Дэн Симмонс – Терор (страница 42)

Покійний сер Джон Франклін тримав у своєму капітанському буфеті з коштовною китайською порцеляною, позначеною ініціалами сера Джона і його фамільним гербом, звісно ж, а також кришталем, срібним столовим приладдям, дуже вишуканим і також прикрашеним його гербом, сорок вісім коров’ячих язиків, барильця з копченою вестфальскою шинкою, вежі з подвійних глостерширських сирів, мішок на мішку спеціально імпортованого чаю з плантації якогось родича в Дарджилінгу[72] і глечики з його улюбленим малиновим варенням.

І хоча Крозьє теж зробив припаси якоїсь кількості делікатесів для нечастих офіцерських обідів, які він мав давати, більшість своїх грошей і місця в трюмі він виділив на триста двадцять чотири пляшки віскі. Це не було найкраще шотландське віскі, але цілком задовільне. Крозьє знав, що давно вже проминув ту точку в житті доброго п’яниці, за якою кількість завжди побиває якість. Інколи на борту, як того літа, коли він був особливо заклопотаний, пляшки йому вистачало на два тижні, а то й більше. А часом — як, скажімо, минулого тижня — він міг приговорити пляшку за ніч. Правду кажучи, він припинив рахувати порожні пляшки, коли перевалив за дві сотні минулою зимою, але знав, що запаси віскі добігають кінця. Тієї ночі, коли він вип’є останню з останніх і його стюард доповість, що більше жодної не залишилось, — Крозьє знав, що це трапиться вночі, — він твердо вирішив піднести дуло пістоля до скроні й натиснути на гачок.

Він знав, що розважливіший за нього капітан нагадав би собі, що у винній коморі під палубою зберігаються доволі значні запаси вогняної води, що залишилися від початкових чотирьох тисяч п’ятиста галонів — галонів! — концентрованого вест-індійського рому міцністю 65–70 градусів. Ром щодня видавався матросам по чверті пінти на кожного, розведені трьома чвертями води, і залишалося ще досить пінт та галонів, щоб у тому ромі втопитися. Менш порядний і більш нахабний п’яниця-капітан міг розглядати матроський ром як свій резерв. Але Френсіс Крозьє не любив рому. Ніколи не любив. Його напоєм було віскі, і якщо воно закінчиться, що ж, закінчиться і його життя.

Побачивши тіло юнги Томмі Еванса — його нижню половину, з майже комічно розставленими ногами в штанах і черевиках, які все ще міцно сиділи на мертвих ступнях, — Крозьє пригадав той день, коли його викликали до розтрощеної засідки за чверть милі від «Еребуса». Йому спало на думку, що менш ніж за добу виповниться рівно п’ять місяців з часу трагедії, яка сталася одинадцятого червня. Спочатку Крозьє та інші офіцери, що збіглися до місця події, мало що збагнули, побачивши те спустошення. Власне намет був пошматований на клапті, навіть металеві прути його каркаса були погнуті й поламані. Дерев’яна лавка розколота на друзки, і серед цих скалок лежало безголове тіло сержанта морської піхоти Брайана, командира морських піхотинців експедиції. Його голова, якої на той час, коли прибув Крозьє, все ще не знайшли, прокотилася по крижині майже тридцять ярдів, поки зупинилася біля оббілованої туші ведмежати.

Лейтенант Ле Вісконте отримав перелом руки — постраждав, як згодом з’ясувалося, не від нападу страхітливого ведмедя, а впавши на кригу; рядовий Вільям Пілкінгтон був поранений у ліве плече морським піхотинцем, капралом Робертом Гопкрафтом, що був поруч. У самого капрала були зламані вісім ребер, розтрощена ключиця і вивихнута ліва рука від ковзного удару гігантської лапи монстра, як він пізніше сказав. Рядові Гілі й Рід не отримали жодних серйозних пошкоджень, але знеславили себе панічною втечею. Рід, коли повз рачки, зламав три пальці.

Але увагу Френсіса Крозьє привернули дві ноги сера Джона Франкліна, в холошах і черевиках, непошкоджені нижче колін, але розкидані: одна лежала в наметі, іншу знайшли біля поховальної ополонки.

Що ж це за вражий розум у тієї тварюки, дивувався він, потягуючи зі склянки віскі, що відірвала чоловікові ноги по коліна, а потім поволокла все ще живу жертву до ополонки і вкинула її туди, щоб самій стрибнути за ним секундою пізніше? Крозьє намагався не думати про те, що могло статися під кригою, хоча інколи ночами, коли він марно силкувався заснути, перехиливши склянку віскі, його уява малювала жахливі картини. А тим часом у ньому міцніло переконання, що поховальна церемонія лейтенанта Гора тижнем раніше була не що інше, як вишуканий банкет, з яким пофортунило істоті, що вже чекала на свою здобич і спостерігала за всім з-під криги.

Крозьє не надто побивався за лейтенантом Гором. Гор був тої породи добре вихованих, чудово освічених, які в минулому закінчили престижну приватну школу, сумлінно відвідували англіканську церкву, які зажили слави на війні офіцерів королівського флоту, природжених командувати, які були на короткій нозі з начальством та поблажливі до підлеглих, скромних у побуті, покликаних до великих справ, бісових британських джентльменів, ґречних навіть з ірландцями, яких Френсіс Крозьє бачив наскрізь і поступався їм дорогою вже більше сорока років.

Він налив собі ще віскі.

Яка вража сила вбиває, але не пожирає своїх жертв у таку люту зиму, коли нема здобичі, та ще й повертає верхню половину трупа матроса першого класу Вільяма Стронґа і нижню частину трупа юного Тома Еванса? Еванс був одним із тих юнг, хто бив в обгорнуті траурною тканиною барабани під час церемонії поховання Гора п’ятьма місяцями раніше. Що за створіння висмикнуло в темряві цього хлопця з-за спини Крозьє, але не зачепило самого капітана, який був від нього всього за три ярди… а потім повернуло половину трупа?

Матроси знали. І Крозьє знав, що вони знали. Вони знали, що там, на кризі, був сам диявол, а не арктичний ведмідь-переросток.

Капітан Френсіс Крозьє не заперечував матроського присуду, незважаючи на всі свої зневажливі висловлювання під час спілкування цієї ночі з капітаном Фітцджеймсом за склянкою бренді, але він знав ще дещо, чого матроси не знали: що диявол намагається вбити їх тут, у своєму царстві, не тільки нацькувавши на них цю білу волохату бестію, яка вбиває і жере їх одного за одним, але геть усе тут смертельне для них — безжалісний холод, натиск крижин, електричні грози, неприродне зникнення тюленів, китів, пташок, моржів і берегових тварин, невтримний наступ пакового льоду, айсберги, що просуваються білим замерзлим морем, але не залишають за собою і найвужчої смужки вільної води, раптовий «криготрус», виверження стикових гребенів, зірки, що танцюють на морозі, зіпсовані харчові консерви, що перетворилися на отруту, літо, що так і не настало, розводдя, які не відкриваються, — геть усе. Чудовисько на кризі було лише одним з утілень диявола, який прагнув їхньої смерті. І хотів примусити їх страждати.

Крозьє плеснув собі ще у склянку.

Він знався на намірах Арктики краще, ніж на своїх власних. Давні греки мали слушність, думав Крозьє, коли на диску Землі розміщали п’ять кліматичних поясів, чотири з яких рівні, протилежні і симетричні один одному, як багато чого в греків, що огортали світ, як смужки шкіру змії. Два пояси, помірні, були створені для людських істот. Центральна смуга, екваторіальна, не призначалася для розумних форм життя — хай навіть греки і помилялися в тому, що люди там жити не можуть. Можуть, тільки нецивілізовані, вважав Крозьє, який мав свій погляд на Африку та інші екваторіальні райони і був переконаний, що нічого путнього з жодного з них ніколи не вийде. Дві полярні зони, передбачені греки задовго до того, як дослідники досягли арктичних та антарктичних пустель, були ворожі до людини в усіх сенсах — непридатні навіть для того, щоб ними подорожувати, а не те щоб жити там, бодай недовго.

Тож чому, дивувався Крозьє, нація на кшталт англійської, благословенна Богом оселитися в благодатнішому і родючішому з двох помірних поясів, придатних для життя людства, продовжує посилати свої кораблі і своїх людей в льоди північної та південної полярних окраїн, куди навіть закутані в хутро дикуни не потикаються?

І найголовніше для нього питання, чому такий собі Френсіс Крозьє раз за разом повертається в ці жахливі місця, перебуваючи на службі у країни та її уряду, які ніколи не визнають його заслуг і людської гідності, повертається навіть попри те, що відчуває серцем: колись він помре посеред цього арктичного холоду та темряви?

Капітан пам’ятав, що навіть коли він був маленьким хлопцем — до того як пішов у море у віці тринадцяти років, — він уже носив у собі глибоку меланхолію, немов якусь холодну таємницю. Ця меланхолійна натура виявлялася в насолоді, яку він відчував, стоячи на далекій околиці села зимової ночі, спостерігаючи за згасанням вогнів у вікнах, у пошуках закутків для схованок (на клаустрофобію Френсіс Крозьє ніколи не страждав), у такому страху перед темрявою, яка здавалася йому втіленням смерті, що забрала матір і бабусю в якийсь потаємний спосіб, який змушував його вперто шукати зустрічі з нею, ховаючись у картопляному льоху, поки інші хлопці гралися на осонні. Крозьє пам’ятав той льох — його могильний холод, запах вільгості й плісняви, темряву, коли він залишався наодинці зі своїми похмурими думками.

Він наповнив склянку і знову випив. Зненацька крига затріщала гучніше, і корабель заскрипів у відповідь — намагаючись посунутися в замерзлому морі, але не маючи змоги цього зробити. Крига ще сильніше стиснула зусібіч корпус корабля, який протяжливо застогнав. Металеві скоби на палубі трюму стискалися і тріщали зі звуком пістолетних пострілів. Матроси у носовому відсіку й офіцери в кормовому продовжували спати, байдужі до нічного гуркоту криги, що прагнула їх розчавити. На верхній палубі офіцер, що ніс нічну вахту за мінус сімдесяти градусів[73], потупав ногами, щоб відновити в них кровообіг, і чотири глухі удари здалися капітанові голосом стомленого батька, який просить корабель вгамуватися й не протестувати.