Дэн Симмонс – Терор (страница 37)

Ескімоська жінка мовчки стояла і спостерігала за тим, що відбувається, все так само безпристрасно. Дув західно-північний вітер, і її чорне волосся вибилося з-під брудного каптура парки і розвівалося над обличчям, як розкошлане вороняче пір’я. Ми були єдиними учасниками поховальної церемонії — лікар Стенлі, два захекані матроси, що стиха лаялися, тубільна жінка і я, — поки капітан Крозьє і високий довгов’язий лейтенант випірнули із заметілі й останні кілька хвилин спостерігали за нашими зусиллями. Нарешті тіло ескімоса здолало останніх п’ять футів і зникло в чорному потоці п’ятнадцятьма футами нижче поверхні льоду.

— Сер Джон наказав не залишати жінку на ніч на борту «Еребуса», — тихо промовив капітан Крозьє. — Ми прийшли забрати її на «Терор».

А високому лейтенантові, чиє ім’я було, пригадується, Ірвінг, Крозьє сказав:

— Джоне, вона перебуватиме під вашою опікою. Знайдіть для неї спальне місце подалі від матросів — можливо, у закутку за лазаретом, серед ящиків, — і потурбуйтеся про її безпеку.

— Єсть, сер.

— Перепрошую, капітане, — сказав я, — але чому не відпустити її назад до племені?

Крозьє на це посміхнувся.

— За звичайних умов я б, звісно, пристав на таку пропозицію, докторе. Але тут, у радіусі ста п’ятдесяти миль, немає жодних відомих ескімоських поселень, ба навіть найменшого сільця. Ескімоси — кочовий народ, особливо ті, яких ми звемо північними горцями, — але що привело цього старого чоловіка і юну дівчину на пакову кригу так далеко на північ влітку, коли тут нема ні китів, ні моржів, ні тюленів, ні карибу, ні будь-яких інших тварин, крім білих ведмедів і вбивчих примар на кризі?

Я не мав відповіді на це запитання, але мені воно здалося напрочуд доречним.

— Може трапитися, — продовжував Крозьє, — що наше життя залежатиме від того, чи вдасться нам порозумітися з місцевими ескімосами. Тож чи варто нам відпускати жінку, перш ніж ми з нею потоваришуємо?

— Ми застрелили її чоловіка чи батька, — зауважив лікар Стенлі, кинувши погляд на німу молодицю, яка все ще вдивлялася у вже порожню пожежну ополонку. — Наша леді Сайленс не повинна відчувати щодо нас якогось милосердя.

— Саме так, — сказав капітан Крозьє. — І в нас досить нагальних проблем без того, щоб ця дівка привела військову ватагу лютих ескімосів до наших кораблів, щоб повбивати нас сонних. Ні, я думаю, капітан сер Джон Франклін правий… вона має залишитись з нами, поки ми не вирішимо, що робити… не тільки з нею, але і з самими собою.

Крозьє усміхнувся Стенлі. Це було вперше за два роки, наскільки мені пам’яталося, коли я бачив усмішку капітана Крозьє.

— Леді Сайленс… Добре, Стенлі. Дуже добре. Ходімо, Джоне. Ходімо, міледі.

Вони рушили на захід через хуртовину в напрямку першого стикового гребеня. Я піднявся по сніговому схилу на борт «Еребуса», повернувся до своєї крихітної каютки, яка зараз видавалася мені справжнісіньким раєм, і заснув міцним сном — уперше відтоді, як лейтенант Гор повів нас по кризі на південь-південний схід десятьма днями раніше.

15 ФРАНКЛІН

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах., довг.

11 червня 1847 року

До дня, коли йому судилося померти, сер Джон майже відійшов від шоку, який він отримав, побачивши оголену ескімоську дівчину. Це була та сама молода жінка, та сама юна шльондра, скво з мідяного племені, яку диявол послав спокушати його під час першої експедиції 1819 року, п’ятнадцятилітня коханка безвідповідального Роберта Гуда на ім’я Зелена Панчоха. Сер Джон був переконаний у цьому. Спокусниця мала таку ж кавово-коричневу шкіру, яка, здавалося, світилася навіть у темряві, була такого ж зросту, мала такі ж округлі дівочі груди, такі ж коричневі соски і таку ж чорну, як пір’їна ворона, смужку волосся на лобку. Це була та сама суккуба[64].

Шок капітана сера Джона Франкліна від споглядання її оголеною на столі лікаря МакДональда в лазареті — на його кораблі — був цілковитий, але він був переконаний, що вдало приховував свою реакцію від лікарів та решти капітанів упродовж цього нескінченно довгого, божевільного дня.

Церемонія поховання лейтенанта Гора відбулась у п’ятницю, пізно ввечері, четвертого червня.

Цей ритуал потребував напруженої попередньої роботи численної команди матросів упродовж більш ніж доби, аби пробитися через лід до води, що дозволило б провести морський поховальний обряд, і їм довелося використати чорний порох, щоб підірвати верхній десятифутовий шар льоду, а потім узятися за кирки й лопати, щоб розчистити широку вирву від вибуху і прорубати останніх п’ять футів криги чи близького того. Коли десь опівдні вони закінчили цю роботу, містер Вікес, тесля з «Еребуса», і містер Хані, тесля з «Терору», збили вишукане дерев’яне риштування над отвором розміром десять на п’ять футів над темним морем.

Робочі бригади з довгими баграми стояли біля вирви і розбивали лід, що намерзав під помостом.

У відносному теплі судна тіло лейтенанта Гора почало швидко розкладатися, тож теслі виготовили масивну домовину з червоного дерева, яку з внутрішнього боку обшили пахучим кедром. Між двома шарами дерева розмістили шар свинцю замість традиційних двох артилерійських ядер, вкладених у звичайний поховальний чохол, аби мати певність, що тіло потоне. Містер Сміт, коваль, виплавив у горні, обробив молотом та вигравіював гарну меморіальну дошку з міді, яку прикрутили до віка труни. Оскільки поховальна церемонія була якоюсь сумішшю суходільного поховання та більш звичного поховання у морі, сер Джон спеціально наполіг, щоб труну зробили достатньо важкою, аби вона зразу затонула.

Коли вибило восьму склянку перед початком першої собачої вахти — о четвертій годині пополудні, — команди обох кораблів зібралися на місці поховання за чверть милі від «Еребуса». Сер Джон наказав бути присутніми на церемонії усім, залишивши на кораблях найменш можливу кількість вартових, а понад те заборонив одягати бодай щось поверх форменого одягу, тож у призначений час більше сотні змерзлих, але одягнутих за формою офіцерів і матросів зібралося на кризі.

Труну з лейтенантом Гором спустили з борту «Еребуса» і прив’язали до великих саней, які додатково зміцнили з цього сумного приводу. Домовину накрили особистим прапором Співдружності націй сера Джона. Потім тридцять два матроси, двадцять з «Еребуса» і дванадцять з «Терору», повільно протягли сани з труною чверть милі до місця поховання, тимчасом як четверо наймолодших матросів, які все ще значилися в розкладі корабельними юнгами — Джордж Чамберс і Девід Янг з «Еребуса», Роберт Ґолдінг і Томас Еванс з «Терору» — вистукували повільний марш на барабанах, обгорнутих чорною тканиною. Урочисту процесію супроводжували двадцять чоловік, серед них капітан сер Джон Франклін, командор Фітцджеймс, капітан Крозьє і більшість інших офіцерів та помічників у парадній формі, за винятком тих, хто залишився командувати на обох майже порожніх кораблях.

На місці поховання стояла по стійці струнко команда озброєних королівських морських піхотинців у червоних мундирах. Очолювана тридцятитрирічним сержантом з «Еребуса» Девідом Брайаном, вона складалася з капрала Персона, рядового Гопкрафта, рядового Пілкінгтона, рядового Гілі і рядового Ріда з «Еребуса» (з контингенту морських піхотинців з флагманського корабля був відсутнім тільки рядовий Брайні, який помер минулої зими і був похований на острові Бічі), а також сержанта Тозера, капрала Хеджеса, рядового Вілкіса, рядового Гаммонда, рядового Хетера і рядового Дейлі з «Терору».

За поховальними санями трикутного капелюха і шпагу покійного ніс лейтенант Г. Т. Д. Ле Вісконте, який прийняв на себе посадові обов’язки лейтенанта Гора. Поруч з Ле Вісконте йшов лейтенант Джеймс В. Фейргольм, який ніс блакитну оксамитову подушечку, на якій лежали шість медалей, яких удостоївся молодий Гор за роки служби в Королівському військово-морському флоті.

Коли санна партія дійшла до поховальної ополонки, стрій з дванадцяти королівських морських піхотинців розділився. Морські піхотинці стали у дві шереги, розвернувшись лицем до лиця, за поховальним звичаєм опустили рушниці дулом до землі і обперлися на приклади, поки процесія з тих, хто тягнув похоронні сани, почесної варти та інших присутніх на похороні проходила поміж ними.

Поки сто десять чоловік займали свої місця посеред натовпу офіцерських одностроїв довкола вирви (деякі матроси вилізли на торос, щоб краще бачити), сер Джон провів капітанів на тимчасовий поміст на східному боці ополонки. Повільно, обережно тридцять два санні бурлаки відв’язали важку труну від саней і опустили її на похилі дошки дерев’яної конструкції, встановленої прямо над прямокутником чорної води. Тепер труна вже покоїлася не тільки на крайніх дошках настилу, але й на трьох міцних тросах, які з обох боків зараз тримали ті самі матроси, яких тягнули сани.

Коли глухий барабанний дріб припинився, всі зняли капелюхи. Холодний вітер куйовдив довге волосся моряків, з такої нагоди вимите, розчесане й стягнуте у хвости стрічками. День був прохолодний — не більше п’яти градусів під час останнього вимірювання температури, що проводилося, коли вибило шість склянок, — але арктичне небо, яке виблискувало кристалами льоду, здавалося суцільним куполом золотистого сяйва. Неначе на честь лейтенанта Гора, сонячний диск над південним овидом у прозорому осяйному серпанку доповнило ще три світила — несправжні сонця, що висіли згори та обабіч застиглого на півдні справжнього сонця, — поєднані між собою дугою веселки. Багато з присутніх сприйняли це видовище як доречний знак.