очевидно, саме її Джонс і помітив. Я отримав би по заслузі, якби він відстрелив мені голову.

— Леді Сайленс була з вами? — Фітцджеймсові брови запитально поповзли на лоба.

— Нехай мене чорти схоплять, якщо я знаю, що вона робила на кризі, — прохрипів Крозьє. Його горлянка дуже боліла після цілого дня холоду і крику. — Я ледь сам не застрелив її за чверть милі від вашого корабля, коли вона підкралася до мене. Молодий Ірвінг, мабуть, уже перевернув «Терор» догори дриґом. Я припустився величезної помилки, коли доручив хлопцеві стежити за цією ескімоською сукою.

— Матроси думають, що вона йона, — сказав Фітцджеймс дуже-дуже тихо. На такій перенаселеній нижній палубі і в переборок були вуха.

— А чому б їм, у дідька лисого, так не думати? — Крозьє нарешті відчув дію алкоголю. Він не пив з учорашнього вечора. Шлунок та стомлений мозок відтанули.

— Ця жінка з’явилася того самого дня, коли розпочався цей жах, зі своїм не то батьком, не то чоловіком. Щось відкусило її язика під самий корінь. То якого чорта матросам не думати, що вона і є причиною всього цього лиха?

— Але ви тримаєте її на борту «Терору» вже понад п’ять місяців, — сказав Фітцджеймс. У тоні молодого капітана не було докору, тільки цікавість.

Крозьє стенув плечима.

— Я не вірю у відьом, Джеймсе. І у всіляких йон теж, як на те пішло. Але я вірю, що варто нам вигнати її на лід, як ця почвара одразу зжере її, як зараз вона жере Еванса й Стронґа. А можливо, ще й твого рядового Ріда на закуску. Біллі Рід — це ж той рудий морський піхотинець, який завжди любив поговорити про того письменника, як пак його, Діккенса?

— Так, це він. Вільям Рід, — відповів Фітцджеймс. — Він був дуже швидким, коли матроси влаштували змагання з бігу на острові Диско два роки тому. Я подумав, що саме цей матрос, такий прудкий… — він загнувся і закусив губу. — Мені слід було зачекати до ранку.

— Навіщо? — сказав Крозьє. — І тоді буде так само темно. Та і в полудень не стане світліше, власне кажучи. Немає жодної різниці, день зараз чи ніч, і так триватиме наступні чотири місяці. І щось не схоже на те, що ця чортова звірюка полює тільки вночі… або тільки в темноті, як на те пішло. Може, ваш Рід ще з’явиться. Траплялося, і не раз, що й наші посланці, заблукавши на кризі, поверталися через п’ять чи шість годин з прокльонами і дрижаками.

— Можливо. — Голос Фітцджеймса вторив його сумнівам. — Уранці я пошлю пошукові загони.

— Це саме те, до чого ця тварюка хоче нас примусити, — стомлено промовив Крозьє.

— Можливо, — знову сказав Фітцджеймс. — Але ви щойно сказали, що минулої ночі ви вивели на кригу людей, які ще й увесь сьогоднішній день провели у пошуках Стронґа та Еванса.

— Якби на пошуки Стронґа я не взяв із собою Еванса, хлопець зараз був би живий.

— Томас Еванс, — сказав Фітцджеймс. — Я пам’ятаю його. Такий доволі міцний парубок. Ну, він же не хлопчик насправді, чи не так, Френсісе? Йому десь було… скільки? Двадцять два чи двадцять три роки?

— Томмі цього травня виповнилося двадцять, — відповів Крозьє. — Його перший день народження на борту припав на наступний день після нашого відплиття. Матроси були в гарному гуморі і відзначили його вісімнадцятиліття, геть поголивши йому голову. Він, здавалося, і не заперечував. Ті, хто його знали, кажуть, що він завжди був високим для свого віку. Служив на кораблі Її Величності «Рись», а перед цим на якомусь Ост-Індійському торговельному судні. Він вийшов у море, коли йому було тринадцять. Думаю, що й ви були не старшим.

Крозьє похмуро розсміявся.

— Таки не старшим. Так було краще для всіх.

Фітцджеймс прибрав бренді у буфет, запер його і повернувся до обіднього столу.

— Френсісе, а скажіть-но, ви справді перевдягалися в чорношкірого ліврейного лакея тієї знатної дами, яку вдавав із себе Гоппнер, коли ви зимували на кризі… якого це було року, двадцять четвертого?

Крозьє знову розсміявся, цього разу веселіше.

— Справді. Я був гардемарином на «Геклі» під командуванням Паррі, коли він у двадцять четвертому разом з Гоппнером, що командував «Фурією», вирушив на північ, намагаючись знайти цей самий чортів Прохід. Паррі планував пройти на двох кораблях через Ланкастер Зунд і вниз протокою Принца Регента — ми тоді ще не знали, аж до плавання Джона і Джеймса Россів у тридцять третьому, що Бутія була півостровом. Паррі думав, що зможе обійти Бутію з півдня і мчати на всіх вітрилах, поки дістанеться до узбережжя, описаного Франкліном під час суходільної експедиції шістьма чи сімома роками раніше. Але Паррі вийшов у рейс занадто пізно — чому ці бісові начальники експедицій завжди затримуються з відплиттям? — і йому пощастило досягти протоки Ланкастер Зунд тільки десятого вересня, із запізненням на місяць. Але вже тринадцятого вересня нас облягла крига, і не було жодного шансу на прохід через Зунд, тож Паррі на нашій «Геклі» і лейтенантові Гоппнеру на «Фурії» довелося тікати на південь, підібгавши хвости. Шторм відніс нас назад у Баффінову затоку, і ми були до біса щасливі, коли знайшли якірну стоянку в чудовій крихітній бухточці неподалік протоки Принца Регента. Ми стовбичили там десять місяців. Геть відморозили своє причандалля.

— Але ви, — сказав Фітцджеймс з легкою посмішкою, — і в ролі маленького чорношкірого хлопчика?

Крозьє кивнув і відсьорбнув трохи бренді.

— І Паррі, й Гоппнер були фанатами костюмованих вечірок під час зимівлі посеред криги. Цей маскарад затіяв Гоппнер, назвавши його Великим венеційським карнавалом, і призначив на перше листопада, коли зі зникненням сонця на довгі місяці занепадає моральний дух. Паррі прийшов на борт «Гекли» у довгому плащі, якого він не скинув, навіть коли зібралися всі запрошені — більшість у костюмах, оскільки ми мали повні скрині костюмів на кожному кораблі, — а коли він нарешті скинув свого плаща, ми побачили Паррі в образі старого моряка — ви ж пам’ятаєте того матроса з дерев’яною ногою, що за копійки витинав на скрипці поблизу Чатема? А втім, ні, ви не можете його пам’ятати, для цього ви надто молодий. Але Паррі — я думаю, старий пройдисвіт завжди більше хотів бути актором, ніж капітаном корабля, — був достоту як той старий, цигикав на скрипці, скакав на фальшивій дерев’яній нозі і знай вигукував: «Добродію, подайте мідяка бідному Джо, який втратив шпангоути, захищаючи свого короля і свою країну!»

Ну, матроси реготали до всирачки. Але Гоппнер, який, як мені здається, любив ці костюмовані забави чи ще більше за Паррі, приперся на бал, одягнений вельможною дамою за останньою паризькою модою — у платті з глибоким декольте, з криноліном, що відстовбурчувався на задниці, і з усім таким іншим. А я тоді безмірно радів життю, був реготуном і сцяв кип’ятком від таких жартів, не кажучи вже про те, що був дурний, як чопок, іншими словами, шмаркач шмаркачем двадцяти з чимось років, тож убрався як чорний лакей Гоппнера — вдягнув справжню ліврею, яку стариган Генрі Паркінс Гоппнер придбав за нагоди в якійсь лондонській крамниці і припер на борт спеціально для мене.

— Потішили матросів? — запитав Фітцджеймс.

— Та вони ледь не луснули від реготу — Паррі зі своєю дерев’яною ногою не мав шансів, після того як старий Генрі з’явився у тому своєму платті зі шовковим шлейфом, який я ніс за ним. Чому б їм не посміятися? Усім цим сажотрусам та дівчатам-галантерейницям, лахмітникам та носатим жидам, каменярам та шотландським горцям, турецьким танцюристам та лондонським торговкам сірниками? Гляньте-но! Це ж молодий Крозьє, гардемарин-перестарок, ще навіть не лейтенант, який збирається колись стати адміралом, забувши про те, що він усього лише чорномазий ірландець.

Фітцджеймс на хвилину замовк. Крозьє чув хропіння й пердіння, що долинали зі скрипучих гамаків у темній носовій частині судна. Десь на палубі якраз над їхніми головами дозорець тупотів ногами, щоб не замерзнути.

Крозьє шкодував, що завершив свою оповідку таким чином — тверезим він ні з ким так не розмовляв, — але він також хотів, щоб Фітцджеймс знову дістав з буфета пляшку бренді. Або віскі.