Дэн Симмонс – Терор (страница 41)

Раптом погляд сера Джона ковзнув ліворуч, понад плечем лейтенанта Ле Вісконте, до поховальної вирви не далі як за двадцять футів від південної стіни намету. Ополонка, прорубана у кризі над чорною водою, вже давно замерзла, та й саму вирву з дня похорону майже цілком замело снігом, але навіть від одного погляду на це заглиблення сентиментальне серце сера Джона болісно стиснулося на згадку про молодого Гора. Однак церемонія вдалася на славу. І він, капітан сер Джон Франклін, провів заупокійну службу з гідністю і честю, як і належить військовій людині.

Сер Джон помітив якісь два чорні предмети, що лежали поруч на самому денці заглибини у кризі — темні камінці, мабуть, або ґудзики чи монети, які залишив котрийсь із матросів на згадку про лейтенанта Гора, церемонія поховання якого проходила якраз тиждень тому. І в тумані, у тьмяному мінливому світлі завірюхи маленькі чорні кружальця, майже непомітні, якщо тільки не знати точно, куди слід дивитися, здавалося, витріщалися на сера Джона із сумним докором. Він подумав, що, можливо, через якісь вибрики погоди два маленькі отвори у крижаній товщі, попри мороз і сніг, не замерзли, таким чином утворивши ці два маленькі кружальця чорної води на тлі сірої криги.

Чорні цятки блимнули.

— Е-е-е… сержанте… — почав було сер Джон.

Усе дно поховальної вирви раптом вивергнулося назовні. Щось величезне, біло-сіре, могутнє стрімко вихопилося з ополонки, кинулося в бік їхньої засідки, вихором промчало повз і зникло за південною стіною з парусини, за межами поля зору, що відкривалося зі стрілецької амбразури.

Морські піхотинці, очевидно, не впевнені в тому, що вони тільки-но побачили, не встигли зреагувати. Якась могутня сила вдарила по південній стінці засідки менш ніж за три фути від Ле Вісконте і сера Джона, ламаючи залізний каркас і шматуючи парусину.

Морські піхотинці та сер Джон скочили на ноги, парусина затріщала над ними, позад них і обабіч них, і чорні пазурі завдовжки з тесак Бові[71] розпанахали тканину. Усі одразу закричали. Нестерпний сморід падла забивав памороки.

Сержант Брайан підняв свій мушкет — ця істота була всередині, вона була з ними, серед них, стискаючи навколо них кільце жорстоких лап, — але перш ніж він встиг вистрілити, їх накрило сморідною хвилею дихання хижака. Голову сержанта немов змело з плечей, вона пролетіла через стрілецьку амбразуру і покотилася по кризі.

Ле Вісконте закричав, хтось вистрілив з мушкета — куля вразила тільки морського піхотинця поруч. А наступної миті стелю парусинової засідки зірвало, і щось величезне нависло над ними, затуляючи небо; і в ту хвилю, як сер Джон націлився вискочити з намету через прорвану парусину, несамовитий біль пронизав його ноги під самими коліньми.

Потім речі втратили чіткість і сенс. Його наче перевернуло догори дриґом, він бачив матросів, які, мов кеглі, котилися по кризі, матросів, викинутих зі зруйнованої засідки. Вистрілив ще один мушкет, але тільки тому, що морський піхотинець шпурнув зброю під ноги і спробував утекти рачки. Сер Джон бачив усе це — неможливе, безглузде, — теліпаючись униз головою. Біль в його ногах став нестерпним, потім пролунав тріск, а потім його жбурнули в поховальну ополонку, де на нього чекало нове чорне коло. Його голова пробила тонку кірку криги, як крикетний м’ячик шибку.

Холоднеча води на мить зупинила шалене калатання серця сера Джона. Він спробував закричати, але захлинувся солоною водою.

Я в морі. Вперше у своєму житті, я в самому морі. Як дивно.

Потім він несамовито борсався, крутився й перекручувався, відчуваючи, як з нього облазять клапті його пошматованої шинелі, не відчуваючи своїх ніг, не знаходячи жодного опертя в крижаній воді. Сер Джон загрібав руками, не розуміючи в жахливій непроникній темряві, чи він пробивається до поверхні, чи ще глибше занурюється в чорну воду.

Я тону. Джейн, я потопаю. За всі довгі роки служби на флоті я часто малював у своїй уяві різні картини своєї смерті, але жодного разу, моя люба, мені й на гадку не спало, що я можу потонути.

Сер Джон вдарився головою об щось тверде, ледь не знепритомнівши, знову перевернувся обличчям донизу і знову захлинувся солоною водою.

А потім, мої любі, Провидіння вказало мені шлях до поверхні — або, принаймні, до тонкого дюймового шару повітря, яким можна дихати, між морем та п’ятнадцятьма футами криги над головою.

Сер Джон широко загріб руками воду і перевернувся на спину, його ноги все ще не працювали, пальці судомно дряпали кригу над ним. Він примусив себе заспокоїтися, погамувати серцебиття і не рухати кінцівками, примудрився знайти носом ту найтоншу смужку повітря між кригою та крижаною водою. Він дихав. Задерши підборіддя, відкашлявся солоною водою і почав дихати ротом.

Дякую тобі, любий Господи Ісусе…

Борючись зі спокусою закричати, сер Джон, перебираючи руками, почав просуватися з нижнього боку крижини, наче здираючись по стіні. Дно пакової криги було тут нерівним, іноді зануреним глибше у воду, що не залишало йому ні найменшої смужки повітря для дихання, часом піднятим на п’ять-шість дюймів, що дозволяло йому підняти над водою ледь не все обличчя.

Попри п’ятнадцятифутову товщу криги над ним, сер Джон бачив тьмяне світло — блакитне світло, Боже світло, — переломлене шерехатими гранями льоду всього за кілька дюймів від його очей. Денне світло проникало сюди через ополонку — Горову поховальну ополонку, — в яку його щойно вкинули.

Усе, що мені треба було зробити, мої милі дами, моя люба Джейн, так це відшукати шлях до тієї маленької ополонки — взяти пеленг, так би мовити, — але я знав, що у мене залишалися лічені хвилини…

Не хвилини, а секунди. Сер Джон відчував, як студена вода вимиває з нього тепло життя. І щось було жахливо не так з його ногами. Він не тільки не відчував їх — він відчував їх повну відсутність. І морська вода мала присмак крові.

А потім, леді, Господь Бог Всемогутній показав мені світло…

Ліворуч від нього. Отвір був за якихось десять ярдів, або й менше, ліворуч. Крига тут достатньо відходила від чорної води, тож сер Джон зміг підняти голову, впертися лисою маківкою в нерівний лід, судомно ковтнути повітря, зморгнути воду та кров з очей і справді побачити світло Спасителя менш ніж за десять ярдів…

Щось величезне і мокре застило йому світло. Темнота стала цілковитою. Повітря зненацька наповнилося мерзенним смородом, який вдарив прямо в обличчя.

— Ради Бо…, — почав було сер Джон, захлинаючись і кашляючи.

Потім волога смердота огорнула його, і величезні зуби зімкнулися на його обличчі, вгризаючись в кістки черепа.

16 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

10 листопада 1847 року

Вибило п’яту склянку, пів на третю ночі, і капітан Крозьє, повернувшись з «Еребуса», вже оглянув трупи — або половини трупів — Вільяма Стронґа і Томаса Еванса, які ця бестія залишила їм притуленими до кормових релінгів на квартердеку, наказав перенести останки до трупарні і тепер сидів у своїй каюті, пильно роздивляючись два предмети на своєму столі — нову пляшку віскі й пістоль.

Майже половину невеличкої каюти Крозьє займало ліжко, прибудоване до правому борту. Воно нагадувало дитяче ліжечко з різьбленими високими бортиками, висувними шухлядами внизу і горбкуватим волосяним матрацом, що лежав майже на рівні грудей. Крозьє ніколи добре не спалося у звичайних ліжках, і він часто із сумом згадував підвісні гамаки, в яких він спав так багато років, коли був гардемарином, молодшим офіцером, а ще раніше палубним юнгою. Оскільки ліжко було припасоване до стінки корпуса, це було одне з найхолодніших спальних місць на борту корабля — навіть холодніше за койки унтер-офіцерів у кубрику посеред житлової нижньої палуби, і значно холодніше, ніж підвісні койки щасливих матросів на носі корабля, розташовані зовсім близько до завжди розтопленої патентованої плити Фразера, на якій містер Діггл повсякчас щось готував двадцять годин на день. Книжки, що стояли на вмонтованих полицях вздовж ледь нахиленого всередину борту, слугували такою-сякою теплоізоляцією, але не надто допомагали. Більшість книжок здіймалося під саму стелю на п’ятифутову ширину каюти, заповнюючи стелаж, приладнаний під вигнутими корабельними шпангоутами за три фути над розкладним столом, який відділяв спальну зону від зали. Прямо над головою чорнів круг престонського патентованого ілюмінатора, випукле матове скло якого трохи виступало над палубою, зараз темною під трьома футами снігу та брезентовим чохлом. З ілюмінатора постійно стікало додолу холодне повітря, як крижаний подих якоїсь давно померлої істоти, що все ще намагається дихати.

Навпроти столу Крозьє була вузенька полиця, на якій стояв тазик для вмивання. Води в тазику не було, бо вона б там замерзла. Стюард Крозьє, Джопсон, щоранку приносив своєму капітанові гарячу воду з плити. Місця між столом і полицею залишалося зовсім мало, достатньо лише для того, щоб Крозьє міг стояти або — як зараз — сидіти за столом на табуретці, яка засовувалась під полицю, коли була непотрібна.

Крозьє продовжував дивитися невидющим поглядом на пістоль та пляшку віскі.

Капітан корабля Її Величності «Терор» часто думав про те, що про майбутнє йому нічого не відомо — нічого, крім того, що його корабель та «Еребус» більше ніколи не підуть ні під парами, ні під вітрилами, — але потім пригадував, що певен ще дечого: коли його запаси віскі закінчаться, Френсіс Роудон Мойра Крозьє пустить собі кулю в лоба.