Дэн Симмонс – Терор (страница 30)

Дві з наступних чотирьох банок, які вони відкрили, були не протухлими: в одній виявилася дивовижно безм’яса «Ірландська тушонка», яка була ледь придатна для їжі і в свої найкращі часи, а в другій — якесь місиво з апетитною назвою «Бичачі щоки з овочами». Матроси дійшли думки, що рештки бика потрапили туди зі шкіряного заводу, а овочі — з покинутого бурякового льоху, але це було краще, ніж нічого.

Але щойно вони встановили намет, розклали всередині спальники, нагріли на спиртівці їжу і розібрали гарячі металеві чашки й тарілки, як почали бити блискавки.

Перша вдарила менш ніж за п’ятдесят футів від них, від несподіванки вони здригнулися, і з їхніх тарілок висипалися бичачі щоки, овочі й тушонка. Вдруге загуркотіло ще ближче.

Вони кинулися до намету. Блискавки з оглушливим тріском вдаряли довкола них, наче вони потрапили під артилерійський обстріл. Але варто було їм набитися всередину коричневого брезентового намету — вісім людей в укритті, розрахованому на чотирьох чоловік з легким спорядженням, — як матрос Боббі Ферр’є подивився на оббиті металом дерев’яні жердини, що підпирали стелю намету, і з вигуком «курва твоя мама!» кинувся до виходу.

Надворі сипався град розміром з крикетний м’яч, висікаючи з криги осколки, які здіймалися в повітря на добрих тридцять футів. Опівнічні полярні сутінки освітлювалися вибухами блискавок так часто, що вони частково накладалися один на одного, а небо блискотіло сяйвом спалахів, які залишали темні плями на сітківці ока.

— Ні, ні! — заволав Гор, перекрикуючи гуркіт грому, схопив Ферр’є біля самого виходу і потяг назад до переповненого намету. — Хоч би куди поткнутися, ми найвищі створіння на цьому острові. Викиньте якомога далі ці жердини, але залишайтеся під брезентом. Залізьте в свої спальники і розпластайтеся на долівці.

Моряки звивалися, як змії, щоб виконати цей наказ, їхнє довге волосся вибивалося з-під «вельських перук» чи плетених шапок та намотаних поверх них шарфів. Буря лютувала все сильніше, і гуркіт стояв оглушливий. Від граду, який тепер молотив їх по спинах через брезент і вовняні ковдри, було відчуття, як від ударів величезних кулаків, що лупцюють тебе до чорних синців. Гудсер насправді стогнав більше від страху, ніж від болю, хоча постійні стусани, що сипалися на нього, перетворилися в найдошкульнішу екзекуцію з тих, які він зазнав з часів свого навчання в державній школі.

— Та твою ж в Бога душу мать! — закричав Томас Гартнелл, коли град посипався ще сильніше, а блискавки почали бити частіше. В кого залишалася хоч дрібка здорового глузду, вже повилазили зі своїх спальників і ховалися під ними та ковдрами компанії Гудзонової затоки від граду. Тентовий брезент загрожував задушити їх усіх, а тонка парусина долівки зовсім не захищала від холоду, яким тягнуло знизу, вистуджуючи нагріте їхнім диханням повітря.

— Яка може бути гроза, коли так холодно? — крикнув Гудсер Гору, який лежав поруч з ним серед нажаханих матросів.

— Таке трапляється, — прокричав у відповідь лейтенант. — Якщо ми вирішимо перебратися з кораблів у береговий табір, то маємо прихопити з собою цілу купу громовідводів.

Це було вперше, коли Гудсер почув бодай натяк на те, що вони залишать кораблі.

Блискавка вдарила у валун, довкола якого вони сиділи під час своєї перерваної вечері, не далі як за десять футів від намету, відрикошетила понад їхніми прикритими брезентом головами в інший валун, що був за якихось три фути від них, і кожен моряк ще щільніше притиснувся до долівки, немов намагаючись продертися через парусинову підстилку і якомога глибше заритися в мерзлу рінь під ними.

— Боже праведний, лейтенанте Гор, — закричав Джон Морфін, чия голова була найближчою до заваленого входу в намет, — там щось ходить, посеред усього цього жахіття.

Усі матроси почули це.

Гор крикнув:

— Ведмідь? Нипає довкола в таку бурю?

— Для ведмедя воно завелике, лейтенанте, — вигукнув Морфін. — Це…

І саме цієї миті блискавка знову влучила у валун неподалік від намету, а наступна вдарила так близько, що тканина намету від електростатичного розряду здійнялась у повітря, і всі ще сильніше втиснули свої обличчя в холодну парусину і облишили всілякі розмови, щоб прошептати молитву про спасіння душі.

Атака — Гудсер міг думати про весь цей жах як про атаку давніх богів, які мстяться їм за вторгнення в царство Борея, — тривала майже цілу годину, аж поки прогримів останній грім, а спалахи блискавок стали уривчастими і перемістилися кудись до південного заходу.

Гор був першим, хто виліз з намету, але навіть лейтенант, якого Гудсер знав як людину безстрашну, не ризикував підвестися на повний зріст ще хвилину чи й більше по тому, як блискавки припинили свій обстріл. Інші виповзали назовні навколішки і так залишалися, роззираючись довкола, завмерши ніби в заціпенінні або в молитві. Небо на сході було розкреслене ґраткою електричних розрядів, що проскакували між хмарами чи били з хмар на землю, грім усе ще перекочувався через плаский острів з доволі сильним гуркотом, щоб вони шкірою відчували звукові хвилі й затискали вуха долонями, але град припинився. Розтрощені білі кульки вкрили все навколо, скільки сягав зір, двофутовим шаром.

За хвилину Гор звівся на ноги і почав роззиратися довкола. Слідом повільно попідводилися інші, скоцюрблені, незграбні, потираючи кінцівки — в страшних ґулях та синцях, наскільки міг судити Гудсер виходячи з власних відчуттів після цього їхнього колективного зґвалтування небесами. Сутінки були настільки густими через темні хмари на півдні, що здавалося, ніби настала справжня ніч.

— Ви лише погляньте! — вигукнув Чарльз Бест.

Гудсер та всі інші скупчилися біля саней. Бляшанки з їжею та амуніція перед їхньою перерваною вечерею були складені купою біля імпровізованої кухні, і блискавка якимось чином примудрилася вдарити в низьку піраміду бляшанок, не зачепивши власне саней. Вся консервована провізія Ґолднера розлетілася навколо, наче в пірамідку влучило гарматне ядро — ідеальне попадання в космічному кегельбані. Шматки обвугленого металу і все ще димучих, але так само неїстівних овочів і протухлого м’яса розкидало в радіусі двадцяти ярдів. Біля лівої ноги лікаря валявся чорний від кіптяви покручений казанок з ледь помітним написом на боці. Він входив до їхнього похідного спорядження і стояв на одному з їхніх спиртових примусів, коли вони кинулися в укриття. Металева каністра поруч, в якій раніше бовталася пінта легкозаймистого ефірного палива, вибухнула, розметавши вусібіч шрапнель, яка тільки завдяки щасливому випадку пролетіла над їхніми головами, поки вони борсалися під наметом. Якби блискавка вдарила в дерев’яний ящик з рештою паливних каністр, який стояв поруч з двома рушницями і патронами до них за кілька футів від саней, вони б усі загинули під час вибуху.

Гудсерові хотілося розреготатися, але він стримався, побоюючись одночасно ще й розплакатися. Всі матроси якусь хвилину мовчали.

Аж раптом Джон Морфін, який видерся на невисокий гребінь подзьобаної градом криги над їхнім табором, закричав:

— Лейтенанте, ви повинні це побачити!

Вони піднялися нагору, щоб і собі побачити, на що він там витріщається.

З тильного боку цього невисокого тороса, з’явившись з крижаних нетрів на південь від них і зникаючи в напрямку моря на північний захід від них, тягнулася вервечка абсолютно неймовірних слідів. Неймовірних, тому що вони були більшими за будь-які сліди будь-якої тварини з тих, що нині населяють землю. За п’ять днів подорожі моряки набачилися відбитків на снігу лап білих ведмедів, і деякі з них були просто величезні — близько дванадцяти дюймів завдовжки, — але ці невиразні сліди були чи не в півтора рази більші за ведмежі. Деякі здавалися довжиною з людську руку. І вони були свіжими — в цьому не було жодного сумніву, — тому що прим’ятини залишилися не в старому снігу, а вирізнялися на шарі свіжих градин.

Хай би що пройшло через їхній табір, воно зробило це під час самісінького розгулу стихії, як і доповідав Морфін.

— Що це? — сказав лейтенант Гор. — Цього не може бути. Містере ДеВо, будьте ласкаві сходити до саней і принести одну з рушниць і патрони.

— Єсть, сер.

Але навіть не чекаючи на повернення помічника з рушницею, Морфін, рядовий морської піхоти Піклінгтон, Бест, Ферр’є та Гудсер вирушили за Гором, коли лейтенант пішов по цьому неможливому сліду на північний захід.

— Вони занадто великі, сер, — сказав морський піхотинець. Гудсер знав, що його включили до складу загону, бо він був одним з небагатьох на борту обох кораблів, хто бодай колись полював на звірину, більшу за куріпку.

— Я знаю це, рядовий, — відповів Гор.

Він узяв рушницю з рук другого помічника ДеВо і холоднокровно зарядив її патроном. Грузнучи в купах граду, семеро моряків крокували в напрямку темних хмар поза фортечним муром айсбергів, що тягся вздовж берегової лінії.

— Може, це не відбитки лап, а щось інше… скажімо, арктичний заєць або якийсь інший звір стрибав по цьому крижаному місиві, залишаючи прим’ятини всім тілом, — сказав ДеВо.

— Так, — сказав Гор неуважно. — Мабуть, так і є, Чарльзе.

Але це були відбитки саме лап. І доктор Гаррі Д. С. Гудсер знав це. Як і кожна людина, що йшла поруч з ним. Гудсер, який ніколи не вполював нічого, більшого за кролика чи куріпку, міг впевнено заявити, що це не були прим’ятини від тіла якоїсь маленької тваринки, що вистрибувала праворуч і ліворуч, але сліди якоїсь істоти, що йшла спочатку на чотирьох ногах, а потім — якщо вірити слідам — майже сотню ярдів на двох. Тут вони скидалися на сліди людини, якщо б людина мала стопи завдовжки з докторову руку і крокувала з розмахом майже п’ять футів, не залишаючи при цьому відбитків пальців ніг, а лише борозни від пазурів.