Дэн Симмонс – Терор (страница 33)

— Після цього ви одразу повернулися назад? — запитав капітан Крозьє.

— Ні, сер, — відповів Бест. — Правду кажучи, я страшенно втомився. І лейтенант Гор так само. Весь той день ми йшли з великим напруженням сил, навіть заструги там були такі, що ми ледь крізь них пробивалися, а ще висів туман, тож ми тільки час від часу, коли він розсіювався, могли бачити берег, вздовж якого йшли, і хоча ми звели гурій і залишили в ньому послання вже далеко пополудні, ми з лейтенантом Гором пройшли узбережжям ще шість чи сім миль на південь. Іноді ми бачили, куди йдемо, але більшість часу брели навмання. Проте ми весь час чули.

— Що саме ви чули, матросе? — поцікавився Франклін.

— Нас щось переслідувало, сер Джон. Щось велике. Воно гучно дихало. Іноді немов погавкувало… ну, ви, мабуть, знаєте, джентльмени, що білі ведмеді часом видають такі звуки, наче кашляють?

— Ви вирішили, що це ведмідь? — запитав Фітцджеймс. — Ви щойно сказали, що були найвищими помітними на тій місцевості об’єктами. Звісно ж, якщо вас переслідував ведмідь, ви могли б його побачити, коли туман розсіювався.

— Так, сер, — пробурмотів Бест, насупившись так сильно, що здалося, ось-ось розплачеться. — Тобто, ні, сер. Але ми не могли також і стверджувати, що це не ведмідь. Принаймні, було дуже схоже на нього. За звичайних умов ми могли б його побачити і мали побачити. Але не побачили і не змогли. Час від часу ми чули той кашель прямо позаду нас — за п’ятнадцять футів у тумані, — і я цілився з рушниці, а лейтенант Гор вставляв запал у свій пістоль, і ми чекали, затамувавши дихання, але коли туман розходився, було видно на добру сотню футів, однак позаду нікого не було.

— Може, це був якийсь акустичний феномен, — припустив сер Джон.

— Так точно, сер, — погодився Бест, який, судячи з його тону, не зрозумів зауваження сера Джона.

— Такі звуки могла видавати прибережна крига, — сказав сер Джон. — А можливо, це шумів вітер.

— О, так точно, сер, так точно, сер Джон, — кивнув головою Бест. — Тільки вітру тоді не було. Але крига… може, саме вона і видавала ці звуки, мілорде. Таке завжди може бути. — Його тон, утім, свідчив про те, що цього нізащо не могло бути.

Роздратовано смикнувшись, сер Джон промовив:

— Надворі ви сказали, що лейтенант Гор помер… був убитий… вже після того, як ви приєдналися до інших шести людей на кризі. Будь ласка, продовжіть вашу розповідь з цього місця.

— Єсть, сер. Було, мабуть, близько опівночі, коли ми дісталися найпівденнішої точки нашого маршруту, пройшовши так далеко, як тільки змогли. Сонце сідало за обрій попереду нас, але небо було оповите тим золотистим серпанком… ну, ви знаєте, як воно опівночі тут буває, сер Джон. Туман на той час достатньо розсіявся, тож коли ми здерлися на невеликий скелястий пагорок… насправді це був не пагорок, а намивна коса, яка піднімалася футів на п’ятнадцять над тамтешнім пласким берегом, всіяним мерзлою рінню… ми побачили узбережжя, що вигиналося далі на південь до розмитого небокраю, де виднілися скупчення айсбергів, прибитих до берега. Води не було. Далі на південь все скувала крига. Тож ми розвернулися й пішли назад. У нас не було ні намету, ні спальних мішків, тільки замерзла свинина, щоб пожувати. Я зламав об неї здоровий зуб. Ми обоє були дуже спраглі, сер Джон. У нас не було спиртівки, щоб розтопити сніг або лід, а ми вирушили в дорогу тільки з краплею води в пляшці, яку лейтенант Гор тримав за пазухою, щоб не замерзла.

Тож ми йшли вночі — годину або дві в тих наче сутінках, які тут вважаються ніччю, джентльмени, а потім ще кілька годин, — і я не раз відчував, що засинаю на ходу, і ходив би колами до знемоги, якби не лейтенант Гор, який хапав мене за руку, приводив до тями і тягнув далі за собою в правильному напрямку. Ми пройшли повз збудований нами гурій, потім перетнули затоку і десь близько шостої склянки, коли сонце знову стояло високо в небі, ми досягли місцини, де розбивали табір минулої ночі біля першого гурія, тобто біля тура сера Джеймса Росса, — насправді це було не минулої, а позаминулої ночі, під час першої грози з блискавками, — і ми попленталися далі, по сліду від саней, до нагромадження айсбергів під берегом і далі на морський лід.

— Ви сказали «під час першої грози з блискавками», — перебив матроса Крозьє. — Що, були ще грози? У нас, поки ви ходили, теж пройшло декілька, але найгірші, мені здається, бушували на півдні.

— О так, сер, — відповів Бест. — Кожні кілька годин, навіть попри такий густий туман, знову починав гриміти грім, і тоді волосся у нас ставало дибки, немов намагаючись відірвати наші голови, а все металеве — пряжки ременів, рушниця, пістоль лейтенанта Гора — починало світитися синім, і ми шукали місце, щоб розпластатися на ріні, і лежали там, втискаючись у каміння, поки навколо нас усе вибухало, немов це була гарматна канонада під час Трафальгарської битви, джентльмени.

— Ви брали участь у Трафальгарській битві, матросе Бест? — холодно запитав сер Джон.

Бест розгублено моргнув.

— Ні, сер. Звичайно ні, сер. Мені тільки двадцять п’ять років, мілорде.

— А я брав участь у Трафальгарській битві, матросе Бест, — сказав сер Джон суворо. — Був офіцером, командував сигнальниками на кораблі Її Величності «Беллерофон», де тридцять три із сорока офіцерів загинули тільки під час цього бою. Будь ласка, надалі утримайтеся від метафор і порівнянь, що виходять за межі вашого досвіду.

— Є… Єсть, сер, — затнувся Бест, хилитаючись уже не тільки від виснаження й горя, але й від страху, що так нетактовно висловився. — Перепрошую, сер Джон. Я не хотів… тобто я не мав на увазі… не повинен був…

— Продовжуйте свою розповідь, матросе, — сказав сер Джон. — Розкажіть нам про останні години лейтенанта Гора.

— Єсть, сер. Отже… Я не зміг би перебратися через ланцюг айсбергів без допомоги лейтенанта Гора — благослови його, Боже, — але зрештою ми таки здолали цю перешкоду і вийшли на власне лід, а там уже залишалися миля або дві до табору, де містер ДеВо та інші чекали на нас, але потім ми заблукали.

— Як ви могли заблукати, — запитав командор Фітцджеймс, — якщо йшли по сліду саней?

— Не знаю, сер, — сказав Бест, голос якого геть стих від виснаження й суму. — Був туман. Дуже щільний туман. Переважно ми могли бачити лише на десять футів у будь-якому напрямку. Сонячне світло робило все блискучим і пласким. Мені здається, ми перелізали через той самий торос три чи чотири рази, і щоразу все більше збивалися з напрямку. А на морській кризі були великі ділянки, де сніг зовсім здуло, тож полоззя саней не залишили там жодних слідів. Але насправді, джентльмени, я думаю, що ми обидва, лейтенант Гор і я, спали на ходу і просто не помітили, як втратили сліди.

— Добре, — сказав сер Джон. — продовжуйте.

— Отже, потім ми почули постріли… — почав було Бест.

— Постріли? — перепитав командор Фітцджеймс.

— Так, сер. І з мушкета, і з рушниці, які в них були. У тумані, коли звук відлунює від усіх айсбергів та крижаних гребенів навколо, здавалося, наче стріляють одночасно зусібіч, але постріли гриміли зовсім близько. Ми почали волати в туман і доволі швидко почули відгук містера ДеВо, а за тридцять хвилин — рухатися в тумані було доволі складно — ми натрапили на табір. Хлопці підлатали намет за ті тридцять шість чи скільки там годин, коли ми були відсутні, — більш-менш підлатали — і встановили його поруч із саньми.

— Це були постріли, щоб вказати вам напрямок, куди слід рухатися? — запитав Крозьє.

— Ні, сер, — відповів Бест. — Вони стріляли у ведмедів. І в старого ескімоса.

— Поясніть, — наказав сер Джон.

Чарльз Бест облизав обвітрені потріскані губи.

— Містер ДеВо може пояснити краще за мене, джентльмени, але якщо сказати коротко, то вони повернулися до морського табору на день раніше і побачили, що усі бляшанки з консервами потрощено, зім’ято, зіпсовано й розкидано — вони вважали, що ведмедями, — тож містер ДеВо і доктор Гудсер вирішили підстрелити кількох білих ведмедів, що продовжували тинятися й винюхувати щось довкола табору. Вони підстрелили ведмедицю з двома ведмежатами саме перед нашим приходом і взялися білувати їхні туші. Але раптом неподалік вони почули якісь звуки — таке саме покашлювання й гучне дихання в тумані, яке я вже описував, джентльмени, — а потім, я припускаю, ті два ескімоси — стариган і та жінка — вийшли з-поза тороса в тумані, обоє в білому хутрі, і рядовий Пілкінгтон вистрілив зі свого мушкета, а Боббі Ферр’є пальнув з рушниці. Ферр’є не влучив, але Пілкінгтон увігнав кулю в груди старого.

Коли ми з лейтенантом дісталися туди, вони вже притягли пораненого ескімоса, ту жінку і шматки ведмежого м’яса назад у табір, залишивши на кризі криваві патьоки, джентльмени, що нам і вказали шлях, яким ми йшли останню сотню ярдів чи близького того, а доктор Гудсер намагався врятувати життя старого ескімоса.

— Навіщо? — здивувася сер Джон.

На це запитання Бест не мав відповіді. Інші теж мовчали.

— Ну гаразд, — нарешті сказав сер Джон. — Який час минув після вашого возз’єднаня з другим помічником ДеВо та іншими у морському таборі до того, як на лейтенанта Гора напали?

— Не більше тридцяти хвилин, сер Джон. Може, й менше.

— Але що спровокувало напад?

— Спровокувало? — повторив Бест. Його погляд поплив. — Ви маєте на увазі їхню стрільбу по білих ведмедях?