Дэн Симмонс – Терор (страница 28)
— Коли «Фурія» і «Гекла» звільнилися від криги? — запитав Фітцджеймс.
— Двадцятого липня наступного року, — відповів Крозьє. — Але ви, мабуть, чули решту історії.
— Я знаю, що ви втратили «Фурію».
— Так точно, — казав Крозьє. — Через п’ять днів після того, як крига розтанула, — ми повзли вздовж берега острова Сомерсет, намагаючись триматися подалі від пакового льоду, намагаючись не потрапляти під брили вапняку, який завжди осипається з круч, — перший же шторм викинув «Фурію» на каменисту косу. Ми до сьомого поту силкувалися стягти її звідти, використовуючи льодові бури, але потім обидва кораблі вмерзли в кригу, і один чортів айсберг, майже такий завбільшки, як це стерво, що вперлося між «Еребусом» і «Терором», виштовхав «Фурію» на припай, вирвав з м’ясом її стерно, розніс на друзки шпангоути, здер мідні листи обшивки корпусу, і команда працювала на чотирьох переносних помпах день і ніч, тільки щоб утримати її на плаву.
— І вам це тривалий час вдавалося, — нагадав Фітцджеймс.
— Два тижні. Ми навіть намагалися завести якірний канат на айсберг, однак довбаний ланцюг луснув. Потім Гоппнер спробував підняти корабель, щоб дістатися до кіля, — те саме хотів вчинити з «Еребусом» сер Джон, — але хуртовина поклала край цим намірам, і обидва кораблі опинилися в небезпеці бути викинутими на підвітряний берег мису. Зрештою, люди просто падали з ніг від утоми, працюючи на помпах, — вони були занадто виснажені, навіть щоб розуміти наші накази, — і двадцять першого серпня Паррі наказав усім перейти на «Геклу» і відвести корабель геть, щоб його не викинуло на мілину, а кілька айсбергів виштовхали бідолашну «Фурію» прямо на берег, які міцно її там затисли, перекривши шлях назад. Не було жодного шансу відтягнути її звідти. Ми бачили, як крига трощить її на шматки. Ми ледве звільнили від льоду «Геклу»: всі матроси працювали на помпах вдень і вночі, а тесля цілодобово стукав молотком, зміцнюючи і латаючи обшивку.
Тож ми так і не дісталися до Проходу, ба навіть не відкрили ніякої нової землі, власне кажучи, ще й втратили корабель, Гоппнер потрапив під трибунал, ще й розглядали питання, чи не віддати під трибунал також і Паррі, бо Гоппнер весь час залишався під його командою.
— Усіх виправдали, — сказав Фітцджеймс. — І навіть висловили подяку, наскільки я пригадую.
— Похвалили, але не підвищили в чині, — додав Крозьє.
— Але ви всі врятувалися.
— Так.
— Я хочу, щоб
Крозьє кивнув.
— Нам слід було вчинити так, як свого часу зробив Паррі: перевести обидва екіпажі на борт «Терору» ще рік тому й обігнути Землю Короля Вільяма, — сказав Фітцджеймс.
Тепер настала черга Крозьє здивовано підняти брови. Його вразило не те, що Фітцджеймс визнав цю земля островом, адже санні загони, які вирушили влітку на рекогносцирування, остаточно це встановили, а згода з тим, що їм слід було вирушити туди ще минулої осені, покинувши корабель сера Джона. Крозьє знав, що для капітана будь-якого флоту немає нічого гіршого, ніж залишити свій корабель, а що вже казати про Королівський флот! І хоча «Еребус» був під загальним командуванням сера Джона Франкліна, справжнім його капітаном завжди залишався командор Джеймс Фітцджеймс.
— Зараз уже занадто пізно, — сумно сказав Крозьє. Оскільки за переборками кают-компанії одразу йшов зовнішній борт, а над головами було три патентовані ілюмінатори Престона, тут було холодно — обоє чоловіків видихали в повітря пару, — але все-таки на шістдесят чи сімдесят градусів тепліше, ніж назовні на кризі, і ноги Крозьє, особливо пальці ніг, почали поступово відігріватися, й виникало відчуття, наче їх штрикають зазубреними шпильками та колють розпеченими голками.
— Так, — погодився Фітцджеймс, — однак вам вистачило розсудливості перевезти на санях спорядження та провізію на Землю Короля Вільяма ще в серпні.
— Це лише крихта того, що нам потрібно переправити туди, якщо доведеться облаштовувати там рятувальний табір, — різко зауважив Крозьє.
Він наказав перевезти з кораблів близько двох тонн одягу, наметів, рятувального спорядження і консервів, закласти їх на північно-західному березі острова на випадок, якщо їм доведеться терміново полишити кораблі взимку, але їхнє транспортування відбувалося вкрай повільно і за надзвичайно небезпечних умов. Упродовж кількох тижнів напружених санних переходів вдалося переправити на берег тільки тонну чи близько того припасів: наметів, запасного одягу, інструментів та консервованої їжі на кілька тижнів. Нічого більше.
— Ця істота не дала б нам там облаштуватися, — додав він стиха. — Ми всі могли б переселитися в намети ще у вересні — ви ж пам’ятаєте, що я наказав підготувати ділянку для двох дюжин великих наметів, — але наметовий табір не забезпечить такого захисту, як кораблі.
— Ні, — сказав Фітцджеймс.
— Якщо кораблі витримають зиму.
— Так, — промовив Фітцджеймс. — Ви чули, Френсісе, що дехто з матросів — на обох кораблях — називають те створіння Терором?
— Ні!
Крозьє образився. Він не хотів, щоб назву його корабля використовували з такою негідною метою, як ця, навіть якщо матроси просто жартували. Але він подивився в зеленаво-карі очі командора Джеймса Фітцджеймса і зрозумів, що капітан не жартує, так само, мабуть, як і матроси.
— Отже, Терор, — сказав Крозьє, відчуваючи у роті смак жовчі.
— Вони думають, що це не тварина, — сказав Фітцджеймс. — Вони вважають, що його підступність — це щось протиприродне… надприродне… що там на кризі, в темряві — злий дух.
Крозьє ледь не плюнув з відрази.
— Злий дух, — зневажливо повторив він. — Це ті самі моряки, що вірять у привидів, фей, йон, русалок і морських чудовиськ.
— Одного разу я бачив, як ви шкребли нігтями щоглу, щоб викликати вітер[58], — сказав з усмішкою Фітцджеймс.
Крозьє промовчав.
— Ви прожили достатньо довго і мандрували достатньо далеко, щоб бачити речі, про існування яких ніхто раніше не знав, — додав Фітцджеймс, очевидно в намаганні поліпшити настрій гостя.
— Звісно, — сказав Крозьє, хрипко розсміявшись. — Пінгвіни! Я волів би, щоб вони були найбільшими тваринами тут, на півночі, якими вони, здається, є на Південному полюсі.
— В Антарктиці немає білих ведмедів?
— Ми не бачили жодного. Як і ніхто з південних китобоїв або дослідників за сімдесят років плавань вздовж берегів цієї білої, вулканічної, замерзлої землі.
— І ви з Джеймсом Россом були взагалі першими людьми, що побачили цей континент. І ці вулкани.
— Атож, саме ми. І сер Джеймс скористався з цього набагато краще. Він одружений з гарною молодою штучкою, отримав лицарське звання, щасливий, насолоджується життям у відставці. А мені… а я… тут.
Фітцджеймс кахикнув, ніби з наміром змінити тему.
— Френсісе, ви знаєте, що до цього рейсу я свято вірив в існування Відкритого Полярного моря. Я був цілком впевнений, що парламент вчинив правильно, коли дослухався до думки так званих полярних експертів — у зиму перед нашим відплиттям, пам’ятаєте? «Тайме» чимало всього публікував — про термобаричний бар’єр, про Гольфстрім, що струменіє під кригою і підігріває Відкрите Полярне море, про невідомий континент, який має бути біля самого полюса. У парламенті були настільки переконані в його існуванні, що запропонували до розгляду й ухвалили відповідні закони, аби послати в’язнів Саузгейта та інших тюрем у високі широти копати вугілля, якого має бути повно-повнісінько всього за кілька сотень миль звідси на північному полярному континенті.
Цього разу Крозьє щиро розсміявся.
— Так, копати вугілля, щоб опалювати готелі і забезпечувати паливом пароплави, які здійснюватимуть регулярні рейси через Відкрите Полярне море щонайпізніше до 1860 року. О Боже, чому я не один з тих в’язнів Саузгейта? їхні камери, на вимогу закону і заради гуманізму, вдвічі більші за наші каюти, Джеймсе, і наше майбутнє було б теплим та безпечним, якби ми тільки сиділи в такій розкоші і чекали на звістку про те, що той Північний Полярний континент нарешті відкрито й колонізовано.
Тепер розсміялися вони обоє.
На палубі над ними щось застукотіло — квапливі кроки, інакші, ніж звичайне тупцяння, — а потім гучні голоси і холодний протяг, що торкнувся їхніх ніг, вказали на те, що хтось відчинив кришку головного люка вгорі в самому кінці коридору, і кілька пар ніг загуркотіли по сходах униз.
Обидва капітани замовкли і чекали, поки в тонкі двері кают-компанії постукають.
— Увійдіть, — сказав командор Фітцджеймс.
Моряк з «Еребуса» впустив двох членів екіпажу «Терору» — третього лейтенанта Джона Ірвінга і матроса на ім’я Шенкс.
— Перепрошую, що турбую вас, командоре Фітцджеймс, капітане Крозьє, — сказав Ірвінг, злегка клацаючи зубами. Його довгий ніс побілів від холоду. Шенкс досі тримав у руках мушкет. — Лейтенант Літтл послав мене з терміновим повідомленням до капітана Крозьє.
— Продовжуйте, Джоне, — сказав Крозьє. — Сподіваюся, що ви не шукаєте досі леді Сайленс?
Ірвінг на секунду знітився, а потім сказав:
— Ми бачили її на кризі, коли поверталися останні пошукові загони. Ні, сер, лейтенант Літтл просив мене сходити за вами, бо… — молодий лейтенант затнувся, наче забув причину, з якої Літтл послав його з доповіддю.