Дэн Симмонс – Терор (страница 29)
— Містере Коуч, — звернувся Фітцджеймс до вахтового помічника з «Еребуса», який привів двох людей з «Терору» до кают-компанії, — будьте ласкаві вийти в коридор і зачинити за собою двері. Дякую.
Крозьє теж звернув увагу на незвичну тишу, бо хропіння і скрип койок в носовій частині судна припинилися. Надто багато матросів у кубрику проснулися й нашорошили вуха.
Коли двері зачинилися, Ірвінг сказав:
— Це Вільям Стронґ і Томмі Еванс, сер. Вони знайшлися.
Крозьє моргнув.
— Що означає знайшлися, хай йому біс? Вони живі? — Уперше за багато місяців він відчув спалах надії.
— О ні, сер, — відповів Ірвінг. — Тільки… одне тіло… насправді. Але воно було притулене до кормових релінгів, його помітив хтось з учасників пошукових загонів, які поверталися на корабель… близько години тому. Вартові на вахті нічого не бачили. Але воно було там, сер. За наказом лейтенанта Літтла ми із Шенксом поквапилися сюди, щоб доповісти вам про це, капітане. Шенкс підтвердить, що саме там воно і було.
— Воно? — перепитав Крозьє. — Одне тіло? Повернулося на корабель? — Капітан «Терору» нічого не міг втямити. — Мені здалося, ви казали, що знайшлися обидва, Стронґ і Еванс.
Тепер побіліло все обличчя третього лейтенанта Ірвінга, немов обморожене.
— Так, обидва, капітане. Або принаймні половина кожного з них. Коли ми підійшли подивитися на тіло, притулене до релінгів там, на кормі, воно впало і… ну… розвалилося. Так би мовити, це Біллі Стронґ вище пояса. І Томмі Еванс нижче пояса.
Крозьє та Фітцджеймс знетямлено перезирнулися.
12 ГУДСЕР
Загін лейтенанта Гора дістався кам’яної піраміди — знака сера Джеймса Росса — на Землі Короля Вільяма пізнього вечора 28 травня, після п’яти важких днів мандрівки крижаним морем.
Гарною новиною було те, що з наближенням до острова — до останньої хвилини невидимого для них — неподалік від узбережжя з’явилися калюжки несолоної питної води. Поганою новиною було те, що більшість цих калабань утворилися внаслідок слабкого танення майже суцільного ланцюга айсбергів — заввишки до ста і більше футів, — які простягалися вздовж мілководдя та берегів і зараз стояли, як білий фортечний мур, що тягся узбережжям скільки сягав зір. Морякам знадобився цілий день, щоб подолати цей бар’єр, і для цього їм навіть довелося залишити частину одягу, палива і провізії захованими серед морської криги, щоб полегшити вантаж саней. На додачу до їхніх складнощів кілька консервованих банок супу та свинини, які вони відкрили під час перепочинку на кризі, виявилися зіпсованими, і їх довелося викинути, внаслідок чого для зворотної дороги харчів у них було менше, ніж на п’ять днів, — якщо припустити, що більшість консервних банок, які залишилися, не були зіпсутими. І після всього цього вони побачили, що навіть тут, де мав би бути заберег[59], крига все ще була завтовшки сім футів.
А найгіршим було те, принаймні для Гудсера, що Земля Короля Вільяма, або острів Короля Вільяма, як вони переконалися пізніше, стала найбільшим розчаруванням його життя. Острови Девон та Бічі далі на північ продувалися всіма вітрами, вони були непридатними для життя навіть у найсприятливіший період року і позбавленими рослинності, якщо не брати до уваги лишайників та невисоких чагарів, але вони були справжнім едемським садом порівняно з тим, що побачили моряки на Землі Короля Вільяма. Бічі міг похвалитися голим ґрунтом — трохи піску, трохи землі, вражаючими скелями і чимось на кшталт положистого берега. Нічого цього не було на Землі Короля Вільяма.
Навіть за півгодини після подолання бар’єра айсбергів Гудсер усе ще не міг зрозуміти, перебуває він на суходолі чи ні. Він приготувався відзначити цю важливу подію разом з рештою загону, бо минуло вже більше року, коли будь-хто з них ступав ногою на землю, але морська крига по той бік айсбергів переходила у завали криги берегової, і було неможливо визначити, де закінчується море і починається берег. Скрізь була крига, брудний сніг, і знову крига, і знову сніг.
Нарешті вони дісталися до відкритої всім вітрам ділянки, вільної від снігу, і Гудсер та кілька матросів упали навколішки на рінь, наче для подячної молитви, але навіть там маленька кругла галька була промерзлою, твердішою за лондонську бруківку взимку і вдесятеро холоднішою, і цей холод проникав через їхні штани та інші шари вдяганок, що покривали їхні коліна, діставався кісток, пробирався через рукавиці до долонь та пальців, як мовчазне запрошення до промерзлих пекельних кругів смерті у глибинах під ними.
Пошуки гурія[60] Росса тривали більше чотирьох годин. Купа каміння шести футів заввишки на мисі Вікторії або поблизу нього мала бути легко помітною, як раніше запевняв їх усіх лейтенант Гор, але на цьому відкритому місці купи криги часто були не менше тих шести футів висотою, а сильний вітер мав достатньо часу, щоб здути дрібніші камінці з верхівки тура. Небо наприкінці травня вночі цілком не темніло, але в тьмяному присмерковому світлі все навколо, здавалося, втрачало свою тривимірність, до того ж було вкрай важко на око визначати відстань. Розгледіти можна було тільки ведмедів, і то лише тому, що вони рухалися. Півдюжини голодних жадібних тварин переслідували їх увесь день. Окрім цих незграбних звірів, що перевальцем слідували за ними, все губилося в сіро-білому світінні. Ропак, який видавався віддаленим на півмилі і висотою п’ятдесят футів, насправді був за двадцять ярдів і два фути заввишки. Клапоть голої кам’янистої землі, до якого, здавалося, було сто футів, насправді лежав за милю від них, ген далеко на мисі, де гуляли холодні вітри.
Але нарешті вони знайшли тур — мало не о десятій годині вечора за все ще справним годинником Гудсера. Усі матроси настільки виснажилися, що їхні руки знесилено теліпалися нижче колін, як у горил з матроських байок, у своїй втомі вони полишили всі розмови, сани зосталися за півмилі на північ, де вони вперше ступили на берег.
Гор дістав перше з двох послань — йому довелося зняти копію з оригіналу, щоб закласти десь далі на південь вздовж берега, як і наказував сер Джон, — зазначив дату, поставив свій підпис. Другий помічник Чарльз ДеВо теж розписався. Вони скрутили аркуш в дудочку, запхали в один з двох герметичних мідних циліндрів, які взяли із собою, і опустили його в середину порожнистого тура, а потім поставили на місце каменюки, які зняли з верхівки, щоб дістатися до сховку.
— Отже, — сказав Гор, — справу зроблено, чи не так?
Невдовзі по тому, як вони припленталися назад до своїх саней на опівнічну вечерю, здійнялася буря.
Щоб зменшити вагу вантажу на санях під час переходу через ланцюг айсбергів, їм довелося залишити важкі ковдри з вовчих шкур, брезентові підстилки і більшість консервованих харчів захованими в кризі.
Вони вважали, що оскільки їжа була в герметично запаяних бляшанках, вона не привабить білих ведмедів, які завжди винюхували поживу, а навіть якщо і привабить, ведмеді не зможуть розпороти банки. Вони планували протриматися на острові два дні на зменшеній пайці — плюс будь-яка дичина, яку вони можуть вполювати, звичайно, але ця мрія не витримала зустрічі з гнітючою реальністю цієї місцини — і що усі спатимуть в голландському наметі.
ДеВо, що наглядав за приготуванням вечері, дістав патентований набір продуктів з кількох вправно укладених плетених кошиків. Але три з чотирьох бляшанок консервів, які вони обрали для своєї першої вечері на землі, були зіпсовані. Таким чином, у них залишилося лише по півпорції вчорашньої солоної свинини на кожного — завжди найпопулярнішої їжі серед матросів попри надмір жиру, але й близько недостатньої, щоб вгамувати їхній голод після дня такої важкої роботи, — і остання банка незіпсутої консерви, на якій була етикетка «Смаковитий поживний черепаховий суп», який матроси ненавиділи, знаючи з досвіду, що він аж ніяк не смаковитий, не поживний і швидше за все взагалі не черепаховий.
Доктор МакДональд з «Терору» останні півтора року був просто одержимий, особливо після смерті Торрінгтона на острові Бічі, якістю консервованих продуктів і з допомогою інших медиків невпинно експериментував, намагаючись підібрати найкращу дієту, яка б запобігала цинзі. Від старшого за віком лікаря Гудсер дізнався, що такий собі Стефан Ґолднер, постачальник провізії для експедиції з Хаундсдитча, який домігся укладення контакту завдяки неймовірно низьким цінам, майже напевно ошукав британський уряд і Службу географічних досліджень при військово-морському флоті Її Величності, доставивши неякісні — а можливо, й небезпечні для життя — харчові продукти.
Морозне повітря здригнулося від брутальної лайки, коли матроси виявили, що вміст бляшанок протух.
— Угомоніться, хлопці, — сказав лейтенант Гор, дозволивши лунати залпам найдобірніших моряцьких прокльонів впродовж хвилини чи двох. — Що ви скажете на те, щоб відкривати одну за одною бляшанки із завтрашнього запасу консервів, аж поки знайдемо достатньо придатної для вечері їжі, а завтра просто раніше вирушимо назад до нашого складу на кризі, навіть якщо вечеряти в такому разі доведеться опівночі?
Почувся хор схвальних голосів.