Дэн Симмонс – Терор (страница 39)
Але ми не покинули меж Царства Господнього, браття! Як Йона не проклинав своєї долі та не ремствував на своє покарання, але лише молився до Господа з черева риби три дні й три ночі, так само й ми повинні не протестувати, але прийняти волю Божу на це заслання на три полярні ночі зимівлі у крижаному череві, і, як Йона, ми маємо молитися до Господа зі словами: «І Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли. І сказав я: Я вигнаний з-перед очей Твоїх, проте ще побачу я храм Твій святий. Вода аж по душу мене обгорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову! Я зійшов аж до споду гори, а земля її засуви стали за мною навіки! Та підіймеш із ями життя моє, Господи, Боже Ти мій! Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав, і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого! Ті, що тримаються марних божків, свого Милосердного кидають. А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасіння у Господа! І Господь звелів рибі, і вона викинула Йону на суходіл».
Отож, любі корабельні браття, знайте у своїх серцях, що ми принесли і повинні продовжувати приносити жертви в ім’я Господа з подячними молитвами. Ми повинні виконати те, що заприсяглися виконати. Наш друг і брат у Христі лейтенант Грехем Гор, хай упокоїться він з миром у лоні Господньому, побачив, що не буде нам звільнення із зимового черева Левіафана цього літа. Не можна вихопитися з холодного черева криги цього року. З таким повідомленням він повернувся б назад, якби вижив.
Але ми маємо наші непошкоджені кораблі, корабельні браття. Ми маємо їжу на цю зиму і ще на довший час, якщо знадобиться… набагато довший. Ми маємо вугілля, щоб зігріватися, але ще сильніше нас зігріватиме тепло нашого товариства, а найбільше — усвідомлення того, що наш Господь
Ще одне літо, а за ним і зима в череві цього Левіафана, корабельні браття, і я присягаюся вам, що Божа свята милість виведе нас із цього жахливого місця. Північно-Західний прохід існує; він усього за кілька миль за цим виднокраєм на південному заході — лейтенант Гор міг би побачити його на власні очі менше тижня тому, — і ми маємо допливти до нього, і пройти по ньому, і вийти з нього, і попливти геть від нього всього за кілька місяців, коли ця незвичайно тривала зима закінчиться, бо ми звертаємося до Бога, запитуючи, за що, Господи, ти наслав на нас ці страждання, і Він почує нас, які волають із цього черева, із самого пекла, бо він чує мій голос і ваші голоси.
Тим часом, браття, ми страждаємо від темного духа цього Левіафана, втіленого в образі злого білого ведмедя, — але всього лише ведмедя, безсловесної бестії, яка прислуговує Сатані, — проте, як Йона, ми помолимося Господу, щоб цей жах покинув нас. І Господь почує наші голоси.
Убийте цю звірюку, корабельні браття, і того дня, коли він загине від руки будь-кого з-поміж вас, я обіцяю заплатити усім до одного по десять золотих соверенів з власної кишені.
Серед матросів, що скупчилися на шкафуті[69], одразу почувся гомін.
— Десять золотих соверенів на людину, — повторив сер Джон. — Це не лише винагорода людині, яка вб’є цю бестію, як Давид убив Голіафа, але заохочення кожному з вас — рівними частками. Крім того ви будете продовжувати отримувати платню від Служби географічних досліджень, а ще вам нарахують кошти в розмірі авансу як винагороду, обіцяю вам це, — в обмін усього лише на ще одну зиму, яку ви проведете з гарним харчуванням, в теплі, в очікуванні на відлигу!
Якби сміх під час служби Божої був мислимим, тоді б усі зараз радісно розсміялися. Натомість матроси з уже побілілими від морозу обличчями лише вражено кидали позирки один на одного.
Матроси усміхалися, нишком притупуючи по палубі, щоб не відморозити пальців ніг.
— Я наказав містерові Дігглу на «Терорі» і містерові Воллу на «Еребусі» приготувати нам сьогодні святковий обід на ознаменування нашого майбутнього тріумфу над цією тимчасовою скрутою і безсумнівного успіху нашої дослідницької місії, — проголосив сер Джон зі свого місця за покритим прапором нактоузом. — І дозволив на обох кораблях додаткові порції рому.
Люди з «Еребуса» з відвислою щелепою вирячилися одне на одного.
— Приєднайтеся до мене в молитві, корабельні браття, — сказав сер Джон. — Усеблагий Отець небесний, поверни до нас знову лице Гвоє і змилуйся над рабами Своїми. Будь до нас милосердним, щоб ми звеселялися й раділи у всі наші дні! Сподіваємося на Твою ласку як винагороду за ті дні, коли Ти впокоряв нас, за ті роки, що в них ми зазнали стільки лихого! Яви рабам Твоїм милість Твою і дітям Твоїм славу Твою. І хай буде над нами благовоління Господа Бога нашого, і благослови справу рук наших, святий Боже, і утверди нас у починаннях наших! Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу! Нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
— Амінь — відгукнулося хором сто п’ятнадцять голосів.
Упродовж чотирьох діб після проповіді сера Джона, незважаючи на червневу завірюху, яка налетіла з північного заходу і зробила видимість поганою, а життя нестерпним, по замерзлому морю вдень і вночі розлягалося відлуння від гуркоту дробовиків та тріску мушкетів. Кожен матрос, який міг знайти бодай якусь причину, щоб вийти на лід, — мисливський загін, пожежна команда, посланці, що сновигали між двома кораблями, теслі, що випробували свої нові сани, матроси, що отримали дозвіл вигуляти пса Нептуна, — брали із собою зброю і стріляли у все, що ворушиться, або в сніговій хурделиці чи тумані здавалося таким, що могло б рухатися.
Жоден матрос не загинув, але трьом довелося звернутися до докторів МакДональда або Гудсера, щоб ті видалили рушничні дробинки з їхніх стегон, литок і сідниць.
У середу мисливський загін, якому не вдалося знайти тюленів, повернувся з тушею білого ведмедя, покладеною впоперек на двоє стягнутих ременями саней, і живим ведмежам розміром з невеличке теля.
Вони трохи погаласували щодо десяти золотих соверенів, які мали заплатити кожному матросові, хоча навіть самі мисливці, що вбили тварину за милю на північ від корабля (знадобилося більше дванадцяти пострілів з двох мушкетів і трьох рушниць, щоб завалити ведмедя), визнавали, що вона замала — менше восьми футів завдовжки, коли її міряли на закривавленій кризі, — занадто худа, та ще й самиця. Вони вбили ведмедицю, але залишили живим ведмежа, яке скімлило, й воно прибігло за їхніми саньми.
Сер Джон спустився з корабля оглянути вбиту тварину, похвалив матросів за роздобуте м’ясо — попри те, що всі ненавиділи варену ведмежатину, а ця худа звірина виглядала ще жилавішою і твердішою, ніж інші, — але зазначив, що цей ведмідь аж ніяк не може бути чудовиськом Левіафаном, яке вбило лейтенанта Гора. Всі очевидці смерті лейтенанта були переконані, пояснив сер Джон, що перед смертю хоробрий офіцер розрядив свій пістоль у груди тієї справжньої бестії. Цю ведмедицю зрешетили пострілами, але на ній не було ні старої рани в грудях, ні пістольної кулі в тілі. Саме таким чином можна розпізнати того жахливого білого ведмедя.
Дехто з матросів захотів приручити ведмежа, оскільки воно уже було відлучене від матері й могло харчуватися розмороженою яловичиною, тимчасом як інші воліли забити його просто зараз, на кризі. Сер Джон, за порадою сержанта морської піхоти Брайана, наказав залишити тварину живою, припнувши ланцюгом до кілка, вбитого в кризі.
Був вечір тієї самої середи, дев’ятого червня, коли сержанти Брайан та Тозер разом з помічником Едвардом Коучем та старим Джоном Мюрреєм, єдиним вітрильним майстром, що залишився в експедиції, попросилися на розмову із сером Джоном до його каюти.
— У нас неправильний підхід до справи, сер Джон, — почав сержант Брайан, делегат від цієї невеликої групи. — Я маю на увазі полювання на тварюку.
— Чому? — запитав сер Джон.
Брайан махнув рукою в напрямку борту, за яким на скривавленій кризі білували мертву ведмедицю.
— Наші матроси не мисливці, сер Джон. На борту обох кораблів немає жодного справжнього мисливця. Навіть ті з нас, хто ходив на полювання у своєму суходільному житті, ніколи не вполювали нічого більшого за якусь куріпку. Ну, оленя ми ще зможемо завалити, або арктичного карибу, якщо колись побачимо хоча б одного, але цей білий ведмідь — дуже грізний ворог, сер Джон. Раніше нам просто щастило у полюванні на білих ведмедів, нам вдавалося вбивати їх завдяки удачі, а не вправності. Їхній череп достатньо товстий, щоб зупинити мушкетну кулю. На їхньому тілі так багато жиру і м’язів, що вони захищені не згірш за старовинного лицаря. Це така могутня тварина — навіть не найбільші особини, яких ви бачили, сер Джон, — що навіть рушничний залп у черево або постріл з гвинтівки в легені не смертельні для них. У їхнє серце важко поцілити. На цю кістляву ведмедицю знадобилося дванадцять пострілів і з рушниць, і з мушкета, усі з короткої відстані, і навіть після цього вона б утекла, якби не повернулася назад, щоб захистити своє дитинча.