— Житиме, але недовго, сер Джон, — доповів Стівен Семуель Стенлі.
Я просто сторопів від таких слів, сказаних у присутності пацієнта, — ми, лікарі, зазвичай повідомляємо один одному свої найжахливіші прогнози біля вмираючих клієнтів безпристрасною латиною, — але одразу зрозумів, що навряд чи цей ескімос знає англійську.
— Перекотіть його на спину, — скомандував сер Джон.
Ми зробили це якомога обережніше, і хоча біль, який відчував сивоголовий тубілець, що був при свідомості впродовж усіх наших зондувань і залишався при тямі зараз, мав бути нестерпним, він не видав ні звуку. Його погляд був прикутий до обличчя начальника нашої експедиції.
Сер Джон схилився над ним і, підвищуючи голос і промовляючи слова повільно, як звертаються до глухої дитини або до недоумка, прокричав:
— Хто… ти… такий?
Ескімос пильно дивився на сера Джона.
— Як… тебе… звати? — продовжував вигукувати сер Джон. — Якого… ти… племені?
Вмираючий чоловік мовчав.
Сер Джон похитав головою, і на його обличчі відбилося почуття відрази, викликаної чи то виглядом зяючої рани в грудях ескімоса, чи то його споконвічною зневагою до аборигенів, — я не знаю.
— Де другий тубілець? — запитав сер Джон у Стенлі.
Головний лікар, який обома руками затискав рану і накладав на неї закривавлені бинти, сподіваючись бодай уповільнити, якщо не припинити, постійну кровотечу з легені дикуна, кивнув у напрямку ніші за завісою.
— З нею доктор МакДональд, сер Джон.
Сер Джон безцеремонно пройшов за ковдру-завісу. Я почув здивований вигук, кілька незв’язних, нерозбірливих слів, а потім, коли наш начальник експедиції вийшов назад, його лице було таким багряно-червоним, що я перелякався, чи не схопив нашого шістдесятиоднорічного командора апоплексичний удар.
Потім червоне обличчя сера Джона враз побіліло.
Я із запізненням здогадався, що молода жінка, очевидно, була оголеною. Кількома хвилинами раніше я заглянув за ледь відхилену завісу і помітив, що коли МакДональд жестом наказав їй зняти верхню одіж — парку з ведмежої шкури, — дівчина кивнула, скинула важку вдяганку, і виявилось, що під нею вище пояса на дикунці нічого немає. В той час я був заклопотаний вмираючим чоловіком на столі, але подумки зауважив, що такий спосіб зберігати тепло під широким хутряним одягом дуже розумний і набагато кращий, ніж численні вовняні светри, які ми всі носили в розвідувальному загоні бідолашного лейтенанта Гора. Голяка під звіриною шкурою тіло само зігрівається під час холоду і, відповідно, само охолоджується в разі потреби, як, наприклад, під час напруження сил, оскільки піт буде швидко поглинатися волосинками вовчої чи ведмежої шкури. Вовняні ж светри, які носимо ми, англійці, майже миттєво просочувалися наскрізь потом, ніколи як слід не висихали, швидко вистигали, коли ми припиняли йти або тягнути сани, і значною мірою втрачали свої ізоляційні властивості. І майже напевно, що на час нашого повернення на корабель ми тягли на своїх плечах вагу, чи не вдвічі більшу за ту, з якою ми полишили судно.
— Я повернусь у більш слушний час, — затинаючись пробурмотів сер Джон і пройшов повз нас, і далі задкуючи.
Капітан сер Джон Франклін виглядав приголомшеним, але чи до цього спричинилася чуттєва первозданна нагота молодої жінки, чи щось інше, побачене ним у закутку лазарету, я не можу сказати. Він вийшов з операційної, не промовивши більше ні слова.
Наступної хвилини МакДональд попросив мене підійти. Дівчина — тобто молодиця, я вже згадував про це, бо науково доведено, що жінки в диких племенах досягають статевої зрілості набагато раніше, ніж юні леді в цивілізованих суспільствах, — знову вдягла свою широку парку і штани зі шкури котиків. Сам доктор МакДональд виглядав схвильованим, майже пригніченим, і коли я поцікавився в нього, в чому річ, він жестом попросив ескімоску відкрити рота. Потім він підняв ліхтаря і опукле дзеркало, щоб сфокусувати світло, і я побачив усе на власні очі.
Її язик було ампутовано біля кореня. Його обрубок, як я побачив — і МакДональд згодився зі мною, — був більш-менш достатнім для того, щоб вона могла ковтати і їсти більшість страв, але, звісно ж, артикуляція складних звуків, якщо можна назвати ескімоську мову складною в тому чи тому сенсі, була поза її можливостями. Шрам був давній. Це сталося, очевидно, давно.
Правду кажучи, я з жахом відсахнувся від дикунки. Хто зробив це з маленькою дитиною — і навіщо? Але коли я вжив слово «ампутація», доктор МакДональд м’яко поправив мене.
— Подивіться ще раз, докторе Гудсер, — сказав він пошепки. — Це не акуратна хірургічна ампутація, навіть здійснена таким грубим інструментом як кам’яний ніж. Язика у бідної дівчинки відкусили, коли вона була ще малям, — і так близько до кореня, що вона у жодному разі не могла зробити цього сама.
Я на крок відступив від жінки.
— У неї ще є якісь каліцтва? — запитав я латиною за давньою звичкою. Я читав про варварські звичаї, які побутують на Чорному континенті та серед магометан, де їхні жінки піддавалися жорстокому обрізанню — пародія на єврейський звичай обрізання хлопчиків.
— Ні, більше жодних, — відповів МакДональд.
Принаймні тепер я, здається, зрозумів, чим були спричинені раптова блідість і очевидний шок сера Джона, але коли я запитав МакДональда, чи поділився він цією інформацією з нашим командором, лікар запевнив мене, що ні. Сер Джон просто увійшов у закуток, побачив ескімоську дівчину без одягу й одразу вийшов, трохи збуджений.
Потім МакДональд почав ділитися зі мною результатами свого побіжного огляду нашої полонянки, чи то гості, коли нас перебив лікар Стенлі.
Моєю першою думкою було, що помер старий ескімос, але виявилося, що ні, і це було, правду кажучи, просто дивним. Прийшов матрос і передав мені наказ з’явитися до сера Джона та решти капітанів з рапортом.
Можу сказати, що сера Джона, командора Фітцджеймса і капітана Крозьє розчарував мій рапорт про обставини смерті лейтенанта Гора, і хоча іншого разу це мало б прикро вразити мене, цього дня — мабуть, через мою величезну втому і психологічні зміни, що сталися зі мною під час походу з партією лейтенанта Гора, — я не надто переймався розчаруванням свого начальства.
Передовсім я доповів про стан помираючого ескімоса і про загадковий факт відсутності язика у дівчини. Троє капітанів пошепки обмінялися думками з цього приводу, але запитання поставив тільки капітан Крозьє.
— Ви не знаєте, навіщо таке зробили з нею, докторе Гудсер?
— Й гадки не маю, сер.
— Це могла зробити тварина? — наполягав він.
Я замислився. Мені це не спадало на думку.
— Можливо, — відповів я нарешті, хоча мені було дуже важко уявити якусь арктичну м’ясоїдну тварину, яка відкушує язика дитині, але залишає її живою. Але знову ж таки, загальновідомо, що в ескімосів побутує звичай жити разом з дикими собаками. Я бачив таке на власні очі у Диско Бей.
Більше запитань про ескімосів не було.
Вони цікавилися подробицями смерті лейтенанта Гора і попросили описати істоту, що вбила його, і я відповів правду: саме тоді я був заклопотаний порятунком ескімоса, який вийшов з туману і був підстрелений рядовим Пілкінгтоном, тож я побачив лише мить смерті Грехема Гора. Я пояснив, що через пелену туману, в якій де-не-де були просвіти, мою розгубленість від раптових гучних криків, гуркоту мушкета і пострілу лейтенантового пістоля, обмежене поле зору з того боку саней, де я сидів навколішки, швидке й безладне переміщення людей і плям світла, я нічного до пуття не розгледів: я бачив тільки велику білу примару, яка зусібіч огорнула бідолашного офіцера, вогонь з його пістоля, спалахи інших пострілів, а потім знову все заволокло туманом.
— Але ви впевнені, що це був білий ведмідь? — запитав командор Фітцджеймс.
Якусь мить я вагався.
— Якщо це й був білий ведмідь, — сказав я нарешті, — то надзвичайно великий екземпляр Ursus maritimus[62]. Мені здається, що це якийсь ведмедеподібний хижак — величезне тіло, гігантські лапи, мала голова, обсидіанові очі, — але деталі не були такими чіткими, як вони озвучені в цьому описі. Що я найбільше запам’ятав, так це те, що ця істота з’явилась, здавалося, нізвідки — просто виросла довкола людини, — і що на зріст вона принаймні вдвічі вища за лейтенанта Гора. Це було жахливе видовище.
— Я певен, що саме так усе й було, — сухо, майже саркастично, як мені здалося, сказав сер Джон. — Але чим же ще могло воно бути, містере Гудсер, якщо не ведмедем?
Я не вперше помітив, що сер Джон, коли звертався до мене, ніколи не послуговувався моїм законним званням доктора. Він вживав слово «містер», як міг би звертатися до будь-якого помічника або нестройового унтер-офіцера. Лише через два роки я збагнув: підстаркуватий експедиційний командор, якого я так глибоко шанував, жодною мірою не поважає навзаєм якогось там корабельного лікаря.
— Я не знаю, сер Джон, — відповів я.
Я хотів повернутися до свого пацієнта.
— Наскільки я пригадую, ви виявляли інтерес до білих ведмедів, містере Гудсер, — продовжував сер Джон. — Чому?
— Я вчився на анатома, сер Джон. І до відплиття експедиції сподівався стати ще й натуралістом.
— Більше не сподіваєтеся? — запитав капітан Крозьє з його м’яким провінційним акцентом.
Я знизав плечима.
— Я збагнув, що польові дослідження не є моєю сильною рисою, капітане.
