Дэн Симмонс – Терор (страница 32)
Франклін, командор Фітцджеймс, лейтенант Ле Вісконте, перший помічник Роберт Серджент, льодовий лоцман Рейд, головний лікар Стенлі, кілька молодших офіцерів, помічник боцмана Браун, грот-марсовий старшина Джон Салліван і стюард сера Джона містер Гоер — усі кинулися до саней, як і сорок чи й більше матросів, які піднялися на палубу, почувши крик вартового.
За кілька кроків від санного загону Франклін і всі решта застигли, немов прикипівши до місця. Те, що через оптичну трубу здавалося Франкліну сірувато-червоними вовняними шарфами, перетворилося на великі червоні плями на чорних шинелях. Моряки були забризкані кров’ю.
Усі раптом загаласували. Дехто з матросів в упряжці стискав у обіймах друзів, що підбігли до них. Томас Гартнелл повалився на кригу, і його оточили матроси, намагаючись допомогти підвестися. Усі говорили й кричали одночасно.
Сер Джон дивився тільки на труп лейтенанта Грехема Гора. Тіло було накрите спальним мішком, але він трохи відгорнувся, тож сер Джон міг бачити вродливе обличчя Гора, зараз місцями абсолютно біле, знекровлене, а в інших місцях обпалене до чорноти арктичним сонцем. Риси його обличчя спотворилися, повіки трохи розплющилися, й білки очей зблискували кригою, нижня щелепа відвисла, язик вивалився, губи розтяглися й оголили зуби, немов у злісному вищирі або в гримасі невимовного жаху.
— Зніміть цього… дикуна… з лейтенанта Гора, — скомандував сер Джон. —
Кілька матросів кинулися виконувати наказ, схопивши ескімоса за плечі та ноги. Стариган застогнав, і доктор Гудсер вигукнув:
— Обережно! Легше з ним! У ньому сидить мушкетна куля попід серцем. Несіть його в лазарет, будь ласка.
Другий ескімос відкинув свій каптур, і сер Джон приголомшено побачив, що це була молода жінка. Вона підбігла до пораненого старого.
— Зачекайте! — крикнув сер Джон, махаючи рукою своєму корабельному помічнику лікаря. — Лазарет? Ви серйозно пропонуєте покласти цього… аборигена… в наш корабельний лазарет?
— Цей чоловік — мій пацієнт, — сказав Гудсер з непоштивою впертістю, на яку сер Джон Франклін ніяк не сподівався від цього вутлого невисокого лікаря.
— Мені потрібно місце, де я зможу прооперувати його — видалити кулю з тіла, якщо це можливо. Або принаймні зупинити кровотечу. Несіть його в лазарет, будь ласка, джентльмени.
Матроси, які тримали ескімоса, запитально подивилися на начальника експедиції, очікуючи на його рішення. Сер Джон був такий вражений, що слова буквально застрягли в його горлі.
— Несіть швидше, — скомандував Гудсер упевненим голосом.
Очевидно, сприйнявши мовчання сера Джона за мовчазну згоду, матроси понесли сивочолого ескімоса вгору по сніговому схилу на корабель. Гудсер, ескімоська дівчина і кілька моряків пішли слідом, інші допомагали піднятися на борт молодому Гартнеллу.
Франклін, ледь спроможний приховати свою вразу і жах, стояв як укопаний, не в змозі відвести очей від трупа лейтенанта Гора. Рядовий Пілкінгтон і матрос Морфін ослабили найтови, якими Гора було прив’язано до саней.
— Заради Бога, — сказав Франклін, — прикрийте йому обличчя.
— Єсть, сер, — відгукнувся Морфін.
Моряк підтягнув ковдру компанії Гудзонової затоки, яка сповзла з лиця лейтенанта впродовж цих важких півтора днів посеред замерзлого моря, помережаного торосами.
Серу Джону все ще було видно провал розчахнутого рота свого шляхетного лейтенанта під провислою червоною ковдрою.
— Містере ДеВо! — гукнув Франклін.
— Так, сер.
Другий помічник ДеВо, який наглядав за матросами, які відв’язували лейтенантове тіло, повернувся і віддав честь. Франклін побачив, що цей неголений вусань, із засмаглим до темно-червоного кольору і обвітреним лицем, був таким виснаженим, що ледь зміг підняти руку для привітання.
— Прослідкуйте за тим, щоб тіло лейтенанта Гора віднесли до його каюти, де ви з містером Серджентом підготуєте його до поховання під наглядом лейтенанта Фейргольма.
— Єсть, сер, — в один голос сказали ДеВо та Фейргольм.
Ферр’є і Пілкінгтон, попри смертельну втому, відмовилися від запропонованої допомоги і самі підняли із саней тіло свого загиблого лейтенанта. Труп виглядав таким само здерев’янілим, як дровиняка. Гола кисть почорніла чи то від сонця, чи то внаслідок розкладання тканин, і задубіла із зігнутими пальцями, наче лейтенант збирався дряпатися.
— Зачекайте, — сказав Франклін.
Він зміркував, що якщо відішле містера ДеВо з цим дорученням, то зможе отримати офіційну доповідь від людини, що була заступником командира цього загону, лише через кілька годин. І навіть клятий лікар вшився, прихопивши із собою обох ескімосів.
— Містере ДеВо, — промовив Франклін, — після того як ви прослідкуєте за початковими приготуваннями лейтенанта Гора до поховання, зайдіть з доповіддю до моєї каюти.
— Єсть, капітане, — втомлено відгукнувся той.
— А тим часом скажіть, хто був з лейтенантом Гором в його останні хвилини?
— Ми всі були, сер, — відповів ДеВо. — Але матрос Бест супроводжував його — вони були вдвох — в ті два дні, що ми перебували на Землі Короля Вільяма та поблизу неї. Чарлі бачив усе, що трапилося з лейтенантом Гором.
— Гаразд, — промовив сер Джон. — Йдіть займайтеся своїми справами, містере ДеВо. Я послухаю ваш рапорт згодом. А ви, Бесте, зараз ходімте зі мною і командором Фітцджеймсом.
— Єсть, сер, — сказав моряк, відрізаючи ножем останню зі шкіряних попруг своєї упряжі, бо був занадто втомленим, щоб розплутувати вузол. Йому
Три престонські патентовані ілюмінатори матово світилися над головами в променях сонця, яке протягом доби непорушно висіло на небі, коли матрос Чарльз Бест став доповідати серу Джону Франкліну, командорові Фітцджеймсому та капітанові Крозьє, що сиділи за столом, — капітан «Терору» дуже доречно прибув з візитом усього за кілька хвилин після того, як розвідувальний загін піднявся на облавок. Едмунд Гоер, стюард сера Джона, який час від часу виконував обов’язки його секретаря, сидів позад офіцерів, роблячи нотатки. Бест, звісно, стояв, але Крозьє запропонував дати виснаженому матросові із суто лікарських міркувань трохи бренді, і хоча вираз обличчя сера Джона виказував його незгоду, він усе ж попросив командора Фітцджеймса дістати пляшку з його особистих запасів. Ковток спиртного, здавалося, дещо збадьорив Беста.
Поки Бест, хитаючись від утоми, доповідав, усі троє офіцерів час від часу перебивали його запитаннями. Коли опис важкого походу команди до Землі Короля Вільяма став затягуватися, сер Джон поквапив матроса, попросивши його перейти до розповіді про події останніх двох днів.
— Єсть, сер. Отже, після тієї першої грозової ночі з блискавками і громом біля гурія, коли ми знайшли ці… сліди, відбитки… на снігу, ми спробували кілька годин поспати, але заснути нам не вдалося, а потім ми з лейтенантом Гором вирушили на південь з невеликим запасом провізії, тимчасом як містер ДеВо укладав на сани бідолашного Гартнелла, який тоді ще не опритомнів, і те, що залишалося від намету, тож ми з лейтенантом сказали їм «до завтра» і попрямували на південь, а містер ДеВо з рештою людей вирушили назад на морський лід.
— Ви були озброєні, — сказав сер Джон.
— Так точно, сер Джон, — відповів Бест. — Лейтенант Гор мав пістоля. Я взяв одну з двох рушниць, друга рушниця залишилася в загоні містера ДеВо, а у рядового Пілкінгтона був мушкет.
— А скажіть-но, чому лейтенант Гор розділив загін, — наказав сер Джон.
Здавалося, що питання на мить знітило Беста, але потім він знайшовся з відповіддю.
— О, він казав нам, що виконує ваш наказ, сер. Після того, як у таборі біля каїрна блискавка знищила запаси їжі, а град продірявив намет, більшості загону треба було повернутися до табору на морській кризі. Ми з лейтенантом Гором пішли далі, щоб закласти другий контейнер з рапортом десь південніше на узбережжі й подивитися, чи нема там відкритої води. Але там нічого не було, сер. Я маю на увазі, розводдя. Жодного натяку. Ні хрі… я хотів сказати, жодного відблиску на темному небі, який свідчив би про відкриту воду.
— Як далеко ви просунулися на південь, Бесте? — запитав Фітцджеймс.
— Лейтенант Гор вирахував, що ми пройшли близько чотирьох миль на південь по тому снігу й вкритому льодом камінні, коли досягли великої затоки, сер… швидше — бухти, такої самої, як та, що поблизу Бічі, де ми зимували минулого року. Але, джентльмени, ви повинні розуміти, що означає пройти чотири милі в тумані, та ще й проти вітру, ще й з кригою. Очевидячки, ми пройшли принаймні десять миль, щоб подолати ті чотири. Затока була скута кригою. Такою ж твердою, як паковий лід тут, довкола наших кораблів. Там не було навіть смужки відкритої води між берегом та кригою, які зазвичай утворюються в кожній бухті влітку в цих широтах. Ми перетнули гирло бухти, джентльмени, а потім пройшли ще десь чверть милі по мису, і там з лейтенантом Гором збудували тур — не такий високий і красивий, як гурій капітана Росса, я певен, але міцний і достатньо високий, щоб його можна було здалеку помітити. Місцевість там настільки пласка, що людина на ній завжди вивищується. Тож ми наскладали купу каміння в людський зріст і заховали в ній друге послання, таке саме, як і перше, зі слів лейтенанта, в тому мідному циліндрі.