Дэн Симмонс – Терор (страница 38)
Сер Джон провадив службу Божу над померлим, його сильний голос був чутний усім ста десяти морякам, зібраним довкола. Ритуал був добре відомий їм усім. Слова заспокоювали. І пробуджували відповідні почуття. Наприкінці церемонії більшість присутніх уже не зважали на подуви холодного вітру, в той час як знайомі фрази відлунювали над кригою:
— Отже, ми віддаємо його тлінне тіло глибині, щоб воно стало прахом, і сподіваємось на його воскресіння в день, коли море поверне своїх мертвих, заради життя у світі прийдешньому, через нашого Господа нашого Ісуса Христа, який після свого пришестя перетворить наше мерзенне тіло, щоб воно уподібнилося до його осяйного тіла, могутньою силою своєю, за допомогою якої він підкоряє своїй волі все суще на землі і на небі.
— Амінь, — хором сказали всі присутні.
Дванадцять солдатів королівської морської піхоти підняли свої мушкети і вистрілили трьома залпами, останній залп був усього з трьох пострілів, а не з чотирьох, як два попередні.
На звук першого залпу лейтенант Ле Вісконте кивнув, і Семуель Браун, Джон Вікес та Джеймс Ріджден витягнули дошки з-під важкої труни, яка зараз висіла у повітрі на трьох тросах. На звук другого залпу труну стали опускати, поки вона торкнулася чорної води. На звук останнього залпу чоловіки почали повільно травити троси, поки масивна домовина з мідною дощечкою — медалі та шпагу лейтенанта Гора вже теж поклали на віко з червоного дерева — зникла під водою.
Крижана вода ледь збурилася, троси витягли й кинули збоку, а тим часом прямокутник чорної води вже спорожнів. На півдні одразу зникли несправжні сонця й гало, тільки понуре червоне сонце палало під куполом неба.
Люди мовчки розходилися на свої кораблі. Минуло тільки дві склянки першої собачої вахти. Для більшості моряків це був час вечері та другої порції грогу.
Уранці наступного дня, в суботу п’ятого червня, коли обидва екіпажі ще валялися в койках на нижніх палубах своїх кораблів, налетіла чергова арктична літня гроза з блискавками. Дозорців з марсів[65] зняли, а ті, хто несли вахту на палубі, намагалися триматися подалі від усіх металевих речей та щогл, в той час як блискавки з тріском шматували туман, оглушливо гуркотів грім, потужні електричні розряди раз за разом били у громовідводи на щоглах та покрівлях палубних надбудов, а блакитні пальці вогнів Святого Ельма повзли по рангоуту і ковзали по такелажу. Втомлені дозорці, що спустилися вниз після своєї вахти, вражали своїх товаришів розповідями про кульові блискавки, що перекочувалися й скакали по кризі. Пізніше вдень, коли блискавки та розряди атмосферної електрики просто шаленіли, дозорці собачої вахти доповіли про якусь велику — занадто велику, щоб бути звичайним білим ведмедем, — істоту, яка вешталась у тумані вздовж торосів, то приховану від поглядів, то підсвічену спалахом блискавки на секунду-дві. Іноді, казали вони, примара йшла на чотирьох лапах, як ведмідь. А іншого разу, присягалися вони, вона легко крокувала на своїх двох, як людина. Ця істота, казали вони, тинялася довкола корабля.
Хоча стрілка барометра повзла донизу, в неділю на світанку було ясно і на тридцять градусів холодніше — температура вдень була дев’ять градусів нижче нуля[66], — і сер Джон розпорядився повідомити обом командам, що цього дня присутність на службі Божій на «Еребусі» буде обов’язковою.
На кораблі сера Джона недільна служба Божа була обов’язковою для матросів та офіцерів — він щотижня проводив її на нижній палубі впродовж темних зимніх місяців, — але тільки найпобожніші із суднової команди «Терору» долали перехід кригою, щоб бути на них присутніми. Оскільки вони були обов’язковими на Королівському флоті, за традицією навіть більше, ніж за настановами, капітан Крозьє теж проводив недільні богослужіння, але за відсутності на борту капелана це був скорочений варіант, який іноді зводився до простого читання корабельного статуту і тривав двадцять хвилин, не те що сповнені натхнення дев’яносто хвилин, а то й усі дві години сера Джона.
Цієї неділі вибору не було.
Капітан Крозьє повів своїх офіцерів, помічників і матросів через кригу вдруге за останні три дні, цього разу всі були у шинелях та шарфах поверх одностроїв, і вже прибувши на «Еребус», вони були немало здивовані тим, що служба має відбуватися на верхній палубі, а сер Джон проголошуватиме свою проповідь з квартердека[67]. Незважаючи на блідо-голубе небо над головою — цього дня не було жодних золотистих куполів чи несправжніх сонць, — вітер був дуже холодний, і натовп матросів збився докупи задля бодай ілюзорного тепла на палубі під квартердеком, тимчасом як офіцери з обох кораблів стояли позаду сера Джона з навітряного боку палуби, немов церковні служки у шинелях. Дванадцять морських піхотинців знову вишикувалися, цього разу на підвітряному борту головної палуби, із сержантом Брайаном перед строєм, а унтер-офіцери купчилися перед грот-щоглою.
Сер Джон стояв за нактоузом магнітного компаса, що був накритий тим самим прапором Співдружності держав, який перед тим укривав труну Гора, «щоб відповідати призначенню кафедри», як того вимагав статут.
Він проповідував усього лише годину, тож в результаті ніхто з матросів не відморозив жодного пальця на руках чи ногах.
Старозавітна людина за своєю природою і покликанням, сер Джон згадав кількох пророків, ненадовго зупинившись на судженні Ісаї про землю[68]: «Ось Господь нищить землю й пустошить її, й обертає поверхню її, а мешканців її розпорошує», — і поступово з пристрасного потоку слів навіть найбільш затурканим матросам у натовпі людей в шинелях, шарфах і рукавицях, що зібралися на головній палубі, стає очевидним, що командор насправді говорить про їхню експедицію в пошуках Північно-Західного проходу, затерту кригою посеред крижаної пустки, і про їхнє місцеперебування тут, на 70° 05′ північної широти і 98° 23′ західної довготи.
— Земля буде дощенту зруйнована та пограбована вся, бо це слово Господь проказав, — продовжував сер Джон. — Страх і яма та пастка на тебе, мешканцю землі!.. І станеться, той, хто втікатиме від крику жаху, до ями впаде, хто ж із ями виходить, буде схоплений в пастку, бо відкриті розтвори згори, а підстави землі затремтіли… Земля поруйнована зовсім, земля потрощена, вся земля захиталась… Захиталась земля, немов п’яний…
Наче на підтвердження цього жахливого пророцтва, крига навколо «Еребуса» лунко, із стогоном затріщала, і палуба похитнулася під ногами людей. Зледенілі щогли та реї над ними, здавалося, завібрували, а потім почали виписувати маленькі кола на тлі тьмяного блакитного неба. Ніхто не порушив строю і не видав жодного звуку. Сер Джон перескочив з Ісаї на Одкровення і намалював ще жахливіші картини майбутнього, на яке слід очікувати тим, хто зрікся свого Господа.
— Але хто з них… хто з нас… не порушив завіту з нашим Господом? — запитав сер Джон. — Я закликаю вас згадати Йону.
Деякі з матросів з полегшенням зітхнули. Йону вони знали.
— Бог повелів Йоні йти до Ніневії, щоб викрити лиходійство цього міста, — проповідував сер Джон, і його часто кволий голос зараз набув гучності й звучав не згірш, ніж у будь-якого натхненного англіканського проповідника. — Але Йона, як ви всі знаєте, корабельні браття, Йона втік від свого доручення і від лиця Господа, попрямував до Яфи, де сів на перший корабель, що відпливав, і сталося так, що він узяв курс на Таршиш — місто на краю тогочасного світу. Дурний Йона думав, що може втекти за межі Царства Господнього.
«А Господь кинув сильного вітру на море, і знялася на морі велика буря, і вже думали, що корабель буде розбитий». Ну, ви знаєте решту… знаєте, як моряки ридали, запитуючи, чому ця кара впала на них, і кидали жереб, і жереб випав Йоні. «І вони сказали до нього: Що ми зробимо тобі, щоб утихомирилось море, щоб не заливало нас? Бо море бушувало все більше.
І сказав він до них: Візьміть мене, і киньте мене до моря, і втихомириться море перед вами; бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас».
Але спочатку моряки не викинули Йону за борт, чи не так, корабельні браття? Ні, вони були хоробрі люди і добрі моряки, і вони налягли на весла, щоб привести свій потопаючий корабель до землі. Але зрештою вони знесиліли, заволали до Господа, а потім принесли Иону в жертву, викинувши його за борт.
І в Біблії написано: «І призначив Господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону. І був Йона в середині цієї риби три дні та три ночі».
Зауважте, корабельні браття, що в Біблії не сказано, що Йону проковтнув
Отак і ми були послані з нашою місією за найдальшу межу відомого світу, корабельні браття, ще далі, ніж лежало місто Таршиш — який, зрештою, був усього лише в Іспанії, — нас послали туди, де самі стихії, здається, повстали проти людини, де блискавки б’ють зі студених небес, де холод ніколи не відступає, де білі бестії вештаються по замерзлій поверхні моря, і де жодна людина, цивілізована чи дикун, ніколи не назве ці краї своїм домом.